Контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в т. ч. дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю, далі — КЗпП України). У ст. 36 КЗпП України серед підстав припинення трудового договору зазначені ті, що передбачені контрактом (п. 8 ч. 1).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Судова юрисдикція
Спори щодо законності звільнення за п. 8 ст. 36 КЗпП України належать до цивільної юрисдикції, хоча на практиці звільнені керівники підприємств нерідко звертаються з позовами у господарські суди.
Наприклад, у справі №452/970/17 позивач (директор дочірнього підприємства акціонерного товариства) звернувся з позовом про визнання незаконними і скасування наказів товариства про його тимчасове відсторонення від виконання повноважень і тимчасове виконання обов'язків директора іншою особою. Оскільки позивач оскаржив відповідні накази через порушення його трудових прав як працівника акціонерного товариства, та ці вимоги тісно пов'язані з вимогами про визнання незаконним звільнення позивача за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, яке мало місце після його відсторонення, Велика Палата Верховного Суду (далі — ВП ВС) зробила висновок, що справа не належить до юрисдикції господарського суду (постанова від 29 травня 2019 р.).
У постанові від 15 вересня 2020 р. у справі №205/4196/18 ВП ВС дійшла висновку про цивільну юрисдикцію справи про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки позивач оскаржив своє звільнення з посади директора за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (підстави, передбачені контрактом), а не за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (припинення повноважень посадових осіб).
Для порівняння, до юрисдикції господарського суду ВП ВС віднесла спори щодо законності відсторонення члена виконавчого органу товариства від виконання його повноважень та/або припинення таких повноважень уповноваженим органом за ч. 3 ст. 99 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) (постанови від 28 листопада 2018 р. у справі №562/304/17, від 10 квітня 2019 р. у справі №510/456/17, від 10 вересня 2019 р. у справі №921/36/18, від 8 листопада 2019 р. у справі №667/1/16, від 4 лютого 2020 р. у справі №915/540/16, від 19 лютого 2020 р. у справі №361/17/15‑ц).
Отже, має значення підстава звільнення посадової особи:
- у цивільному судочинстві розглядаються спори щодо законності розірвання трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України (крім п. 5 ч. 1 ст. 41);
- до юрисдикції господарського суду належать спори, в яких повноваження позивача як керівника юридичної особи припинені за ч. 3 ст. 99 ЦК України, п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, і він оскаржує законність дій органу управління юридичної особи (загальних зборів, наглядової ради) щодо такого припинення (звільнення). До 28 березня 2014 р. (набрання чинності нової редакції п. 4 ч. 1 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України) господарська юрисдикція поширювалася на такі спори за участю господарських товариств, а з 28 березня 2014 р. — за участю будь-яких юридичних осіб.
Підстави судового захисту
Позивачі оспорюють звільнення за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України переважно з підстав: 1) відсутності вини у порушенні, за яке відбулося звільнення; 2) відсутності факту порушення, що стало причиною звільнення; 3) тимчасової непрацездатності працівника на час звільнення.
1. Правова оцінка першої підстави була надана судами, зокрема, у справі №463/3091/15, в якій Верховний Суд (далі — ВС) постановою від 30 серпня 2018 р. залишив у силі наказ Державного агентства України з управління державними корпоративними правами та майном, яким позивача звільнено з посади директора державного підприємства за невиконання умов контракту. Позивач вважав звільнення безпідставним, оскільки заборгованість підприємства зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування виникла з незалежних від нього причин.
Відповідно до контракту, позивач міг бути звільнений з посади, а контракт розірваний з ініціативи органу управління майном до закінчення строку його дії, зокрема, у разі невиконання підприємством зобов'язань щодо сплати податків та обов'язкових платежів і невиплати заробітної плати працівникам. Суди зауважили, що відповідальність за невиконання підприємством цього обов'язку покладається саме на керівника, а контракт лише встановлює вид такої відповідальності — припинення дії контракту.
ВС зазначив, що з урахуванням особливостей контрактної форми трудового договору: 1) не є визначальною для припинення дії контракту наявність чи відсутність вини працівника; 2) визначальним у цьому випадку є сам факт порушення умов контракту.
2. Прикладом справи про оспорювання законності звільнення за безпідставністю може бути справа №203/6039/15‑ц, в якій позивач оспорював законність наказу Держрибагентства України про його звільнення з посади директора державного підприємства на підставі п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України та пп. и п. 5.3 контракту — систематичне невиконання без поважних причин фінансових планів підприємства та показників контракту. ВС у постанові від 23 січня 2018 р. у цій справі вказав на безпідставність звільнення позивача, який не допускав систематичного невиконання фінансових планів підприємства та показників контракту.
3. Найбільш поширеною підставою позовів про поновлення працівників на роботі є тимчасова непрацездатність на час звільнення. Часто про таку непрацездатність роботодавець дізнається постфактум, що закладає підґрунтя для судової перспективи поновлення на роботі звільненого працівника. Проте за останній час ВС напрацьовані правові позиції, що дозволяють більш збалансовано підходити до вирішення таких справ, враховуючи інтереси обох сторін спору.
Актуальним під час вирішення цієї категорії справ є питання застосування гарантій ч. 3 ст. 40 КЗпП України, відповідно до якої не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті) і перебування працівника у відпустці.
Відповідь на це питання була надана Конституційним Судом України у рішенні від 4 вересня 2019 р. №6‑р (ІІ)/2019 у справі №3‑425/2018(6960/18 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3 ст. 40 КЗпП України. КСУ зазначив, що ч. 3 ст. 40 Кодексу поширюється на всі трудові правовідносини, у т. ч. ті, що виникають за контрактом, а протилежний висновок порушив би гарантії захисту працівників від незаконного звільнення та поставив би їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.
Належний спосіб захисту
Встановивши незаконність звільнення працівника за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП з огляду на порушення ч. 3 ст. 40 Кодексу, суди по‑різному вирішували питання належного способу захисту трудових прав працівника у такому випадку. Наприклад, у постанові від 16 березня 2020 р. у справі №640/10761/14‑ц ВС дійшов висновку, що оскільки позивач звільнений за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у період його тимчасової непрацездатності, суди попередніх інстанцій правильно поновили його на роботі.
Іншу правову позицію ВС застосував у постановах від 30 жовтня 2019 р. у справі №310/2284/17, від 13 листопада 2019 р. у справі №545/1151/16‑ц, від 11 грудня 2019 р. у справі №522/3410/15‑ц, від 29 січня 2020 р. у справі №320/7991/16, від 11 червня 2020 р. у справі №481/1043/17, від 8 липня 2020 р. у справі №752/11686/18, від 29 липня 2020 р. у справі №305/1229/18, зазначивши, що порушення прав позивача, звільненого у день перебування на лікарняному, може бути усунене шляхом зміни дати звільнення на перший день після закінчення періоду непрацездатності, якщо наявні підстави для звільнення. У зазначених справах ВС новим рішенням змінив дату звільнення позивача, відмовивши у позові про поновлення на роботі.
ВП ВС у постанові від 15 вересня 2020 р. у справі №205/4196/18 підтримала другий із зазначених підходів, відступивши від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 26 грудня 2012 р. у справі №6‑156цс12 і від 23 січня 2013 р. у справі №6‑127цс12, а також у постанові ВС від 16 березня 2020 р. у справі №640/10761/14‑ц, зауваживши, що гарантія ч. 3 ст. 40 КЗпП України поширюється на припинення контракту з працівником за п. 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, проте у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки). Слід зауважити, що така позиція застосовується ВС і у разі звільнення працівника з інших підстав у період тимчасової непрацездатності (наприклад, постанова від 16 червня 2020 р. у справі №750/8456/17). Крім того, ВС оцінює як правомірну зміну дати звільнення самим роботодавцем після встановлення тимчасової непрацездатності працівника на момент звільнення (наприклад, постанова від 17 жовтня 2019 р. у справі №761/23477/16‑ц).
Змінюючи дату звільнення, суд одночасно може змінити і його підставу з п. 8 на п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Такого висновку дійшов ВС у постанові від 11 березня 2020 р. в справі №761/4523/16‑ц. ВС зауважив, що вирішуючи питання про поновлення працівника, який працював за строковим трудовим договором, необхідно враховувати відсутність підстав для поновлення на роботі такого працівника у разі, якщо на момент ухвалення судом рішення у справі строк трудового договору закінчився. У такому разі суд може змінити дату звільнення на пізнішу — ту, що відповідає даті закінчення трудового договору, а також формулювання підстави звільнення на п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (закінчення строку трудового договору).
