15 серпня 2022, 12:34

Я не шкодую ні про що, розумію, що я захисник, і бороню свою рідну країну

Журналіст Юридичної Газети Олексій Борис на другий день повномасштабної війни, не роздумуючи, обрав шлях ЗСУ, досі успішно боронячи від російського ворога нашу країну.

Як він із батьком наважився прийняти таке швидке та відповідальне рішення, про настрої на передовій, свій другий день народження, одруження на війні й те, які потреби наразі в українських військових, читайте в його історії з перших вуст.

IMG_20220712_202411_396

Коли війна приходить у твій дім, ти до останнього в це не віриш

У жовтні 2021 року у нашому інформаційному просторі була істерія, що от-от розпочнеться війна. На той час я слухав багато аналітики і мав великі сумніви, що вона буде повномасштабною, навпаки, був переконаний, що загострення відбудуться лише на Донбасі.

Я думав, що відбудуться провокації і спроби наступальних дій спільних сил рф і так званих республік ДНР/ЛНР, тобто спільних сил ОРДЛО (оскільки вже почали мобілізовувати ОР-1, тобто військовослужбовців, які проходили службу у зоні АТО або ООС). 

23 лютого я заснув доволі пізно. О першій годині ночі прочитав в одному з Телеграм-каналів, що у Харківській області всі військові частини в бойовій готовності. Тоді вже були певні передчуття, проте, знову ж таки, не вірив, що це все буде так повномасштабно.

24 лютого близько 5.40 прокинувся від гучного звуку, схожого на вибух, але подумав, що це підлітки розкидають петарди, тому що в Києві в цивільному житті таке траплялося часто. Через 10 хв моїй нареченій зателефонувала мама з Сум і повідомила про обстріли міста.

Перші хвилини був неймовірний шок, адже коли війна приходить до тебе додому, ти до останнього в це не віриш. У перші години після цього дзвінка ми були у «коматозному» стані, було темно і не вірилося, що щось подібне може розпочатися.

Читаючи новини, дізналися, що путін оголосив про проведення так званої спеціальної операції, що російські колони зайшли на територію Харківської області, в Київській області обстрілювали наші аеродроми російськими ракетами. Було певне відчуття страху, але, знову ж таки, не було повного усвідомлення, що це війна.

Нервове напруження літало в повітрі

У нашому районі ми шукали бомбосховище. Найближче від нас - станція метро Дорогожичі. 

Біля аптек та магазинів вишиковувалися величезні черги, сім’ї з дітьми вибігали з будинків і сідали в автомобілі. Ми живемо біля автомагістралі, тож відразу помітили, що значна кількість людей виїжджає з Києва і утворився великий затор. У всіх була паніка і нервове напруження літало в повітрі. Коли ти дивишся подібне по телевізору, це зовсім інше, ніж на власні очі. Це тисне на психіку і додає тривожності.

Не знайшовши відчиненого укриття, ми повернулися додому. Вдома ми постійно моніторили новини, а в другій половині дня все ж пішли до метро Дорогожичі, тому що було хвилювання, що от-от прилетять ракети.

Картинки 80-річної давнини стояли перед очима наяву

У метро була величезна кількість людей. Ця картина нагадала уроки історії, як під час Другої світової війни, під час битви за Британію, англійці ховалися в лондонському метро, коли німецька авіація бомбила Лондон.

У людей в очах був розпач, ніхто не розумів, як і що буде далі, як діяти зараз. Я розумів, що насамперед мені потрібно вивезти з міста свою половинку, лише після цього я зможу спокійно вступати або до лав територіальної оборони, або до ЗСУ.

Мені вдалося відвезти наречену на Центральний вокзал, щоб вона разом з подругами виїхала у Тернопільську область.

Україна – наша рідна країна і віддавати її ворогу ми не збираємося

Перед війною у нас з татом була чітка домовленість, що якщо розпочнеться війна, ми без будь-яких вагань йдемо захищати свою країну. Вже тоді було усвідомлення, що Україна віддавати її ворогу ми не збираємося. Відслідковуючи події з 2014 року в Криму, на Донбасі, виникло відчуття певного приниження через те, що росіяни коїли з нашою країною, і воно переросло в злобу, гнів і бажання помститися за все.

Не один рік у нас тривала конфронтація, не один рік тривала з росіянами війна. Я розумів, що не буду тікати з країни, тому ввечері 24 лютого зібрав речі, які мені необхідні були б у війську (карімат, спальник, військовий рюкзак), змінив цивільні черевики на військові, взяв деякі продукти і поїхав до батьків, які проживають в іншій частині Києва. Наступного дня о 6 ранку ми з татом вирушили у військкомат, де мене призвали на службу до війська.

IMG_20220529_110008_083

Як я наважився йти захищати Україну

Я – людина, патріотично налаштована, люблю свою країну, її історію, і аналізуючи все, що відбувалося з нами під час Другої світової війни, усвідомлював, що немає іншого варіанта, крім того, щоб йти захищати Україну.

Звичайно, це страшно, в мене не було якоїсь особливої військової підготовки. Я закінчив військову кафедру і отримав військове звання молодшого лейтенанта, але буду відвертим, що особливо чомусь ефективному, що би знадобилося на війні, мене не навчили. Тобто це була більше формальність, щоб проходити військову службу.

Втім, незважаючи на це, розумів, що я чоловік, захисник, і маю йти і боронити свою країну, сім’ю, тому що те, що відбувалося в Донецьку та Луганську з 2014 року і до 24 лютого 2022 року, той морок, страх, який росіяни творили, – це середньовіччя. Ті катування, через які проходили наші полонені, цивільні люди, знущання над ними – я припускав, що це буде й у нас, у величезних масштабах. Що, власне, й відбулося в Київській області та інших містах і селах України, де ступив чобіт окупанта.

Віра в ПЕРЕМОГУ не зникає!

Багато хто розповідає, що в перший день не було усвідомлення, що ми переможемо, був страх, адже велика армада російської авіації, танків, піхоти почала наступати на Україну. Відразу скажу, це не якісь пафосні слова, я розумів, що Україна точно вистоїть. Попри те, що на нас чекають важкі часи, ми обов’язково відвоюємо свою країну. Це усвідомлюю і зараз.

Мікс із почуттів патріотизму та бажання проявити себе

Був ще варіант доєднатися до лав територіальної оборони, але я обрав службу в ЗСУ. ТрО – це де-факто народне ополчення зразка 1941 року, це та структура, яка тільки формувалася, тому особливої довіри не мала. Хоча, беззаперечно, там багато мотивованих людей, але все одно в мене було більше довіри до бригад ЗСУ, тому що це стала військова формація зі своїми традиціями та командирами.

Звичайно, й у ЗСУ є свої нюанси, однак це більш потужна і серйозна організація, ніж ТрО.

Безперечно, сім’я підтримала моє рішення, хоча дуже хвилювалися за мене. Супротиву на кшталт: «Сиди вдома, ховайся, хай за тебе воюють інші» не було. Це був свідомий вибір.

Звичайно, крім патріотичного, культурного, націоналістичного усвідомлення, в мене була жага до військових пригод. Який молодий і здоровий хлопець не хоче проявити себе? Таке ж бажання було і в мене, проявити себе в обороні своєї країни. Це був мікс із почуттів патріотизму, відчуття, що ти маєш захищати країну, разом з бажанням проявити себе, пройти через певні військові пригоди.

Можливо, пригоди – не зовсім доречне слово, але, служачи у війську, кожен день ти бачиш різні обставини, потрапляєш у різні ситуації, гарні чи погані. Армія – це світ, де ти зустрічаєш хороших і поганих людей, де ти бачиш хороше і погане.

У Збройних Силах, військових формуваннях все не ділиться на чорне та біле, тут світ і життя відображено в напівтонах, і це цікаво пройти. Дивлячись на себе тодішнього зараз, я розумію, що не шкодую, що зробив такий вибір. 

Своїм майбутнім дітям не буде соромно глянути в очі і розповісти, де був, коли хотіли загарбати Україну. Я чесно, без тіні сумніву, зможу сказати, що вже на другий день війни пішов захищати свою країну. Це теж, до речі, було мотивацією приєднатися до ЗСУ.

