Відповідно до ч.2 ст.41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» і ч.2 ст.252 КЗпП України, однією з гарантій можливості здійснення працівниками підприємства, установи, організації, обраними до складу виборної профспілкової організації, своїх повноважень є заборона притягнення їх до дисциплінарної відповідальності без попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
З ч.2 ст.252 КЗпП України випливає, що отримання такої згоди обов’язкове при звільненні з будь-якої підстави. Це правило підлягає безумовному виконанню при розірванні трудового договору з ініціативи власника, причому не лише з підстав, передбачених ст.40, 41 КЗпП, але й за інших. Немає підстав ігнорувати це правило і при розірванні трудового договору з ініціативи працівника чи осіб, які не є стороною трудового договору (ст.45 КЗпП), а також за згодою сторін, після закінчення строку трудового договору чи у порядку переведення. Однак при припиненні трудового договору з інших підстав дотримання правила, що аналізується, неможливе. Це стосується звільнення працівника з підстав, передбачених п.3, 7 ст.36, ст.7 КЗпП.
На мою думку, зазначена норма була прийнята виключно з метою захисту інтересів працівників, обраних до складу профспілкових органів, в т.ч. від незаконного звільнення або тиску з боку керівництва, контроль за діяльністю якого здійснюється профспілковими органами.
Це й недивно, оскільки, згідно з ч.6 та ч.7 ст. 21 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, дотриманням вимог законодавства про працю та охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, засобами індивідуального та колективного захисту.
У разі загрози життю або здоров’ю працівників профспілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємстві в цілому на час, необхідний для усунення загрози.
Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам з питань охорони праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і профзахворювань на виробництві та давати свої висновки про них.
Отже, зрозуміло, що в інтересах керівництва компанії може бути отримання певного впливу на співробітників, обраних до складу виборної профспілкової організації. Щоб нівелювати цей вплив, на мій погляд, і була запроваджена дана норма.
Судова палата у цивільних справах Верховного суду України, ухвалила постанову у справі №6-163цс14 про притягнення до дисциплінарної відповідальності, за якою була вироблена правова позиція, згідно з якою власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.
ВСУ посилається на ч.6 ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», згідно з якою рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
Не можу погодитися з цією правовою позицією за наступних підстав. По-перше, якщо переформулювати твердження ст. 252 КЗпП і ст.39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» простими словами, то ст. 252КЗпП заборонене звільнення (як один із видів дисциплінарних стягнень) працівників органів профспілки без згоди виборного органу, членами якого вони є, а в ст.39 Закону сказано, що у разі, якщо в рішенні немає обґрунтованої відмови, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу.
Отже, у зазначених нормах чітко прослідковується колізія, виправити яку і намагався Верховний Суд України. Проте він виходив, скоріше за все, з практичних моментів, а не з підстав, які, на мою думку, були взяті до уваги при прийнятті зазначених норм.
Вважаю, що саме відсутність згоди виборного профспілкового органу є підставою для оскарження незаконного звільнення згідно ст.252 КзПП. Ст. 39 Закону, на мій погляд, була прийнята задля дисциплінування співробітників профспілкових органів з метою підвищення якості складання їх рішень та обов’язкового обґрунтування відмови у звільненні.
З наданням правового висновку Верховного Суду України практика вирішення дисциплінарних спорів за участю представників профспілкових організацій повинна буде гармонізуватися, оскільки єдиний підхід до вирішення питання звільнення ліквідує наявну колізію норм, хоча з логікою даного висновку ВСУ можна посперечатися.