Захист прав власника та добросовісного набувача у спорах про витребування майна: практика ВС

Питання добросовісності набувача - це питання про набуття права власності. За чинним ЦК України добросовісний набувач набуває майно на праві власності (ст. 330 ЦК), якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього. За ЦК УРСР - не набував, хоча майно не можна було витребувати, тому його стан лишався невизначеним.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Законодавець довго вирішувався на те, щоб припиняти право власності в особи, яка втратила майно всупереч закону та надати статус власника добросовісному набувачеві, особі, яка заволоділа майном без відповідної правової підстави. 

Значення добросовісності, як умови набуття права власності, має визначати підвищений характер вимог щодо оцінки та встановлення добросовісності судом.

Судова практика у справах про витребування майна складається переважно на користь «добросовісного» набувача. Зазвичай, добросовісністю наділяються всі особи, які набули майно не безпосередньо у власника, а в третьої особи. Так судом захищається цивільний оборот. Важливість захисту інтересів цивільного обороту прямо наголошується Великою Палатою Верховного Суду (ВП ВС). Навіть у тих постановах, у яких ВП ВС робить висновок про недобросовісність набувача[1].

Чи захищається добросовісність з точним дотриманням вимог ЦК України? Наскільки це обґрунтовано щодо дотримання принципу верховенства права, складовою якого є правова визначеність?

Правомірність набуття права власності - загальнорегулятивний чи охоронний припис? Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Тобто суд вирішує питання про незаконність набуття права власності, у всіх випадках, окрім, коли така незаконність прямо не випливає із закону. Такими випадками може бути імперативна заборона закону на відчуження певних видів майна. Суд може встановлювати такі обставини, надавати їм оцінку, але спору про перехід права і титул власності, який може бути вирішений на користь будь-якої із сторін, немає. Пряме застосування судом ч. 2 ст. 328 ЦК в такому разі має охоронне значення.

Ст. 328 ЦК повинна визначити всю конструкцію власність-добросовісність. Адже за Конституцією України, йдеться саме про непорушність права власності. Щоб дотриматися засад, визначених ст. 41 Конституції, добросовісний набувач має отримати захист саме як власник, за умовами набуття права власності: законністю підстав, обов’язком їх доказування тощо.

Підстави вибуття майна від власника: закон і воля. Основним питанням, з яким законодавець пов’язує можливість витребування, є підстава вибуття майна: чи вибуло воно з володіння власника за його волею? На перший погляд, в будь-якому випадку вибуття майна з володіння власника, майно можна витребувати у володільця. Це закономірно, адже вільне волевиявлення є однією з трьох основних ознак цивільних відносин (ст. 1 ЦК).

Звідси, для витребування, суд першим кроком має з’ясувати: чи підстава заволодіння є законною чи незаконною або ж навіть забороненою законом; правова підстава відсутня чи нікчемна; підстава має або ж не має законної волі власника на відчуження; чи обставини вибуття майна поза волею власника встановлено іншим рішенням, вироком суду, чи є такою підставою злочин; насамкінець чи підстава є оплатною чи безвідплатною.

Злочин мав би безумовно вказувати на вибуття майна поза волею власника, а отже можливість витребування незалежно від добросовісності набувача. Крім того, злочин порушує інтереси не лише власника, але й найбільш значимі публічні, суспільні інтереси, що в сукупності з іншими умовами віндикації, становить достатню підставу для витребування майна від добросовісного набувача. Те ж саме стосується інших неправомірних дій, які мають наслідком порушення публічних, суспільних інтересів. Наприкл., екологічний інтерес, збереження культурної спадщини.

Щодо судового рішення, зокрема, скасованого, то практика ВС, визначає межі його дії тільки сторонами, які брали участь у справі[2]. «ВП ВС уже звертала увагу на те, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб[3].

Проте зміст судових рішень може істотно впливати на оцінку добросовісності набувача та вибір належного способу захисту. Так, у справі про визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна, ВП ВС зробила висновок, що має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (ст.391 ЦК України).