IMG_20220628_120513_185

Бойовий шлях

Він почався в Чернігівській області, мене призвали до 58 мотопіхотної бригади, оскільки я після військової кафедри маю звання молодшого лейтенанта, мене мали б призначити одразу на якусь офіцерську посаду.

Перший місяць на війні я служив у розвідувальній роті 58 бригади. Там, на жаль, не було для мене посад, тому я виконував роботу солдата, рядового. Проте через місяць мене перевели до протитанкового артилерійського дивізіону, де я спочатку був коригувальником, користуючись дроном, проводив аеророзвідку, після цього мене призначили командиром взводу протитанкової артилерійської батареї, де й досі проходжу службу.

Зараз ми знаходимося на передових лініях оборони в Донецькій області. Фактично з травня наша батарея здійснює захист на території Луганщини та Донеччини, ми тут ведемо оборонні бої проти російських військ і військ ОРДЛО, ДНР, ЛНР.

Ми не супермени, а це не кіно, тут все по-справжньому

З моменту прибуття в Донецьку та Луганську область з травня і до кінця липня в нашій батареї настрої переважно позитивні. Хоча хлопці виснажуються, але вони розуміють, яку важливу роботу виконують. Ми віримо у те, що обов’язково переможемо. 

За цей час, на жаль, у нас була втрата, хлопець із нашої батареї загинув, тому морально важко, коли звикаєш до людини і ділиш з ним шматок хліба, а вона гине від руки окупанта. Прийшло розуміння, що ми ні від чого не застраховані, що ми не супермени, а це не кіно, тут все по-справжньому. Це війна, тут можуть вбити, поранити, покалічити. Звичайно, кожен це усвідомлює, але вірить, що його це омине.

Загалом настрої позитивні, панічних атак немає. Звісно, за цей час бувало різне, тому що дехто потрапляв під обстріл і був в інших екстремальних ситуаціях, які несли ризик для життя та здоров’я, проте настрій оптимістичний. Ми віримо у нашу Перемогу! Наша бригада достойно себе проявила під час захисту Чернігівської області і зараз, під час захисту на сході України.

Олексій Борис

Один день з життя воєнного

Зазвичай він розпочинається з раннього підйому, після цього з розрахунком гармати ми готуємо машину до виїзду, вантажимо БК, харчі, особисті речі, засоби зв’язку. Після цього сніданок, шикування. Далі ми виїжджаємо у район очікування, тобто не відразу їдемо на позицію і там чекаємо координати, а виїжджаємо в район очікування, який знаходиться на більш-менш безпечній відстані від ворога, щоб оперативно виконати бойову задачу. У районі очікування ми несемо бойове чергування, де можемо отримати координати по цілі. Тоді ми виїжджаємо, займаємо певний рубіж, розгортаємо гармату, готуємо визначену кількість снарядів.

Я як бусоліст і командир взводу розгортаю і виставляю бусоль за координатами, які мені передають. Після того ми здійснюємо стрільбу і максимально швидко збираємо всі свої речі, чіпляємо гармату до машини і оперативно полишаємо позиції. Тому що у нас така тактика. Ми відійшли від тактики Радянського Союзу, коли на позиції стоїть гармата і ми по цілі на ній працюємо. Наразі війна більш маневрена, вона вимагає швидших дій, координації.

У нас зараз тактика набігу, тобто ми отримуємо ціль, швидко приїжджаємо у певний район, звідки дістаємо ціль, швидко розгортаємося, звіряємо дані, отримуємо коректуру. Дуже добре, коли нас корегують безпілотники, тоді ми відкриваємо вогонь, після того максимально швидко збираємо гармату та бусоль і їдемо в район очікування, щоб якомога швидше залишити те місце, з якого стріляли, адже відповідь ворога може надійти вже через 15–20 хв. Після повного дня бойової роботи, повертаємося до району нашого проживання, там чистимо гармату, за потреби корегуємо її, тобто робимо певні дії, щоб вона стріляла точно в ціль.

Мій другий день народження

Ця історія трапилася 21.05.2022, коли вирушили виконувати бойове завдання. Як тільки ми приїхали для того, щоб розкладати гармату, буквально через декілька хвилин почався масовий артилерійський обстріл. Над нами кружляв безпілотник ворога. Нам надзвичайно пощастило в тому, що ми стояли перед посадкою, куди швидко побігли.

