 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Йтиметься про Закон України «Про судовий збір».
Нещодавно Об’єднана палата Касаційного цивільного суду за моєю касаційною скаргою у справі про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України винесла постанову, якою розставила всі крапки над «і» в питанні сплати судового збору приватним виконавцем. Як на мене, спірне й упереджене рішення.
У цій справі ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області від 28 березня 2023 року в задоволенні вказаного подання приватного виконавця Матвійчук Н.Є. відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду першої інстанції, мною оскаржено її в апеляційному порядку.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 травня 2023 року в задоволенні клопотання приватного виконавця Матвійчук Н.Є. про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги відмовлено, апеляційну скаргу визнано неподаною та повернуто заявнику.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2023 року справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Касаційна скарга приватного виконавця Матвійчук Н.Є. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно не задовольнив її клопотання про звільнення від сплати судового збору, не врахував відсутність у неї доходу у 2022 році.
У серпні та вересні 2023 року до Верховного Суду надійшли мої клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених ч. 5 ст. 403 ЦПК України, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
У справі, яка переглядалася, спір стосувався питання сплати приватним виконавцем судового збору за подання до суду апеляційної/касаційної інстанції відповідної скарги у справі за поданням приватного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника.
Однак підставою передачі справи на розгляд Об’єднаної палати слугувала різна судова практика Касаційного цивільного суду.
Касаційний цивільний суд дійшов кількох протилежних висновків у питанні сплати приватним виконавцем судового збору за звернення до суду апеляційної/касаційної інстанції в різних категоріях справ за участю приватного виконавця, а саме подань приватного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржників, про оголошення у розшук боржників, скарг на дії/бездіяльність приватного виконавця, заяв приватного виконавця про видачу дублікатів виконавчих документів та ін.
Колегії суддів з різних судових палат Касаційного цивільного суду в одних справах відмовили у відкритті касаційного провадження з підстави, передбаченої ч. 4 ст. 394 ЦПК України, а саме у зв’язку з необґрунтованістю касаційної скарги. При цьому приватний виконавець судовий збір не сплачувала, у касаційній скарзі просила звільнити від сплати судового збору. Тобто, по суті, касаційний суд погодився з тим, що приватний виконавець не повинен сплачувати судовий збір за касаційну скаргу.
В інших справах колегії суддів касаційної інстанції клопотання приватного виконавця частково задовольнили, відстрочили сплату судового збору до закінчення касаційного розгляду справи, зазначивши, що майновий стан Матвійчук Н.Є. як фізичної особи та її доходи за 2022 рік є незадовільними, а тому відкрили касаційне провадження у справі.
В інших справах колегії суддів відкрили касаційне провадження за касаційною скаргою приватного виконавця Матвійчук Н.Є. При цьому колегії суддів зазначили, що приватний виконавець оскаржує судове рішення суду першої інстанції лише в частині сплати судового збору і скарга не стосується суті спору, а тому виконавець не повинна сплачувати судовий збір.
В інших справах судді дійшли висновку про те, що відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» за певних умов суд може звільнити від сплати судового збору саме сторону в справі, до складу яких приватний виконавець у цій справі не відноситься. У ч. 2 ст. 16 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що приватний виконавець є суб’єктом незалежної професійної діяльності. Оскільки в цій справі приватний виконавець не діє в особистих інтересах, а є суб’єктом, який здійснює виконання судового рішення, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що він не є особою, яка належить до категорії осіб, щодо яких законодавцем встановлені пільги зі сплати судового збору, тому підстав для звільнення її від сплати судового збору немає.
Верховним Судом у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначено, що правовими нормами Закону України «Про судовий збір» установлено чіткий і вичерпний перелік умов, а також суб’єктних і предметних критеріїв, за наявності яких, з огляду на майновий стан сторони, суд може звільнити від сплати судового збору.
Зазначеною нормою прямо передбачено право суду, зокрема, звільнити від сплати судового збору, враховуючи майновий стан за певних умов саме позивача, а приватний виконавець не є позивачем у справі.
Отже, судова практика Верховного Суду, сформована колегіями суддів різних судових палат Касаційного цивільного суду, про те, що у цій категорії справ приватний виконавець Матвійчук Н.Є. не є позивачем у справі й не діє в особистих інтересах, тому відсутні правові підстави для звільнення її від сплати судового збору, є сталою та сформованою. Приватний виконавець не є особою, яка належить до категорії осіб, щодо яких законодавцем встановлені пільги зі сплати судового збору.
При цьому Об’єднана палата Касаційного цивільного суду не знайшла підстав для відступлення від наведених вище правових висновків, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду, оскільки у кожній конкретній справі це процесуальне питання вирішувалося залежно від доводів/мотивів як касаційної скарги, так і оскаржуваних судових рішень на різних стадіях процесу.