У цій справі очевидно мали значення обставини вчинення злочину (підроблене рішення сільради), встановлені іншими рішеннями судів, що первісний іпотекодержатель достеменно знав про ці обставини, водночас не вжив заходів щодо заміни предмету іпотеки, яка надалі передавалася інших фінансовим установам. Остання з яких наполягала на своїй добросовісності та застосуванні ст. 388 ЦК[4].

Оцінка підстав переходу майна, дає можливість застосовувати не лише норми ст. 387 та ст. 388 ЦК, а й оцінювати саму «добросовісність» та застосовувати відповідальність за евікцію, відповідальність за шкоду завдану вчиненням злочину тощо.

Добросовісність набувача – це наступне питання, яке вирішує суд. Добросовісність щодо витребування майна встановлюється законодавцем як «не знав і не міг знати», що інша особа, яка відчужила набувачеві майно, не мала права його відчужувати.

Як тлумачить Верховний Суд (ВС) поняття добросовісності? Стандартне формулювання наступне: «За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна»[5]. 

За такого формулювання ВС оцінює добросовісність як загальну цивільну презумпцію, а не як умову набуття права власності, навіть у титульних спорах про право власності, апелюючи до ст. 41 Конституції.

Критерії добросовісності (ст. 388 ЦК): «Не знав та не міг знати». Яким чином у практиці ВС визначені критерії: «Не/знав чи не/міг знати, що відчужувач не мав права відчужувати майно»?

Основний підхід об’єктивний. Перевага надається встановленим обставинам, які вказують на те, що набувач «знав/не знав». «Міг/повинен був знати» - як критерій добросовісності застосовується радше виняток. Така позиція зрозуміла щодо звичайних фізичних осіб, але не завжди виправдана, наприклад, щодо професійних учасників ринку. Адже вони мають можливість отримати інформацію щодо історії переходу майна, що є дуже бажаним для стабільності цивільного обороту.

Також ВП ВС застосовує критерії, усталені критерії, що мають однакову дію для всіх осіб. Одним з яких є можливість ознайомитися з імперативними вимогами законодавства. Як визначила ВП ВС у справі «Садиби Терещенків», «...немає жодних підстав вважати, що перед тим, як вчиняти правочини, спрямовані на придбання садиби Терещенків, у відповідача-1 були перешкоди ознайомитися із зазначеними вище вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму цього об`єкта та неможливості набуття на нього права приватної власності»[6].

Такі «об’єктивні» обставини як державна реєстрація, інформація з державних реєстрів, рішення суду, також можуть бути спростовані. Так ВП ВС визначила: «… ч. 1 ст. 10 та ч. 2 ст. 12 Закону слід розуміти так, що необхідною умовою добросовісності набувача є відсутність в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна, і в такому разі набувач презюмується добросовісним. Водночас така презумпція може бути спростована, якщо буде доведено, що набувач знав чи за всіма обставинами справи мав знати про наявність прав інших осіб або обтяжень, відомості про які не були відображені в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. У такому випадку набувач є недобросовісним і в залежності від обставин справи не набуває права на рухоме майно або набуває право на рухоме майно, обмежене такими обтяженнями, про які набувач знав чи мав знати (7.35.)[7].

Водночас ВП ВС зазначає, що добросовісний набувач не має додаткового обов’язку перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна. Набувач не повинен «…крім відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, перевіряти та аналізувати також обставини правомірності попередніх переходів майна, зокрема, обставини вибуття майна з володіння позивача[8].

Дійсно, обставини правомірності попередніх переходів оцінює суд, але набувач може і має «проявити розумну обачність». Якщо такий учасник її не проявляє, це також може вказувати на недобросовісність.