Але був нюанс: я зняв з себе бронежилет і каску для того, щоб виставити бусоль. Тому що при цьому на тобі не має бути різних магнітних предметів, які можуть завадити виставити бусоль на північ за магнітною стрілкою. На перших 2–3 хвилинах був у цій посадці без броніка і захисту, про що дуже в той момент шкодував. Подумав, що нерозумно було скидати засоби захисту, адже може прилетіли осколок і завдати шкоди або навіть вбити. Втім, через деякий час мені вдалося повернутися до автомобіля і забрати свою зброю, бронежилет, каску. Цей обстріл я не забуду ніколи. Це жахливе, моторошне відчуття, коли снаряди лягають біля тебе.

Дехто каже, коли є загроза життю, то перед очима пролітає твоє життя, але у мене ні. Час «на подумати» був рівно від того моменту, коли падає і вибухає поруч ворожий снаряд, і до того моменту, поки він ще летить до тебе. У цей проміжок часу я питав: «Боже, невже я не побачу свою дружину?». Ці відчуття я не забуду ніколи…

Тоді нам пощастило у тому плані, що завданням ворога було знищити саму гармату, але не нищити розрахунок гармати. Фактично ми через цю посадку продиралися на максимальну відстань від тієї гармати, яку ми розклали і з якої ми мали вести вогонь. Це було надзвичайно складно, тому що на нас були бронежилети, автомати, а йшли ми через густі зарослі дерев, кущі.

У той час, коли ти продираєшся між цими кущами, біля тебе постійно лягають і вибухають снаряди і ти знову за пів секунди опиняєшся на землі, часто в дуже незручних позах, незручних місцях, гострих гілляках. Це дуже незручно, іноді боляче.

Оскільки я віруюча людина, то крім думок про дружину, я молився Богу і просив, щоб він мене врятував. Так і сталося! Це неймовірні відчуття і, мабуть, мене зрозуміють тільки ті, хто був на війні, або ті цивільні, поряд з якими відбувалися воєнні дії.

Коли я в проєкції уявляв подібну історію, то думав, що в мене буде заціпеніння, розгубленість, але так не сталося. Я був абсолютно сконцентрований, намагався врятувати собі життя, пересувався так швидко, як тільки міг. Після цього справді починаєш вірити у вищі сили, які допомогли вижити.

IMG-20220724-WA0003

У війні перемагає той, у кого більша кількість артилерії

Ситуація зі зброєю покращилася, але конкретно в моїй бригаді ще знаходяться застарілі зразки озброєння. Сучасна зброя країн Європи та США до нас ще не дійшла, а цього б дуже хотілося. Гармати, на яких ми виконуємо свою роботу, у доброму стані, щоб знищити ворога.

Втім, відверто кажучи, в Україні, особливо в нас, дещо відчувається снарядний голод, тому що значна частина тих снарядів, які підходять до наших гармат, була знищена під час вибухів на складах з 2014 по 2022 рік.

Звичайно, є велике бажання, аби наш підрозділ, наша бригада переходила на західні зразки військової техніки, як переходять інші бригади, такі відомості у нас є. Вже не одна бригада ЗСУ перейшла на натівські стандарти зброї, тобто там вже є західні гармати, західна стрілецька зброя, засоби захисту тощо.

Нам, звичайно, хотілося б, аби наша батарея перейшла на нові гармати, адже вони новіші і до них є більша кількість боєприпасів. А боєприпаси відіграють дуже важливу роль у цій війні, тому що, по суті, ця війна – війна артилерії. Про це вже говорило багато військових аналітиків. У цій війні перемагає той, у кого більша кількість артилерії і артилерія більш точна. Це можна побачити на прикладі, що роблять за останній місяць американські HIMARS в Україні, як вони допомагають переламати хід війни на нашу користь. Це дуже відчутно, особливо, коли громляться склади окупантів.

Коли знаходишся в районі зосередження і перед тим, як ти отримуєш координати по своїй роботі, ти чуєш від противника і відчуваєш на собі, скільки він випускає снарядів. До того моменту, поки HIMARS не почали громити склади окупантів, то щільність вогню була вища, коли в роботу вступили HIMARS – щільність вогню зменшується.