Постанова від 6 листопада 2023 року №225/2213/20 за посиланням.
Як бачимо висновки суду є однозначними у питанні, що приватний виконавець не є стороною у справі. Суд у цьому випадку встановив дуже важливу обставину, однак не надав їй належного правового обґрунтування та не усвідомив наслідки такого рішення.
Так, суд зазначає, що за певних умов можна звільнити від сплати судового збору саме сторону у справі, тоді як приватний виконавець не є стороною у справі, не діє в особистих інтересах, а є суб’єктом, який здійснює виконання судового рішення, отже, на нього не розповсюджується дія ст.ст. 5, 8 Закону України «Про судовий збір».
Проте в зазначеному випадку слід більш ширше розглядати питання розподілу судових витрат, оскільки ЦПК України не передбачає покладення судових витрат на інших учасників судового процесу, яким в цьому випадку є приватний виконавець.
У ст. 141 «Розподіл судових витрат між сторонами» чітко регламентовано, що:
1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
2. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються:
- у разі задоволення позову — на відповідача;
- у разі відмови в позові — на позивача;
- у разі часткового задоволення позову — на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Тобто розподіл судових витрат здійснюється виключно між сторонами. Навіть витрати третіх осіб покладаються на сторону. У всіх інших випадках — на державу.
Отже, розвиваючи зазначену позицію, слід дійти висновку, що на приватного виконавця не розповсюджується дія не тільки окремих статей, а всього Закону України «Про судовий збір», адже приватний виконавець не є і не може бути суб’єктом цивільно-правових відносин між сторонами у справі.
Виконавче провадження — це завершальна стадія судового провадження. Приватний виконавець при примусовому виконанні рішення не є стороною або учасником судової справи. Це орган примусового виконання.
Приватний виконавець при примусовому виконанні рішення не здійснює захист своїх особистих інтересів, не є стороною у справі, отже, не є суб’єктом справляння судового збору, оскільки судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У випадку покладення судових витрат на орган державної виконавчої служби такий випадок можна віднести до механізму врегулювання розподілу судових витрат як компенсаторний механізм держави. Оскільки судові витрати в такому випадку покладаються не на самого державного виконавця (як фізичну особу), а саме на орган державної влади, який фінансується з державного бюджету.
У випадку покладення судових витрат на самого приватного виконавця тягар сплати судових витрат покладається на приватного виконавця саме як на фізичну особу, що є порушенням прав приватного виконавця як фізичної особи. А також значно обмежує його повноваження як суб’єкта, на якого покладено обов’язок примусового виконання рішення.
Прикладом є постанова Запорізького апеляційного суду від 10 травня 2023 року №331/1685/23, якою стягнуто з мене як приватного виконавця на користь держави судовий збір 429,44 грн. У цій справі суд апеляційної інстанції не задовольнив моє клопотання про звільнення від сплати судового збору, а з власної ініціативи відстрочив сплату судового збору до ухвалення рішення, зазначивши, що справа «не стосується захисту прав приватного виконавця як фізичної особи чи захисту прав її неповнолітніх дітей, а пов’язана виключно з її професійною діяльністю як приватного виконавця». Однак після ухвалення рішення суд видав виконавчий лист на фізичну особу Матвійчук Н.Є. (оскільки ідентифікаційні дані фізичної особи та суб’єкта незалежної професійної діяльності приватного виконавця однакові — ПІБ, РНОКПП, дата народження), і заходи примусового виконання здійснюються державною виконавчою службою щодо мене як фізичної особи. Державним виконавцем відкрито виконавче провадження №72176554, боржником у якому зазначено мене як фізичну особу, і здійснюються заходи примусового виконання, пов’язані зі зверненням стягнення на особисте майно громадянки Матвійчук Н.Є.
Тобто спочатку суд не визнає мої права як фізичної особи на користування пільгами в сплаті судового збору, а потім видає виконавчий лист на фізичну особу і стягнення відбувається за рахунок мого особистого майна.
А 21 червня 2023 року у справі №235/1207/20 суддею Верховного Суду Є.В. Коротенко на підтримку моїх доводів висловлено окрему думку:
П. 1 ч. 1 ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
З огляду на наведене, звертаючись до суду з відповідним поданням/заявою або оскаржуючи в апеляційному або касаційному порядку судове рішення, приватний виконавець, як самозайнята особа, яка провадить незалежну професійну діяльність та наділена державою повноваженнями забезпечувати виконання судового рішення, набуває певні процесуальні права та обов’язки учасника судового процесу, зокрема, пов’язані зі справлянням судового збору.
При цьому слід ураховувати, що такі права та обов’язки стосуються не лише сплати судового збору, але й звільнення від сплати судового збору за наявності відповідних підстав.
