Важко переоцінити значення інституту Арбітражного керуючого у банкрутстві. Незалежний спеціаліст з відновлення платоспроможності має забезпечувати дотримання законності та баланс інтересів кредиторів, продати майно банкрута та розподілити грошові кошти між кредиторами.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Починаючи з 1999 р. арбітражного керуючого було визнано суб’єктом підприємницької діяльності, тобто особою, яка здійснює діяльність з метою отримання прибутку.
Нова редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», прийнята наприкінці 2011 р., змінила вектор розвитку інституту арбітражного керуючого, зазначивши, що він є суб’єктом незалежної професійної діяльності. Таким чином було зроблено ставку на незалежне професійне саморегулювання, замість ринкового регулювання, професійний та публічний контроль за діяльністю, а також посилено систему допуску до професії.
У Податковому кодексі України поняття «незалежна професійна діяльність» тлумачиться як діяльність арбітражних керуючих «за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою-підприємцем».
Посилання на те, що суб’єкт професійної діяльності не є працівником, однозначно, має визначати сутність правового статусу арбітражного керуючого і відсутність трудових правовідносин між ним та іншими учасниками судового провадження. Проте на практиці виникали різні позиції з цього питання, що стало підставою для його розгляду Верховним Судом.
Так, арбітражний керуючий звертався з вимогою виплатити середній заробіток за час затримки до дня фактичного розрахунку. В обґрунтування правової позиції було вказано, що арбітражний керуючий має право на оплату послуг, а правовідносини між арбітражним керуючим та комітетом кредиторів фактично мають характер правовідносин роботодавця з працівником, відповідно до ст. 94 КЗпП, у боржника існує заборгованість з виплати заробітної плати за виконання повноважень керуючого санацією.
Відмовляючи у задоволенні заявлених арбітражним керуючим вимог, суд першої та апеляційної інстанції зазначив: «Арбітражний керуючий здійснює свої повноваження на підставі ухвали господарського суду у відповідній справі про банкрутство, а не на підставі трудового договору. При цьому, порядок оплати послуг арбітражного керуючого визначається положеннями Закону про банкрутство, ч. 12 ст. 3-1 якого передбачено, що оплата послуг, відшкодування витрат арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), у зв'язку з виконанням ним своїх обов'язків, здійснюються за кошти, одержані від продажу майна боржника, або за кошти кредиторів, або за кошти, одержані в результаті виробничої діяльності боржника».
У Постанові у справі №Б8/180-10 від 13.03.2018 р. Верховний Суд поставив крапку в питанні можливості застосування до правовідносин арбітражного керуючого і комітету аналогії закону та поширення норм КЗпП України на спірні правовідносини.
Верховний Суд зазначив, що арбітражний керуючий отримує оплату послуг, яка здійснюється періодично, а саме за кожен місяць здійснення ним своїх повноважень. Умовою визначення розміру оплати праці арбітражного керуючого є наявність рішення комітету кредиторів, затвердженого господарським судом. Тому правовідносини щодо оплати праці арбітражного керуючого прямо врегульовані вказаною нормою Закону про банкрутство.
Верховний Суд зазначає, що ст. 117 Кодексу законів про працю України не може бути застосована до відносин щодо оплати праці арбітражному керуючому.
Навіть виконання арбітражним керуючим обов'язків керівника підприємства не підтверджує наявність трудових відносин та відповідних гарантій, які з ними пов'язані. Закон про банкрутство не визначає автоматичного виникнення трудових обов'язків у процесі виконання обов'язків керівника підприємства.
На думку Верховного Суду, обов'язковою умовою трудових відносин є наявність трудового договору між працівником та роботодавцем. У справах про банкрутство призначений судом арбітражний керуючий є суб'єктом незалежної професійної діяльності, не є найманим працівником, а тому відсутній трудовий договір між ним і підприємством, відсутній власник або уповноважений ним орган, наявність якого вимагає ст. 117 КЗпП України, та відсутня його вина. Характер відносин між арбітражним керуючим та боржником є цивільно-правовим та регулюється Законом про банкрутство.
Ст. 117 КЗпП України, на яку посилався арбітражний керуючий, є частиною глави «Оплата праці», яка охоплює гарантії мінімальної оплати праці, її індексації, гарантії, спрямовані на запобігання свавільному погіршенню здійснення оплати праці, принцип регулярності виплати заробітної плати, гарантій розрахунку у разі звільнення тощо. Тому розгляд ст. 117 КЗпП має здійснюватися виключно у взаємозв'язку, зокрема зі ст. 116 КЗпП, яка регулює строки розрахунку у разі припинення трудових відносин. Відсутність між сторонами трудових відносин виключає можливість застосування та наслідків порушення норм трудового права щодо строків розрахунку у разі звільнення.
Отже, таким обґрунтуванням Верховний Суд підтвердив правову позицію про відсутність трудових правовідносин між арбітражним керуючим та комітетом кредиторів. Підтримана Верховним Судом позиція щодо правового статусу арбітражного керуючого відповідає духу Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».