Не можна говорити про абсолютне затишшя, проте спостерігається, що ворог почав економити снаряди, а це позначається на їхніх штурмових діях. Одна річ, коли цілий день артилерія не згасає і вона лупить і гатить, не зупиняючись, тоді піхота йде у фактично зруйноване село чи місто. А зовсім інша річ, коли ворог до години може здійснити якісь артилерійські обстріли, після того ворожа піхота намагається захопити нові позиції, окупувати ще частинку української землі. 

Мотивують новини про те, що на певних напрямках ми перемагаємо

Мотивують новини про те, що завдаємо шкоди ворогу. Звичайно, допомагає сміх, гумор на війні, тому що без цього зовсім важко. Як я вже казав, у війську буває багато цікавих та кумедних ситуацій. Є і мімішні історії, які підбадьорюють: у червні ми їхали на бойову роботу і випадково наш побратим побачив самотнє маленьке руденьке кошеня, яке надалі стало нашим бойовим котом із кличкою Флеш.

Також важливу роль відіграє те, що я знаю, що вдома на мене чекають батьки та дружина. Є чітке усвідомлення, що я не хочу, аби ворог повернувся в Київ і творив знову всі ті безчинства, які чинив на окупованих територіях у лютому–березні цього року.

Представники невійськових професій

У підрозділі, де я служу, значна частина – це контрактники. У співвідношенні контрактників до мобілізованих приблизно 55% на 45%. Багато цивільних, які проходили тільки строкову службу або які служили у зоні проведення Операції Об’єднаних сил чи в АТО.

Зі мною на фронті будівельники, адвокати, економісти, менеджери, водії, тобто значна частина мобілізованих в цивільному житті працювала у сферах, абсолютно віддалених від війська. Тому у війську часто можна зустріти людей зовсім не військових професій.

20220630_105733

У всіх є мрії, але після Перемоги я…

Коли почалася повномасштабна війна і я прослужив 1–2 тижні, в мене з’явилося велике бажання одружитися зі своєю дівчиною, але цю мрію я реалізував 04.05.2022 в місті Конотоп. За день до вирушення на Донбас. Це була теж доволі складна ситуація, тому що ми одружилися без урочистостей та святкувань.

photo_2022-08-15_17-32-54 Після Перемоги мені, звичайно, хочеться побачитися з усіма рідними та близькими людьми. Нещодавно в мене була можливість приїхати в Київ додому на декілька днів. Це щастя! Тому що фактично з 25 лютого я вдома не був. 5 місяців може здаватися небагато, але коли ти знаходишся на війні, коли кожен день тобі здається як тиждень або навіть і місяць, то час, проведений удома, – неймовірний час. Після Перемоги у нас з дружиною є мрія поїхати в Карпати, орендувати будиночок і пожити в горах тільки удвох й забути все те, що ми пережили. Просто відпочивати і насолоджуватися життям, пити смачне закарпатське вино, їсти смачну бринзу та бути разом. Після того у мене є мрія полетіти до Грузії. На війні я відчув їхню братську допомогу. Вони дуже доброзичливі і сміливі. 

Звичайно, війна забирає сили, і кожен день тут дуже важкий емоційно, психологічно і фізично, але ми сильні, ми впораємося і обов’язково переможемо!

Потреби на війні

Насамперед серед потреб – взуття та форма: оскільки окупанти обстріляли багато наших інфраструктурних об’єктів, об’єктів ЗСУ, значну частину форми було знищено.

Пам’ятаю, ми приїхали воювати у Донецьку та Луганську області з одним комплектом форми, але цього недостатньо, коли ти ведеш бойові дії. Втім, волонтери вирішили цю проблему.

Також є постійна допомога з їжею. Часто волонтери передають різні смаколики. Звичайно, це все потрібно, тому що армійська кухня, хоча й не скажу, що жахлива, але їжа там доволі одноманітна, а на війні завжди хочеться чогось солоденького.

Задонатити на потреби протитанкової артилерійської батареї 58 ОМПБр

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати