Норма-хамелеон: правова природа плати за користування чужими грошовими коштами

За користування чужим майном треба платити. Норма, яка передбачає сплату процентів за користування чужими грошовими коштами, проста за своєю суттю та одночасно складна у застосуванні. Вона трансформується залежно від обставин, і ці трансформації корисно розпізнавати, аби мати можливість не проґавити своє.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Мова піде про ст. 536 ЦК України, яка передбачає: якщо користуєтесь чужими грошима — сплачуйте проценти. Відразу згадуються кредитні відносини, позика, товарний кредит. Та якими є часові рамки нарахування відсотків? Чи відбувається трансформація процентів за ст. 536 ЦК України в санкцію чи компенсацію за невиконане зобов’язання? На щастя, є деякі роз’яснення Верховного Суду, за якими можна спробувати сформувати єдину відповідь на ці питання.

Правомірне/неправомірне користування

Термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше — боржник до певного строку одержує можливість не повертати кошти (або оплату за товар, якщо мова йде про товарний кредит). Тобто з дозволу кредитора він користується його грошовими коштами і вносить за це плату (проценти). Коли ж наступає строк повернення коштів, а боржник цього не робить, мова йде про неправомірне користування чужими грошима (постанова ВП ВС від 23.05.2018 р., справа №910/1238/17).

Якщо правова природа відсотків за правомірне користування чужими коштами — це винагорода, то можна з впевненістю стверджувати, що ця плата має вноситись до закінчення строку, на який було надано грошові кошти. Якщо припиняється право користуватись коштами, обов’язок платити за це теж припиняється. Якщо боржник продовжує користуватись грошима після закінчення строку (неправомірне користування), кредитор також не позбавлений права на отримання процентів.

ВП ВС (справа №910/1238/17, постанова від 23.05.2018 р.) визначилася з тим, що плату за прострочення виконання зобов’язання врегульовано законодавством, а саме охоплено диспозицією ч. 2 ст. 625 ЦК України. Тобто ця норма конкретизує визначений у ст. 536 ЦК України обов’язок боржника сплачувати проценти за незаконне користування чужими грошовими коштами.

Подвійне стягнення

Ми визначилися з тим, що ст. 536 ЦК України охоплює сплату процентів як за правомірне, так і за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Порядок нарахування процентів як винагороди за правомірне користування детально визначено залежно від виду правовідносин нормами ЦК України (ст. 1048 — позика, ст. 1054 — кредит, ч. 5 ст. 694 — товарний кредит). Після закінчення строку повернення коштів плата за користування ними трансформується у своєрідну компенсацію, гарантію належного виконання зобов’язання та охоплюється ст. 625 ЦК України.

Виходячи з цього, логічним є інший висновок ВС: проценти за правомірне користування чужими коштами не сплачуються у випадку сплати процентів за неправомірне користування (постанова від 05.03.2019 р. у справі №5017/1987/2012). Ця позиція убезпечує від подвійного стягнення та намагання кредиторів заробити на недобросовісних боржниках.

Порядок нарахування процентів має значення

Неповернення чужих коштів у строк дає кредитору право нараховувати проценти за ст. 536 та 625 ЦК України, тобто проценти річних. Однак виявилося, що визначений сторонами в договорі порядок нарахування цих процентів може виключити застосування ст. 625 ЦК України. Показовою в даному випадку є справа №922/3578/18, розглянута Об’єднаною палатою КГС ВС.

Позивач звернувся до суду з вимогою стягнути відсотки за користування чужими грошовими коштами, нараховані внаслідок прострочки покупцем оплати поставки товару. Все було б просто, однак сторони передбачили в договорі сплату відсотків наступним чином: певний відсоток від суми боргу за кожен день прострочки, що є платою за користування чужими грошовими коштами (згідно зі ст. 536 та ч. 2 ст. 625 ЦК України). Ніби й чітко визначили підставу нарахування відсотків, проте прописали порядок їх нарахування не за рік, а за кожен день. Схоже на пеню, чи не так?