Ураховуючи наведене, заявник, який є не стороною у справі, може за певних обставин (дійсної неспроможності сплатити судовий збір, підтвердженої належними доказами) бути звільненим від сплати судового збору або його сплата може бути відстрочена чи розстрочена, розмір судового збору може бути зменшений судом. Тобто за вказаних обставин положення ст. 8 Закону України «Про судовий збір» та ст. 136 ЦПК України можуть бути застосовані за аналогією закону (ч. 9 ст. 10 ЦПК України) до будь-якого учасника судового розгляду, зокрема й до приватного виконавця, який звертається з відповідною заявою до суду.
Отже, з органу примусового виконання приватний виконавець в конкретному виконавчому провадженні перетворюється на боржника, щодо якого здійснюються заходи примусового виконання.
Тобто суд не має права стягувати судовий збір з приватного виконавця в силу його правового статусу, який є відмінним від статусу державного виконавця і фізичної особи-підприємця.
Стягнення з приватного виконавця витрат виконавчого провадження — судового збору — передбачає, по-перше, наявність спеціального суб’єкта — суб’єкта незалежної професійної діяльності — приватного виконавця, по-друге, наявність спеціального боргу — судового збору, який є витратами конкретного виконавчого провадження.
Статус та повноваження суб’єкта незалежної професійної діяльності — приватного виконавця — регулюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до п. 14.1.226. Податкового кодексу України (далі — ПКУ) самозайнята особа — платник податку, який є фізичною особою — підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність — участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою — підприємцем (за винятком випадку, передбаченого п. 65.9 ст. 65 ПКУ) та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Дані про суб’єктів незалежної професійної діяльності не включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань, а включаються до відповідних державних реєстрів за напрямами професійної діяльності (Єдиний реєстр приватних виконавців України, Єдиний реєстр нотаріусів, Єдиний реєстр адвокатів України, Єдиний реєстр арбітражних керуючих України та ін.).
Згідно зі ст. 52 ЦК України фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Суб’єкт незалежної професійної діяльності не відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з професійною діяльністю, усім своїм майном, оскільки відповідно до спеціального законодавства, яке регулює той чи інший вид професійної діяльності, передбачені спеціальні умови здійснення такої діяльності. Зокрема, Законом №1403-VIII передбачається відкриття приватним виконавцем спеціальних рахунків для здійснення професійної діяльності, зокрема для здійснення витрат виконавчого провадження та отримання винагороди, а також передбачене обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності, за рахунок якого здійснюється відшкодування спричиненої приватним виконавцем шкоди третім особам.
Тому звернення стягнення на особисте майно фізичної особи, яка займається незалежною професійною діяльністю за боргами, що виникли в межах цієї професійної діяльності, заборонено законодавством.
Окрім того, заборонено звертати стягнення на кошти виконавчого провадження, які містяться на спеціальному рахунку приватного виконавця для здійснення витрат виконавчого провадження.
Отже, відсутній механізм примусового виконання рішення суду про стягнення з приватного виконавця судових витрат з огляду на законодавчу заборону звернення стягнення на спеціальні рахунки приватного виконавця та неприпустимості звернення стягнення на особисте майно приватного виконавця.
Здебільшого у задоволенні клопотань про звільнення від сплати судового збору суди апеляційної і касаційної інстанцій відмовляють з посиланням на те, що приватний виконавець не є фізичною особою, а виступає як суб’єкт незалежної професійної діяльності, що право звернення до суду — це лише право, а не обов’язок, а також законодавством передбачено можливість авансування витрат виконавчого провадження стягувачем.
З цими висновками судів можна було б погодитися, але є такі випадки, де ця логіка не спрацьовує. Прикладом цього є проблеми з отриманням приватним виконавцем дублікатів втрачених внаслідок війни виконавчих документів, які наочно демонструють, що приватний виконавець не повинен бути суб’єктом справляння судового збору.
Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року приватні виконавці залишилися один на один з проблемою втрати виконавчих проваджень та обов’язком їх відновлення.
Наказом Міністерства юстиції України від 4 квітня 2022 року №1310/5 «Деякі питання доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру приватних виконавців України у період воєнного стану» на приватного виконавця, виконавчі провадження якого було втрачено через війну, покладено обов’язок протягом трьох місяців з дня відновлення доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження їх відновити. Відновлення виконавчого провадження починається з отримання дубліката втраченого виконавчого документа.
