Розділом XIV-1 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) врегульовано провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Відповідно до ч. 1 ст. 122-11 ГПК України, за результатами розгляду заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду господарський суд виносить (постановляє) ухвалу про видачу виконавчого документа або про відмову у видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду за правилами, передбаченими цим Кодексом для прийняття (ухвалення) рішення.
Згідно з ч. 3 ст. 122-11 ГПК України, ухвала господарського суду про відмову у видачі виконавчого документа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку протягом 15 днів з дня її винесення господарським судом. Ч. 6 цієї статті передбачено, що у разі подання апеляційної скарги ухвала господарського суду набирає законної сили після розгляду справи господарським судом апеляційної інстанції.
Ч. 1 ст. 106 ГПК України визначено перелік ухвал місцевого господарського суду, які підлягають апеляційному та касаційному оскарженню, серед яких відсутня ухвала про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішень третейського суду.
Отже, ГПК України не передбачено оскарження ухвали господарського суду про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду.
Аналізуючи судову практику, відповідно до Реєстру судових рішень, апеляційні суди здебільшого відмовляють у прийнятті до апеляційного провадження апеляційної скарги на ухвалу про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішень третейського суду, посилаючись на ст. 106 ГПК України, що такі ухвали відсутні в переліку ч. 1 ст. 106 ГПК України. Практика ВГСУ також неоднозначна, але приймають до касаційного провадження касаційні скарги на ухвали господарських апеляційних судів про відмову в прийнятті до апеляційного провадження апеляційної скарги на ухвали місцевих господарських судів про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішень третейського суду, скасовують їх та направляють на новий розгляд.
Узагальнення Верховного Суду України
Узагальненням Верховного суду України «Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди» від 11.02.2009 р. визначено наступне:
«У ст. 17 Закону від 23.02.2006 р. №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Ст. 6 Конвенції передбачено, що кожен, у випадку спору про його цивільні права та обов’язки, має право на справедливий та публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.
Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного, у випадку спору про його права та обов’язки, у тому числі й право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах Garcнa Manibardo проти Іспанії, Levages Prestations Services проти Франції наведена така правова позиція: «Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте, якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, повинні бути дотримані, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечене ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються «їх цивільних прав та обов’язків».
У справах Waite проти Канади, Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну, Levages Prestations Services проти Франції також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть обмежувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною. Зрештою, ці обмеження будуть відповідати п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету, а також що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою.
Ст. 106 ГПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову у видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.
Такими чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову у його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов’язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 106 ГПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється.
Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке обмеження, за наявності в державі апеляційної та касаційної інстанцій, нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду та є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.
Однак згідно з ч. 3 ст. 4 ГПК, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ГПК, застосовуються правила міжнародного договору.
Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17.07.1997 р. за №475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції при вирішені питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа повинні керуватися саме нормами ст. 6 Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду.
Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачена гарантія забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Аналіз цієї норми засвідчує те, що апеляційне й касаційне оскарження судового рішення можливе не лише у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на подібне оскарження. Такий висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 11.12.2007 р. у справі №11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б.П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.
Ст. 56 Закону «Про третейські суди» та ст. 122-11 ГПК України передбачене право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією ж нормою Закону визначено порядок і строки подачі апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.
З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі й зобов’язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.
Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7.02.2002 р. №3018-ІІІ «Про судоустрій України», відповідно до якої усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції».
Приклад з власної практики
В одній з подібних категорій справ до Київського апеляційного господарського суду було подано апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Київської області, якою було видано наказ на виконання рішення третейського суду.
Київський апеляційний господарський суд прийняв до апеляційного провадження подану апеляційну скаргу, але до початку розгляду по суті суд почав з‘ясовувати питання можливості оскарження ухвали про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду. Посилання на Узагальнення Верховного суду України «Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди» від 11.02.2009 р.», суд апеляційної інстанції не взяв до уваги та просив надати практику Вищого господарського суду України у подібних справах, оскільки колегія суддів, яка розглядала справу, не знайшла практики оскарження таких ухвал господарських судів. За наслідками з‘ясування зазначеного питання, судом апеляційної інстанції було оголошено технічну перерву на 40 хвилин та було надано можливість надати практику Вищого господарського суду України про оскарження ухвал про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду в роздрукованому вигляді. Після надання рішень Вищого господарського суду України в роздрукованому вигляді щодо можливості оскарження ухвал про видачу виконавчого документу на примусове виконання рішення третейського суду, Київський апеляційний господарський суд перейшов до розгляду апеляційної скарги по суті.
З таким процесуальним вирішенням допуску апеляційної скарги до розгляду зіштовхнувся вперше, тому навожу це як приклад, який нагально показує стан судочинства в нашій державі та підхід судів до зазначеної категорії спорів.
Необхідність усунення прогалини в законодавстві
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що станом на сьогодні, оскарження ухвал про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів врегульовано лише на рівні судової практики, що створює для судів апеляційної та касаційної інстанції поле для «маневрів» щодо вирішення зазначеної категорії справ і, як наслідок, порушення прав осіб щодо доступу до правосуддя. Отже, врегулювання цього питання потребує на законодавчому рівні. Тому вважаю, що така прогалина в законодавстві потребує усунення шляхом доповнення Розділу XIV-1 ГПК України процедурою оскарження ухвал про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів.