Факт придбання майна боржника не убезпечує вас від втрати такого майна
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Досить часто юридичні особи-боржники, не маючи змоги задовольнити у повному обсязі вимоги кредиторів за грошовими зобов’язаннями та/або виконати обов’язок щодо сплати обов’язкових державних платежів, «входять» у процедуру банкрутства. Тоді ліквідатор (арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення ліквідаційної процедури) розпочинає вживати заходів для розшуку (захисту) майна боржника, аби розрахуватися з його боргами та задовольнити вимоги його кредиторів.
Примітно, що останнім часом в Єдиному державному реєстрі судових рішень (надалі — ЄДРСР) збільшується кількість судових справ, в яких ліквідатор, діючи від імені боржника та в інтересах кредиторів, намагається «повернути» його майно, оскаржуючи правочини, укладені ним 5, 10, 15 років тому, та використовує при цьому конструкцію так званого «фраудаторного правочину». Незважаючи на те, що для оскарження правочинів застосовується загальний строк позовної давності у 3 роки (строк протягом якого особа може звернутись до суду за захистом своїх прав), ліквідатор зазвичай посилається на наявність поважних причин пропуску строку позовної давності для оскарження таких угод. Тож ми детально розібрались у нюансах судового розгляду подібних справ та висловили власне бачення щодо впливу такої судової практики на права/інтереси добросовісних набувачів майна.
Хто та із чим звертається до суду? Останні тенденції судової практики.
В українському законодавстві взагалі відсутнє поняття «фраудаторного правочину» (з англ. «fraud» — шахрайство, афера). Попри це, українська судова практика напрацювала підхід, згідно з яким фраудаторною є угода, яка нібито відповідає нормам чинного законодавства, однак суперечить загальним засадам цивільного законодавства (до прикладу, засадам справедливості, добросовісності та ін.), укладається на шкоду третім особам та спрямовується боржником на приховування майна від стягнення.
У судовій практиці конструкція «фраудаторності» зустрічається лише у певних сферах:
1. Банкрутство. Наприклад, в одній із справ юридична особа-боржник А незадовго до початку процедури свого банкрутства (маючи великі борги) відчужує юридичній особі Б безоплатно своє право вимоги до юридичної особи В вартістю більш ніж 27 млн. грн. Ліквідатор звертається до суду про визнання такої угоди недійсною через те, що вона порушує інтереси кредиторів. У цьому кейсі Верховний Суд не оцінив таку «щедрість» боржника та зробив висновок, що в цьому разі безоплатне відступлення права вимоги на користь третьої особи, яка навіть не була контрагентом боржника, є зловживанням правом власності, оскільки таке розпорядження майном порушує інтереси кредиторів, а отже має ознаки фраудаторного правочину.
2. Виконавче провадження. До прикладу, судом ухвалюється рішення проти фізичної особи А, за яким остання має сплати заборгованість у розмірі 2-х мільйонів гривень. Пізніше (з метою примусового виконання такого рішення) відкривається виконавче провадження. Боржник усвідомлюючи, що в майбутньому він буде позбавлений майна, яке буде продане для погашення заборгованості, «випереджає» виконавця та продає все своє майно родичам, у зв`язку із чим виконати рішення суду про стягнення заборгованості вже неможливо.
3. Справи, в яких йдеться про неплатоспроможність банків. Наприклад, банк перебуває в процесі ліквідації, у банка є «черги кредиторів», які хочуть стягнути належні їм суми грошових коштів, однак його керівництво безоплатно здійснює відчуження майна на користь пов’язаної з банком компанії.
Зазвичай до суду із позовом про визнання недійсними правочинів, які були укладені боржником із третіми особами, звертаються:
● Ліквідатори (в рамках справи про банкрутство).
● Кредитори боржника. Так, в одній із справ банк звернувся із позовом про визнання договору дарування нерухомого майна, що був укладений боржником, недійсним. Свою позицію позивач обґрунтовував тим, що вироком суду боржника визнано винним у вчиненні злочину та визначено розмір нанесених збитків. Пізніше було відкрито виконавче провадження, видано виконавчий лист на користь банку, однак боржник, передбачаючи для себе негативні фінансові наслідки у випадку виконання судового рішення, встиг продати своє майно дітям. За результатом розгляду цієї справи, такий договір був визнаний недійсним. Водночас суд звернув увагу на те, що боржник (дарувальник), щодо якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами, оскільки уклали договір дарування, який порушив майнові інтереси кредитора і був направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Примітно, що у ЄДРСР також почали з'являтись справи, в яких із подібними позовами до боржника звертаються навіть правоохоронні органи.
Спільним для усіх вищенаведених справ є те, що особи, які звертались до суду із позовом про визнання угод, які були укладені боржником, недійсними, спирались в першу чергу на загальні засади цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України). Водночас позивачі доводили в суді недобросовісність боржника, нерозумність та відсутність будь-якої економічної обґрунтованості його дій (до прикладу, як це було у вищенаведеному прикладі про безоплатне відчуження боржником права вимоги на суму у 27 мільйонів гривень). Крім цього, стверджували про порушення своїх прав та інтересів угодами, які були укладені боржником. Цікавим також є те, що суди визнавали недійсними не тільки безоплатні угоди, укладені боржником (приміром, договір дарування), але й оплатні угоди (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна). В останньому випадку суд, вирішуючи питання про те, чи є угода фраудаторною, звертав увагу на:
● момент укладення договору (наприклад, укладення боржником договору щодо відчуження належного йому майна після порушення справи про банкрутство);
● контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа);
● ціна (ринкова/неринкова).
Як бачимо, наразі судова практика йде тим шляхом, що фактично будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, може ставитись під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину — правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. У разі, якщо в подальшому такий правочин визнається судом недійсним, угода «відмотується» судом назад, а далі діє наступний алгоритм: майно повертається до боржника → за рахунок цього майна задовольняються інтереси кредиторів → власники майна, які в подальшому його придбали, залишаються ні з чим.
Що вам перешкоджало звернутись до суду вчасно?
Як вже зазначалося, наразі непоодинокими є випадки, коли ліквідатори (в межах справи про банкрутство) звертаються несвоєчасно до суду з метою оскаржити правочини, що були укладені боржником, у далекому минулому. Приміром, ліквідатор у 2021 році намагається оскаржити договір купівлі-продажу нерухомого майна, що був укладений боржником у 2011 році. Водночас ліквідатор посилається на те, що лише з моменту початку виконання своїх повноважень йому стало відомо про допущені порушення, що стали підставою для позову або ж (другий варіант) вказує на наявність обставин, які нібито об’єктивно перешкоджали ліквідатору звернутись вчасно із позовом (наприклад, засновники невчасно передали ліквідатору усю необхідну документацію, проаналізувавши яку, останній міг виявити недобросовісність дій боржника під час укладення ним договору щодо розпорядження майном).
У контексті цього питання цікавою є позиція вищої судової інстанції в одній із справ:
● у випадку пред'явлення ліквідатором позову про визнання правочину боржника недійсним (з огляду на його фраудаторність) до спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у 3 роки;
● в разі пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, і у разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи (в нашому випадку, ліквідатором в інтересах юридичної особи - боржника) початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила;
● у спірних правовідносинах суб'єктом прав є саме боржник, а не ліквідатор, а тому визначення початку перебігу строку позовної давності з дня, коли саме ліквідатор у справі про банкрутство дізнався про оспорюваний правочин, не відповідає наведеним правилам застосування норми матеріального права.
Як бачимо, Верховний Суд наголосив на неприпустимості ототожнення особи ліквідатора та юридичної особи-боржника, а також фактично "натякнув" на презумпцію можливості та обов'язку юридичної особи (органів управління, що діють від її імені) знати про стан своїх майнових прав.
Поряд із цим, Верховний Суд, розглядаючи подібні справи, неодноразово звертав увагу на те, що ліквідатор може посилатись на обставини, які перешкоджали останньому вчасно звернутись із позовом до суду (однак, потрібно надати докази, які дійсно підтверджують наявність таких обставин).
Наприклад, у вже згаданій нами справі, про безоплатне передання боржником права вимоги на суму у 27 мільйонів гривень, суд визнав поважними причини пропуску строку позовної давності, з огляду на «приховування керівництвом банкрута інформації щодо наявності дебіторської заборгованості, непередачі арбітражному керуючому документів щодо договірних відносин, на підставі яких виникла ця заборгованість».
Незважаючи на наявність правових позицій вищої судової інстанції, а також більш-менш сформованої практики з цього питання, суди досить часто застосовують формальний підхід при вирішенні подібної категорії справ. Справи розглядаються за принципом: є «перешкоди на шляху» у ліквідатора → є поважні причини пропуску позовної давності. Водночас суди подекуди взагалі не досліджують, чи добросовісно ліквідатор виконував свої обов’язки.
