Або що минулого тижня обговорювали на засіданні Комітету з питань правової політики
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
30.10.2019 р. відбулося засідання Комітету Верховної Ради України з питань правової політики. Першим був розглянутий проєкт Закону України «Про внесення доповнення до ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» (щодо мешканців тимчасово окупованих територій)» реєстраційний №2015. Громадяни України, які проживають на тимчасово окупованій території, визначеній Верховною Радою України, позбавлені можливості отримувати кваліфіковану правову допомогу за місцем проживання. Тому метою прийняття законопроєкту мало стати відкриття доступу до безоплатної вторинної правової допомоги для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, задля ефективного забезпечення захисту їхніх прав та законних інтересів з боку української держави.
Однак під час обговорення законопроєкту постало чимало питань концептуального та правозастосовчого характеру. Насамперед, в Законі України «Про безоплатну правову допомогу» не міститься територіального підходу до визначення категорій осіб, які претендують на безоплатну правову допомогу. Водночас відхід від закладеного в законі підходу може пояснюватися неможливістю довести розмір доходу громадянами, які проживають на тимчасово окупованих територіях. Окрім того, з огляду на відкриті судові реєстри, громадяни з тимчасово окупованих територій можуть наражатися на небезпеку у разі повернення на непідконтрольну Україні територію.
Також невирішеним у законопроєкті залишилося питання фінансового забезпечення надання зазначеної допомоги. Зважаючи на соціальну важливість порушеної теми, але враховуючи зазначені обставини, Комітет прийняв рішення відправити законопроєкт суб'єкту законодавчої ініціативи на доопрацювання.
Питання надання безоплатної правової допомоги розглядалося в законопроєкті №2056 «Проєкт Закону України про внесення змін до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» щодо забезпечення права осіб, які незаконно позбавлені особистої свободи, на безоплатну вторинну правову допомогу». Мета цього законопроєкту полягала у забезпеченні права осіб, яких було позбавлено особистої свободи з політичних мотивів внаслідок дій незаконних збройних формувань, окупаційної адміністрації та/або органів влади Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора, на безоплатну вторинну правову допомогу, шляхом створення правового механізму відшкодування вартості надання особам, позбавленим особистої свободи, безоплатної вторинної правової допомоги, а також надання адвокатам іноземних держав права надавати цим особам безоплатну вторинну правову допомогу.
У процесі дискусії навколо законопроєкту було відзначено, що запропонований механізм є нежиттєздатним. По‑перше, він вимагає багато організаційних зусиль для його реалізації, а по‑друге, гонорар, який Україна мала б виплатити іноземному адвокату відповідно до механізму, передбаченого Законом України «Про безоплатну правову допомогу», був би не конкурентоспроможним. Під час обговорення законопроєкту висловлювалася необхідність розширити коло осіб, які претендують на безоплатну допомогу, враховуючи «казус Маркова». Присутня на засіданні Комітету заступник Міністра юстиції України Валерія Коломієць запропонувала залучити до розгляду питань, порушених у законопроєкті, Міністерство закордонних справ України та Міністерство фінансів України, оскільки прийняття згаданого вище законопроєкту потребує додаткового фінансування.
Виконавче провадження
Рішення відправити законопроєкт суб'єкту законодавчої ініціативи на доопрацювання Комітет прийняв також щодо законопроєкту №1139 «Проєкт Закону України про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» (щодо заборони на продаж єдиного житла боржника)», метою якого було введення додаткового захисту права людини на житло, оскільки виникає питання про захист інтересів інших суб'єктів правовідносин.
Зниження навантаження на ВС
Резонансним стало обговорення законопроєкту №2314, поданого Президентом України. З огляду на значну кількість справ у Верховному Суді, які до цього часу не були розглянуті (понад 60 тис.), законопроєктом пропонується розвантажити Верховний Суд від значної кількості справ шляхом зміни парадигми його діяльності на «суд права» замість «суду фактів». Також цей законопроєкт мав сприяти забезпеченню єдності судової практики. Недопущення зловживання учасниками справи своїми процесуальними правами та оптимізація процедури розгляду справ стали ще одним із завдань, яке ставив перед собою суб'єкт законодавчої ініціативи.
Проєктом Закону встановлюються чіткі підстави для касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції:
- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, не враховуючи висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, окрім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
- якщо скаржник вмотивовано обґрунтує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
- якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених для обов'язкового скасування судового рішення;
- у разі ухвалення органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, рішення про застосування дисциплінарного стягнення до суддів, які входили до складу колегії суддів апеляційної інстанції, яка переглядала справу, судове рішення в якій оскаржується, за дисциплінарний проступок, вчинений у зв'язку з розглядом такої справи.
Водночас у процесі обговорення цього законопроєкту була відзначена певна невідповідність між його назвою та змістом.
«Процесуальні» зміни
Зміни до процесуальних кодексів (ЦПК, ГПК та КАСУ) були запропоновані в законопроєкті №2261 «Проєкт Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення можливостей самопредставництва органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб незалежно від порядку їх створення в суді».
Необхідність прийняття цього законопроєкту обумовлюється тим, що відповідно до пп. 11 п. 16‑1 Перехідних положень Конституції України, представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01.01.2020 р. Натомість у процесуальних кодексах України (ГПК, КАСУ, ЦПК (п. 3 ст. 56, 55, 58 відповідно)) за юридичними особами закріплено право на представництво, однак зазначено, що участь у справі юридична особа бере через свого керівника або члена виконавчого органу.
Згідно з п. 4 зазначених вище статей кодексів, держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник. Таким чином, існує два виходи з цієї ситуації: залучати представника (адвоката) або брати участь у судах особисто керівнику. Однак, по‑перше, залучення адвоката потребує додаткових видатків, а по‑друге, далеко не завжди адвокат зможе більш кваліфіковано представляти інтереси клієнта, у порівнянні з юристом клієнта, який знає нюанси певної сфери діяльності.
Другий варіант також не виглядає оптимальним та не відповідає суті тих змін, які закладалися до пп. 11 п. 16‑1 Перехідних положень Конституції України — покращити якість правосуддя, оскільки далеко не завжди керівник за фахом є юристом і зможе кваліфіковано представляти інтереси в суді. Окрім того, Держава, територіальна громада чи юридична особа часто беруть участь одночасно у десятках, а то й сотнях справ, що не дозволить керівникам фахово до них підготуватися, а також унеможливить їх повноцінну діяльність як керівників. Також достатньо часто судові засідання щодо різних справ можуть відбуватися одночасно в різних регіонах. Таким чином, керівник просто фізично не зможе взяти в них участь. Аргументація необхідності прийняття зазначеного вище законопроєкту не викликала заперечень з боку членів Комітету.
Жвава дискусія відбулася під час обговорення законопроєкту №2154 «Проєкт Закону України про внесення змін до ст. 249 Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку винесення окремих ухвал суду», яким пропонувалося внести зміни до ст. 249 Кодексу адміністративного судочинства України. Замість тези: «Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону», було запропоновано таку редакцію: «Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, зобов'язаний постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону».
На думку суб'єкта законодавчої ініціативи, винесення окремих ухвал суду мало стати формою профілактичного впливу судів на правопорушників. Однак ця пропозиція викликала низку запитань. Зокрема, якою буде відповідальність судді, якщо він не винесе такої ухвали? Членів Комітету також зацікавило, наскільки це вплине на завантаження суддів та на можливість оскарження судового рішення у разі не постановлення окремої ухвали.