Ось і КГС ВС виявив, що існують різні підходи до тлумачення та застосування ст. 536 ЦК України у разі визначення у договорі плати у відсотках за кожен день прострочки: в одному випадку таку умову договору трактують як пеню, в іншому — як міру відповідальності відповідно до ст. 625 ЦК України. Тож справа була передана Об’єднаній палаті задля вирішення питань: чи важливий порядок нарахування відсотків (враховуючи, що ст. 536 ЦК України він не визначений, а в ст. 625 визначений як відсотки річні) та чи працює в цьому випадку свобода договору?

Відразу скажу, висновок Об’єднаної палати ВС досить неоднозначний, тому й без окремої думки не обійшлося. ВС не погодився з тим, що сторони можуть визначити інший порядок нарахування розміру процентів річних за користування чужими коштами. Логіка в цьому наступна. Законодавець чітко обмежив порядок нарахування процентів за ст. 625 ЦК України: вони визначені саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, і тим самим обмежив свободу сторін на використання іншої методики нарахування процентів. Водночас обчислення процентів від суми боргу за кожен день за своєю правовою природою є пенею. Отже, проценти за користування чужими грошовими коштами, які за умовами договору нараховуються за кожен день прострочки, ураховуючи спосіб їх обчислення, підпадають під визначення пені.

У цій справі заявлені відсотки за користування чужими коштами стягнули як пеню, і добре, що серед позовних вимог, окрім цих відсотків, були заявлені лише інфляційні втрати. Якщо б позивач додатково до стягнення заявив пеню, це було б визнано подвійним стягненням, і виходячи з висновку ВС, було б стягнуто щось одне: або пеня, або відсотки за користування чужими коштами, які виглядають як пеня за способом нарахування.

Цікаво, але двоє суддів з колегії не погодились з такими висновками і висловили окрему думку. Вони зазначили, що сторони, керуючись принципом свободи договору, виклали його положення найбільш зрозумілим для них способом. Справжньою волею сторін було стягнення відсотків за неправомірне користування коштами саме на підставі поєднання ст. 526 та ст. 625 ЦК України. Суд, враховуючи цю волю та виходячи з загальновідомої інформації про кількість днів у році, міг помножити кількість відсотків, визначених сторонами за кожний день, на 365 днів та отримати відсотки річних.

На думку суддів, положення ст. 536 та ст. 625 ЦК України є диспозитивними, тому не можуть обмежувати сторони у способі розрахунку процентів (за день чи за календарний рік). Методика обчислення не змінює суті та правової природи такого стягнення, і будь-який з таких способів дозволяє шляхом простої арифметичної дії визначити розмір процентів за рік.

З цими роздумами важко не погодитись, але ж у нас вже є сформована правова позиція, якою ми маємо користуватись, хоча, може, і варто було б передати справу на розгляд Великої Палати.

Законодавство надає кредиторам широкий спектр інструментів стимулювання боржника до дотримання своїх зобов’язань та боротьби з недобросовісними діями. Аби мати можливість скористатись ними всіма, треба ретельно прописувати положення договору, не нехтуючи «свіжою» судовою практикою. З іншого боку, існує немало недобросовісних кредиторів, які намагаються заробити на боржниках, користуючись невигідною ситуацією, в якій ті опинились. Щоб протидіяти таким діям кредиторів (яким все частіше стає вигіднішим невиконання зобов’язання), боржникам також слід фільтрувати інструменти, які до нього можуть бути застосовані.

Що ж до «статі-хамелеона», то зважаючи на наявність спеціальних норм, що передбачають сплату процентів як за правомірне, так і за неправомірне користування чужими коштами, встановлюють відповідальність та гарантії у випадку невиконання зобов’язання, замислюєшся про її корисність, адже вона більше заплутує, ніж допомагає.