Приміром, ліквідатор посилається на те, що через невчасне надання документації попередніми ліквідаторами, він не мав можливості дізнатись про обставини проведення розрахунків за фраудаторними правочинами. На перший погляд здається, що це є об’єктивною перешкодою для звернення до суду із позовом в межах строків позовної давності. Однак, суд не має робити передчасних висновків, а повинен перевірити, чи ліквідатор (як уповноважена особа боржника) здійснив усі необхідні та можливі дії для своєчасного виявлення ознак фраудаторного правочину, чи добросовісно він виконував свої обов`язки, чи міг ліквідатор іншим чином з’ясувати обставини проведення розрахунків за фраудаторним правочином (наприклад, як мінімум отримати банківську виписку по рахунках боржника).
Які ризики несе така судова практика для добросовісних власників, які в подальшому придбали майно боржника?
Наразі спостерігається тенденція, за якої суди задовольняють ледве не всі позови ліквідаторів про визнання недійсними правочинів з підстав їх фраудаторності, що подаються із пропуском строку позовної давності. Однак, ми розуміємо, що за ситуації, коли ліквідатор оскаржує угоди 5-річної, 10-річної давності є висока ймовірність порушення прав добросовісного власника майна (за цей час майно вже може бути перепродано декілька разів і може бути змінено декілька власників такого майна). Як наслідок, відсутність виваженого підходу у таких справах, відсутність ретельного аналізу обставин справи на предмет наявності дійсних перешкод для своєчасного звернення до суду ліквідатором, призводить до того, що добросовісні власники, які володіють майном на момент звернення із позовом поза межами строку позовної давності, ризикують бути безпідставно позбавлені такої власності. Логіка судів в цьому питанні йде тим шляхом, що за умови, якщо угода по відчуженню майна має ознаки фраудаторної, то вважається, що майно вибуло з володіння первісного власника власника (приміром, юридичної особи-боржника) не з її волі, оскільки мало місце зловживання правом власності через порушення інтересів кредиторів боржника. Зважаючи на це, суди досить часто витребують майно у добросовісних набувачів на підставі п.3 ч.1 ст. 388 Цивільного кодексу України. За таких умов, юридична особа-боржник по суті наділяється перевагами щодо захисту своїх прав поряд з іншими учасниками справи про банкрутство і може в будь-який момент «відмотати» угоду назад та залишити ні з чим особу, яка купуючи, приміром, компанію або ж земельну ділянку не знала і не могла знати про те, що боржник (первісний власник майна) не повинен був (не мав права) відчужувати таке майно.
У зв` язку із цим виникає ситуація, за якої особа, яка придбаває майно, змушена ретельно вивчати усю історію переходу права власності на це майно (подекуди замовляти due diligence — процедуру детальної незалежної перевірки об'єкту інвестування, вартість якої може сягати не одну тисячу гривень). Більше того, такий добросовісний власник змушений буде дізнаватись та вивчати детальну інформацію про кожного із власників майна та перевіряти правомірність відчуження ними майна (що у більшості випадків просто неможливо зробити через відсутність доступу до такої інформації). Даний висновок підтверджується численними рішеннями вищої судової інстанції, в яких Верховний Суд зазначає наступне: «Покупець мав би проявляти розумну обачливість і дослідити історію вибуття майна у попередніх власників хоча б за останні три роки, що є стандартною діловою практикою…» (примітно, що жодним законом, нормативно-правовим актом українського законодавства вищевказаний обов'язок покупця майна не встановлений).
P.S.
З урахуванням судової практики, що наразі формується, постають цілком логічні питання: «Яким чином захистити права добросовісних власників, які володіють майном на час звернення до суду із позовом про визнання недійсною угоду, за якою таке майно було відчужено (з підстав її фраудаторності)», «Чи буде розроблено відповідні механізми захисту прав добросовісних власників?», «Чи буде, зрештою, досягнуто паритету інтересів боржника та добросовісного власника?», «Чи будуть українські суди при ухваленні рішень у подібних справах зважати на практику Європейського суду з прав людини, згідно якої саме на державу-учасницю Конвенції покладається обов`язок створювати відповідні процедури, спеціально призначені для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном?».
Наразі ці питання залишаються відкритими…