Відсутність добросовісності. Отже, у практиці ВС наразі сформовані такі критерії недобросовісності:

- порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю;

- якщо не порушуються імперативні норми, проте дії є зловживанням правом, добросовісність відсутня[9]. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність;

- заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) також може спростовувати добросовісність. «В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них»[10].

Співвідношення принципів верховенства права, правової визначеності та добросовісності. Принцип добросовісності, на думку судів, створює на стороні набувача правову визначеність. Чи можна прирівняти принцип добросовісності правовій визначеності?

На цьому нібито також наполягає ЄСПЛ, але є нюанс. У справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» (заява № 5876/15), ЄСПЛ вказував на відсутність на національному рівні, визначеного правового регулювання статусу майна колишніх профспілок, тому не має підстав витребувати майно у добросовісних набувачів. Тобто, добросовісність ЄСПЛ пов’язує з не/визначеністю правового регулювання.

Звідси, чи можна допустити, що якщо законодавство є достатньо визначеним, добросовісність, саме як принцип, а не умова набуття права власності, не має пріоритету, а застосовується разом з іншими принципами цивільного права?

Якщо послідовно дотримуватися норм ЦК, починаючи з ч. 1 ст. 1 ЦК, ст. 3 і ст. 8 ЦК, то призначення принципів права у правозастосуванні (ст. 8 ЦК) – це саме усунення прогалин у правовому регулюванні. Тому, як принцип права у судовій практиці, добросовісність має застосовуватися лише у разі необхідності усунення прогалин у цивільному законодавстві або щодо об’єктів, правовий режим яких є невизначеним або суперечливим.

Так, правова визначеність стимулює розвиток цивільного обороту, проте, вже завтра особа, яка набула власність як добросовісний набувач, може її втратити як «неволодіючий власник». У ситуації «правової визначеності» мають знаходитися обидві особи. Суди, вирішуючи спори мають до цього прагнути.

Загалом, принцип (презумпція) добросовісності немає переваги над всіма іншими принципами, які водночас можуть бути презумпціями. Наприклад, Конституцією України встановлена презумпція знання закону. Ч. 2 ст. 68 Конституції України визначає: «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Як конституційна презумпція найвищого рівня, вона має перевагу перед всіма іншими презумпціями. Звісно вона застосовується в тих випадках, коли правове регулювання визначене (чіткий і зрозумілий закон існує).

Отже, у разі прогалин чи колізій правового регулювання, принцип добросовісності може застосовуватися, проте, немає переваги над іншими принципами цивільного права. В судовій практиці, як вже зазначалося, перевага надається добросовісності саме як правовому принципу (презумпції), за рахунок максимально широкого розуміння добросовісності, що належить набувачеві, який набув майно не від власника.

Крім цього, добросовісність як презумпція матеріального права має процесуальне значення та впливає на розподіл доказування. Хто ж має доказувати добросовісність, яка нібито презюмується?

Якщо добросовісність є умовою набуття права власності (ст. 330 ЦК), саме набувач має доказати свою добросовісність! Це загальне правило: у спорі про витребування, доказуються правові підстави виникнення правового титулу власності особою, яка наполягає на своєму статусі власника. Спір про віндикацію - це завжди титульний спір для обох сторін.

Звісно у ч. 5 ст. 12 ЦК встановлюється загальна презумпція добросовісності дій, але ж ми знаємо, що перевагу в застосуванні має норма, що має спеціальну дію, а отже у віндикаційному спорі саме набувач має обов’язок доказування своєї добросовісності.

 Повертаючись до конституційних засад непорушності права власності, які у діють для «обох власників», самого загального принципу добросовісності набувача у спорах про право власності недостатньо, щоб позбавити права власності «колишнього власника».

Витребування як надмірний тягар. Пропорційність втручання. Також судом, в контексті добросовісності, оцінюється витребування як надмірний тягар. ВП ВС зробила такий важливий висновок: «За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право відповідача-1 мирно володіти майном, яке він за добросовісної поведінки не міг отримати у власність, є для нього надмірним тягарем»[11].