Верховний Суд у Постанові від 30 червня 2022 року у справі №5020-1129/2012 звертає увагу на те, що відновлення виконавчого провадження з підстав, передбачених абз. 3 п. 1 розд. XV Інструкції «Відновлення втраченого виконавчого провадження або матеріалів виконавчого провадження», зокрема виконавчого провадження, виконання за яким здійснювалося на тимчасово окупованій території, за своєю суттю є компенсаційною дією держави, яка, враховуючи положення абз. 1 ст. 19 Конституції України, яким передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, не пов’язана з покладанням на стягувача обов’язків щодо вчинення додаткових дій (отримання дубліката виконавчого документа, первісно поданого стягувачам до виконавчої служби та в подальшому втраченого не з його вини) з метою виконання судового рішення, яке набрало законної сили та підлягає обов’язковому виконанню.
Отже, стягувач звільнений від обов’язку отримувати дублікат виконавчого документа, пред’явленого на виконання і втраченого не з його вини, і відповідно не повинен сплачувати судовий збір або авансувати витрати виконавчого провадження на його сплату. Тобто у приватного виконавця відсутні законодавчі підстави вимагати від стягувача зробити авансування додаткових витрат на сплату судового збору. Тут мається на увазі судовий збір не до суду першої інстанції (відповідно до п. 17.4 п. 1 розд. ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України судовий збір за видачу дубліката виконавчого документа сплачує тільки стягувач, приватний/державний виконавець звільнений від обов’язку сплачувати судовий збір), а за звернення до суду апеляційної/касаційної інстанцій при оскарженні неправомірних рішень щодо відмови у видачі дублікатів виконавчих документів.
Обов’язкове авансування витрат виконавчого провадження стягувачем при пред’явленні виконавчого документа на виконання не передбачене діючим законодавством, оскільки положення ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» визнано такими, що не відповідають Конституції України згідно з рішенням Конституційного суду №2-р(II)/2019 від 15 травня 2019 року.
Сплату судового збору можливо було покласти на боржника у виконавчому провадженні, якщо з нього утримуються кошти. Однак не з усіх боржників є стягнення, і чи є провина боржника в тому, що почалася війна, і виконавчий документ був втрачений у результаті бойових дій і окупації території? Ні. Тому покласти додаткові витрати виконавчого провадження, пов’язані зі сплатою судового збору за оскарження в апеляційній та касаційній інстанції ухвал щодо видачі дублікатів виконавчих документів, у приватного виконавця немає законної підстави.
Отже, ані стягувач, ані боржник не повинні нести додаткові витрати у виконавчому провадженні на сплату судового збору в цій категорії справ.
Але обов’язок приватного виконавця відновити втрачені виконавчі документи ніхто не відміняв. Велика кількість суддів першої інстанції або повертають без розгляду заяви приватного виконавця щодо несплати судового збору, ненаправлення копії заяви сторонам виконавчого провадження та ін., або відмовляють у видачі дублікатів з різних надуманих підстав. Ці рішення приватний виконавець зобов’язаний оскаржити з огляду на обов’язок відновити втрачені виконавчі документи.
Більшість судів апеляційної і касаційної інстанцій відмовляють у задоволенні клопотань про звільнення від сплати судового збору у зв’язку з тим, що приватний виконавець не діє в особистих інтересах (не є стороною у справі), а є суб’єктом, який здійснює виконання судового рішення, отже, не є особою, яка належить до категорії осіб, щодо яких законодавцем встановлені пільги зі сплати судового збору.
У моєму випадку сплачувати судовий збір за кожне неправомірне рішення у справі з видачі дубліката втраченого виконавчого документа немає фінансової можливості у зв’язку з форс-мажорними обставинами — війною, в результаті чого мною втрачене в окупованому місті Маріуполі все рухоме і нерухоме майно, всі заощадження, я є вимушено переміщеною особою, на утриманні якої знаходиться троє дітей. Крім того, Міністерством юстиції з 24 лютого 2022 року до 1 червня 2023-го мені було призупинено доступ до всіх державних реєстрів, позбавивши права на працю та отримання винагороди. Однак ці обставини не беруться судом до уваги.
Результат цього – або відсутність дубліката втраченого виконавчого документа, або судовий збір стягується з мене як фізичної особи за рахунок моїх особистих коштів. При цьому право приватного виконавця за певних обставин бути звільненим від сплати судового збору судом не визнається, оскільки приватний виконавець — це не сторона процесу, але судовий збір покладається і стягується саме як зі сторони процесу.
Моя позиція в цьому питанні однозначна — приватний виконавець не є суб’єктом справляння судового збору.
Виконавче провадження — завершальна стадія судового провадження, в якому вже здійснено остаточний розподіл судових витрат у справі. Перекладення тягаря сплати судових витрат у судовій справі на приватного виконавця, який не є стороною по справі, є нічим іншим, як обмеженням його повноважень під час примусового виконання такого рішення.
З метою підвищення ефективності примусового виконання необхідні зміни до Закону України «Про судовий збір» про звільнення приватного виконавця при виконанні професійних обов’язків від сплати судового збору у всіх судових інстанціях.