Неоднакова судова практика в Україні є постійним приводом для нарікань на судову гілку влади, а також для дискусій серед юридичної спільноти, в тому числі cеред суддівського корпусу. Причини цього явища небезпідставні, адже єдність судової практики сприяє ефективному захисту прав, стабільності, передбачуваності та обізнаності населення про усталені позиції. Обізнаність дозволяє оцінити наявність чи відсутність підстав для судового захисту прав.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Окрім того, неоднаковість та непослідовність судової практики в Україні була предметом критики в Європейському суді з прав людини, який вказував на порушення Україною прав осіб на справедливий суд внаслідок непослідовності та неоднаковості судової практики (наприклад, рішення у справі «Серков проти України»).
Судова реформа, що стартувала у 2016 р., повинна була вирішити проблему неоднакової та непослідовної судової практики. З прийняттям відповідних змін до законодавства в Україні були значно розширені та зміцненні повноваження Верховного Суду в забезпеченні єдності судової практики. Однак, незважаючи на значну роботу ВС щодо забезпечення єдності практики, бізнесу та юристам доводиться зіштовхуватися із суперечливими позиціями Верховного Суду.
Зокрема, ВС досі не виробив єдиної позиції у справах про оскарження рішень Антимонопольного комітету України щодо змов на торгах. Згідно із загальним підходом, якого дотримується ВС у процесі розгляду таких справ, непрямі докази змови є достатньою підставою для звинувачення учасників торгів з боку АМКУ в порушенні законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді спотворення результатів торгів. Такими ознаками можуть бути докази схожого оформлення тендерних пропозицій або схожі помилки в документах, перебування учасників у господарських відносинах, надання учасниками фінансової допомоги один одному, використання однієї IP-адреси та засобів зв’язку, отримання довідок в одному й тому ж банку за послідовними номерами, наявність спільних працівників та ін.
Як правило, ВС не погоджується із суто формальним підходом судів нижчих інстанцій, які скасовуючи рішення АМКУ, зазначають, що зовнішні ознаки в оформленні документів ще не є доказом обміну такими документами між учасниками торгів; схожість у зовнішньому вигляді тендерних пропозицій учасників торгів не свідчить про змову між ними; наявність однакової адреси в учасників торгів не є підтвердженням узгодженості на торгах; перебування учасників торгів у комерційних відносинах не суперечить приписам законодавства, а також не вважається доказом змови на торгах; подання учасниками торгів тендерних пропозицій з однієї ІР-адреси в один день не свідчить про те, що між учасниками процедури відбувся обмін інформацією у процесі підготовки конкурсної пропозиції.
В більшості випадків (наприклад, справа №922/1433/18) ВС зазначає, що такі висновки судів «певною мірою є декларативними, не спростовують відповідних висновків АМКУ за фактичними обставинами та не враховують дійсного правового змісту антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів (де правове значення має фактична відсутність конкурсу внаслідок узгодження конкурсантами відповідної поведінки)».
На нашу думку, такий підхід Верховного Суду є цілком обґрунтованим у процесі розгляду судових спорів про змову на торгах. В теорії конкурентного права змова на торгах за своєю суттю вважається таємною змовою (tacit collusion), тобто підприємці таємно досягають певних усних домовленостей щодо розподілення ролей на торгах, згідно з якими один з них здобуде перемогу, а інші – відмовляться від реальної боротьби за перемогу, погоджуючись на ролі так званих «технічних» учасників, участь яких у торгах необхідна лише з метою забезпечення того, щоб торги відбулися. За таких умов, напевно, не залишається жодних прямих доказів змови, а головний виклик АМКУ – «назбирати» непрямих ознак вчинення порушення, достатніх для того, щоб довести відсутність конкуренції під час проведення закупівель.
Незважаючи на певною мірою усталений підхід касаційного суду, на практиці ВС відхиляється від своєї позиції. Наприклад, у справах про змову на торгах, що розглядалися за позовом ПАТ «НПК «Галичина» та ПАТ «Укртатнафта», суд зауважує, що зміст оскаржуваних судових рішень, висновки АМК, покладені в основу його рішення, «мають переважно ймовірнісний характер, оскільки ґрунтуються на зроблених АМКУ припущеннях, а не на беззаперечно встановлених фактах».
В іншій справі №922/5617/15 ВС стверджує про те, що схожість в оформленні учасниками конкурсних торгів їхніх конкурсних пропозицій, за відсутності беззаперечних доказів неправомірного чи узгодженого формування цими учасниками спільних конкурсних пропозицій або цінна товар, за відсутності доказів антиконкурентної узгодженої поведінки учасників конкурсних торгів у процесі проведення останніх, ще не свідчать про наявність попередньої змови (антиконкурентних узгоджених дій) та спрямованості цих дій на усунення або недопущення конкуренції, спотворення результатів конкурсних торгів.
Що стосується різниці в позиціях, ВС має на це власне пояснення: рішення щодо достатності непрямих доказів змови нібито були прийняті «за іншої фактично-доказової бази». Водночас аналіз таких рішень АМКУ та судових справ дозволяє дійти висновку, що фактичні обставини участі в торгах і доказова база були достатньо схожими («подібними») та малоймовірно могли зумовити те, що суд зайняв протилежну позицію в таких справах. Вважаю, що цілковите усунення розбіжностей в судовій практиці є неможливим, з огляду на політичні та законотворчі турбулентності, втрату актуальності певних правових висновків, однак мінімізація таких суперечностей є завданням як Верховного Суду, так і юридичної спільноти.
Щодо причин таких суперечностей, то ВС (Велика Палата) визначив, що можливими підставами (критеріями) для відступлення від практики можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, незрозумілість, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), а також зміни суспільного контексту (підхід повинен застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання).
За відсутності таких причин немає підстав для відступу від раніше висловленої позиції. Однак за відсутності законодавчого закріплення таких критеріїв на практиці все ж таки бачимо, що ВС найчастіше саме за відсутності таких підстав викладає різні правові позиції у подібних правовідносинах (наприклад, у згаданих вище рішеннях одна колегія суддів протягом року висловила різні правові позиції у подібних правовідносинах).
Водночас процесуальний закон дозволяє врегулювати суперечності в судовій практиці ВС шляхом передачі справи на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої Палати. Наприклад, зацікавлена сторона може заявити клопотання або відповідна колегія суддів за власною ініціативою може передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
08.02.2020 р. набрав чинності Закон №460-IX (щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ), яким був змінений порядок касаційного оскарження рішень. Зокрема, оскаржити в касаційному порядку рішення можна буде лише в таких випадках:
• якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, не враховуючи висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
• якщо скаржник вмотивовано обґрунтує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
• якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
• з підстав обов’язкового скасування (розгляд неповноважним судом тощо).
Водночас закон не містить критеріїв, за наявності яких ВС може відступити від раніше викладеного правового висновку, що є суттєвим недоліком. Також закон не визначає чіткого переліку ознак, за наявності яких певні правовідносини слід вважати подібними.
Однак, незважаючи на такі недоліки, на нашу думку, зазначені зміни змусять суддів місцевих судів, Верховного Суду та сторони детальніше вивчати судову практику й правові висновки ВС, а також все ж таки «зв’яжуть» ВС вже викладеними правовими висновками та обов’язком мотивувати відступ від них.