Так само, оцінюючи добросовісність, суд може зробити висновки щодо пропорційності втручання у право власності. Закономірно, що підвищений захист публічних, суспільних інтересів, визначає підвищені вимоги щодо добросовісності.

«Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання (§ 79). Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80)» (82.2.)[12].

Недобросовісність набувача дозволяє суду зробити висновки, що витребування майна не буде надмірним тягарем і непропорційним вручанням в право власності. Це законодавчо обґрунтовано, адже саме добросовісність є умовою набуття права власності не власником.

Висновки:

1. Важливо розмежовувати добросовісність як принцип права та умову набуття права власності добросовісним набувачем.

2. Закон захищає добросовісного набувача, крім випадків, коли майно вибуло з володіння поза волею власника.

3. Якщо послідовно застосовувати норми ст. 387 та ст. 388 ЦК, то у всіх випадках витребування, коли майно вибуло поза волею власника, добросовісний набувач мав повертати його власникові. Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею, його можна витребувати лише від недобросовісного набувача. В судовій практиці такі вимоги ЦК «пом’якшуються» саме за рахунок максимально широкого розуміння «добросовісності».

4. Враховуючи те, що добросовісний набувач за чинним ЦК України стає власником, якщо майно в нього не може бути витребуване, добросовісність є умовою набуття права власності, а отже має доказуватися набувачем. Це спеціальне виключення із загальної презумпції добросовісності дій.

5. Добросовісність надважлива, але вимоги до неї мають бути високі, адже йдеться про захист права власності, непорушність якого, як конституційний принцип, встановлюється для обох власників. Вже завтра «добросовісний набувач» може опинитися в ситуації «неволодіючого власника».

6. Принципові добросовісності безумовно надається перевага, у разі необхідності усунення прогалин у цивільному законодавстві або щодо об’єктів, правовий режим яких є невизначеним або суперечливим.

7. Можна назвати конкретні правові ситуації, коли впевнено йдеться про відсутність добросовісності або ж необхідність захисту прав особи, майно якої вибуло з її володіння поза її волею: 1) про відсутність добросовісності свідчить порушення імперативних норм права. Абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю. Не може набуватися в порядку ст. 330 ЦК, власність на майно, яке за добросовісної поведінки набувач не міг отримати у власність; 2) злочин, який мав наслідком вибуття майна із володіння власника, порушує інтереси не лише неволодіючого власника, але й публічні, суспільні інтереси, що в сукупності з іншими умовами віндикації, становить достатню підставу для витребування майна від добросовісного набувача; 3) неправомірні дії, які мають наслідком вибуття майна із володіння власника, якщо вони порушують інтереси не лише власника, але й значимі публічні, суспільні інтереси, також утворюють достатню підставу для витребування майна від добросовісного набувача.; 4) добросовісність професійних учасників ринку (напр. банків) повинна оцінюватися судом відповідно до їх статусу. Професійний учасник ринку має володіти інформацією щодо історії відчуження майна. Водночас, ті ж банки, як іпотекодержателі, мають бути захищені від зловживання добросовісністю.

8. Недобросовісність набувача дозволяє суду зробити висновки, що витребування майна не буде надмірним тягарем і непропорційним вручанням в право власності. Це законодавчо обґрунтовано, адже саме добросовісність є умовою набуття права власності не власником (ст. 330 ЦК).

9. За Конституцією України, йдеться саме про непорушність права власності, отже у віндикаційному спорі цей принцип діє для «обох власників». Щоб дотриматися засад, визначених ст. 41 Конституції, добросовісний набувач має отримати захист саме як власник, за умовами набуття права власності: законністю підстав, обов’язком їх доказування тощо.

Майбутнє в Україні вбачається не лише за швидким розвитком цивільного обороту, який мають на увазі, коли говорять про його стабільність та захист, а й за сталим суспільством, правовою державою та захистом права власності у всій його повноті для всіх суб’єктів.