Нещодавно ми з подругами допомагали придбати і привезти в Харків чергову машину для ДСНС. Чи виникла бодай у однієї з нас думка: «Чому ми, чому не держава?». Звісно, ні. Як і у випадках евакуації людей із зон бойових дій, чи постачання лікарень, чи уже абсолютно традиційного народного забезпечення нашого війська. Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини.
Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! Більше того, коли в 2014 році, після Революції Гідності, ми з колегами починали розробляти модель, яку покладено в основу трансформації системи охорони здоров’я, ми теж не ставили перед собою запитання: «Чому не держава?» – це питання вже не мало сенсу. Чи це означає, що українське суспільство остаточно вийшло за межі патерналістської моделі, в якій людина виключно чекає дій від держави, не беручи на себе відповідальності ні за що, окрім приватного життя? Можна поставити запитання навіть більш провокативно: «Чи українці взагалі ще потребують держави?». Спойлер: так. Але з іншою моделлю суспільного договору. Після 2013 року суспільство різко подорослішало, про що, зокрема, свідчить безпрецедентна доти поява величезної кількості не формальних, а справді дієвих неурядових організацій, залучених у найрізноманітніші сфери життя. Як говорить одна моя товаришка: «Революція Гідності – це пубертатна революція: ми породили запит на повагу і власну відповідальність, самозарадність». На дев’ятий місяць протистояння України повномасштабній російській воєнній агресії ми бачимо, як самозарадними стають спільноти, що донедавна навіть як спільноти не існували: скажімо, мешканці багатоповерхових «мурашників» у спальних районах. Або новосформовані сільські громади, які беруть на себе відповідальність за здоров’я своїх мешканців (їм не завжди вистачає компетенції, але саме для цього й існуємо ми як експерти – правники, економісти, фінансисти тощо). Та з іншого боку, у багатьох структурах власне державного управління (тих, що не мають стосунку до мілітарного апарату) я з сумом спостерігаю якраз навпаки – бюрократичну інфантилізацію, небажання чи то невміння нести відповідальність за власні дії. Державні інституції старого зразка все ще шукають простих швидких рішень. Ми знаходимося в соціально-правовій системі, яку успадкували від держави соціалістичної моделі і яка вже не відповідає нинішньому суспільному запиту, реаліям життя суспільства. І ось ми, українці, живемо зі своїм набором «коктейля Молотова» в душі й час від часу, коли нас щось уже радикально не влаштовує, хвилями накидаємося на цю, задану Конституцією, рамку і прогризаємо її. Так відбулися Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності. Зауважимо: після цих хвиль у нас відбуваються зміни в людиноцентричних сферах – як, наприклад, медична реформа після Революції Гідності або запровадження ЗНО після Помаранчевої революції 2004 року. Насправді й поза революціями суспільство сьогодні вимушено порушує Конституцію. Скажімо, Конституція не дозволяє володіння зброєю, але за фактом її зараз мають тисячі людей, які гуртуються в неформальні збройні об’єднання, що на сьогодні абсолютно толерується суспільством. Більше того – нині це умова виживання нас як суспільства. Ми заручники Конституції. Вона стимулює іншу модель поведінки, ніж нам потрібно («нам» – тій пасіонарній частині, яка сьогодні воює, займається волонтерськими постачаннями, розвиває в цих катастрофічних умовах бізнес, культуру, освіту, культурну дипломатію). Будь-яка законодавча зміна має пройти крізь «сито» Конституції. Я говорю передусім про ті системи, що регулюють якість життя людей: охорона здоров’я, освіта, соціальний захист, урбаністика, будівництво. Але рамка, яку нам задає чинна Конституція, зв’язує нам руки. Є купа норм і правил, які ми не можемо обійти, а обійти необхідно, оскільки реалії суспільного життя вже абсолютно інакші, ніж ті, що закладені Конституцією, написаною соціалістами й комуністами. До прикладу, ми гостро це відчуваємо, коли маємо легалізувати який-небудь проєкт державно-приватного партнерства. Можливо, теза про необхідність конституційних змін звучить надто провокативно. Але справа в тому, що системи, які керують якістю життя людей (і які ґрунтуються на нинішній Конституції), все ще засновано на принципах деперсоналізації особистості. Вони є наслідком, так би мовити, правового геноциду, історичних моделей управління, в яких вважалося, що аби керувати людьми, їх треба перетворювати на масу, позбавляти суб’єктності. Чи погодиться українське суспільство після закінчення війни й надалі жити в моделі, яка деперсоналізує особистість? Питання вже риторичне. Як відбуватиметься післявоєнна відбудова? Я не вірю в так званий План Маршалла, в зовнішнє управління та повністю зовнішнє фінансування. Я не вірю, що ми (суспільство) купимо собі попкорн, сядемо і будемо дивитися в телевізорі, як прийде «дядя Сем», домовиться з Офісом Президента, вибудує систему контролю за використанням фінансування, а ми лишень будемо спостерігати, як усе буде відбудовуватися. Вимальовується інша система. З’являється величезна кількість горизонтальних зв’язків між людьми, громадами, донорами, ба більше – міжнародних зв’язків, які відбуваються на рівнях персональних, а не державному. Скільки цих «гравців», до яких проєктів вони залучені – зараз неможливо навіть підрахувати. Міжнародні донори шукають партнерів уже не тільки на рівні влади, але й на рівні гравців суспільного поля. (Крихітний, але показовий приклад: вже згадані мною придбання техніки для ДСНС, коли німецькі партнери контактують саме з представниками громадянського суспільства. При цьому, безперечно, сама рятувальна служба є і має бути державною, тож ми говоримо до певної міри також про державно-приватну співпрацю.) Після війни ми опинимось на серйозному роздоріжжі і нам усім доведеться робити вибір. Зараз ми знаходимося в ситуації децентралізованого хаосу. За рахунок залучення різних гравців до вирішення проблем відбувається переформатування й самоорганізація населення на різних рівнях. Навіть на побутовому: ми бачимо, як після обстрілів люди, не змовляючись, виходять прибирати території своїх будинків. Як в очікуванні чергового відключення світла мешканці самі залишають у ліфтах «набори для виживання». Ми продовжуємо дорослішати. Як це дорослішання має себе «оформити» наступним етапом? «Пубертатна революція» підштовхнула тисячі українців сформувати альтернативні структури, взяти на себе відповідальність. Наступним кроком має стати остаточне дорослішання – безпосередня участь у процесах державного управління. Сьогоднішні активіст(к)и зобов’язані будуть «іти в політику»: балотуватися в ради різних рівнів, входити до структур державного управління. Інакше ми знову віддамо відповідальність за наші життя людям, які все ще схильні до моделей управління, що базуються на авторитаризмі та деперсоналізації особистості. Є гіпотеза, що Україна після війни перетвориться на «країну ентузіастів», нас може залишитися мільйонів 20, але тих, кому не байдуже майбутнє держави. Та самого лишень «заходу активістів у владу» вже буде недостатньо. Адже, згадайте, в 2014 році багато людей з громадського сектору спробували це зробити – і більшість не витримала, бо опинилась у цій уже згаданій рамці, яка вже не відповідає суспільному запиту. Цю рамку необхідно міняти. Є ще один наріжний камінь. Сценарій буде залежати від юридичної формули завершення війни. Чи буде ця формула передбачати повну капітуляцію росії з їх покаянням і чіткою моделлю виплати репарацій, що дасть нам можливість не лише економічно вижити, але й правильно провести своє повернення на деокуповані території. Йдеться не лише про матеріальні питання. На нас чекає перезавантаження ідентичності, потреба відповісти самим собі на питання: «Хто ми такі?». Нам потрібно буде укласти новий суспільний договір. Зрозуміти, які у нас цінності, на чому базується наша суспільна картина світу. Ми не можемо зараз прописати сценарій нашої відбудови – адже, ще раз, ми не знаємо, на яких саме умовах закінчиться війна. Але вже очевидно, що повоєнні процеси так чи інакше передбачатимуть юридичне оформлення того суспільного договору, який уже склався і виявив себе значно більш життєздатним, ніж та – все ще досить патерналістська – модель, що закладена в нинішній Конституції, з усією до неї повагою. І відповісти на ці виклики, які постануть перед суспільством і перед державою, муситиме, в тому числі, пасіонарна частина юридичної спільноти (правники, які візьмуть на себе лідерство та відповідальність вибудувати нову, дієву модель суспільного договору).
05 листопада 2022, 11:33