Чи може правоохоронець затримати особу без рішення суду? В Україні національне законодавство дійсно передбачає таку опцію, але тільки за наявності чітко визначених підстав, які прописані в законі (Кодексі України про адміністративні правопорушення чи Кримінальному процесуальному кодексі України). На жаль, у реальному житті цей інструмент часто використовується з порушенням прав осіб, стаючи засобом тиску чи свавілля. Як наслідок, громадяни опиняються в ситуації, коли їхнє право на свободу і особисту недоторканність залишається незахищеним, а можливість отримати справедливість — примарною.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У цій статті ми проаналізуємо, як на практиці працює механізм затримання без судового рішення за ст. 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), які є способи захисту при незаконному затриманні та як на це реагує Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ).
Правове регулювання затримання
Затримання особи правоохоронними органами в межах кримінального провадження без дозволу слідчого судді чи суду допускається відповідно до ст. 208 КПК України. Водночас таке затримання можливе лише у виняткових випадках, зокрема:
- затримання особи під час вчинення злочину або замаху на нього;
- наявність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події, які вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;
- наявність обґрунтованих підстав щодо можливої втечі з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України;
- наявність обґрунтованих підстав щодо можливої втечі з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні злочину, передбаченого ст.ст. 255, 2551, 2552 Кримінального кодексу України.
У всіх інших випадках затримання особи має відбуватися виключно на підставі судового рішення. Проте на практиці правоохоронні органи часто ігнорують ці вимоги Закону. Вони посилаються на формальні підстави, які можуть використовуватися для затримання осіб, навіть якщо не відповідають реальним обставинам справи. Такі дії суперечать принципу презумпції невинуватості, закріпленому у ст. 17 КПК України, та порушують конституційні права громадян, зокрема право на свободу та особисту недоторканність, гарантоване ст. 29 Конституції України.
Чи можна оскаржити затримання?
На жаль, процесуальний закон прямо не передбачає процедури оскарження незаконного затримання. Та з положень ст. 206 КПК України випливає можливість подання заяви до слідчого судді щодо незаконних дій правоохоронців. Зокрема, відповідно до ч. 5 цієї статті слідчий суддя зобов’язаний звільнити затриману особу, якщо орган державної влади або посадова особа, під вартою яких вона перебувала, не доведе: 1) існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду.
Проте наш аналіз української судової практики за останні п’ять років (понад 150 судових рішень) свідчить про низьку ефективність цього механізму. Зокрема, у багатьох випадках суди формально підходять до перевірки законності затримання, не досліджуючи фактичні обставини, що стали підставою для такого заходу. Це часто призводить до відмови у задоволенні скарг, навіть за наявності очевидних порушень. При цьому найпоширеніші аргументи слідчих суддів для відмови умовно можна згрупувати в три основні категорії, які проілюструємо на прикладі кількох рішень місцевих судів:
- щодо незаконно затриманої особи вже є рішення про обрання запобіжного заходу (ухвала слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2024 року, ухвала слідчого судді Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 23 вересня 2024 року, ухвала слідчого судді Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 жовтня 2022 року);
- на момент розгляду відповідної скарги особа перестала бути затриманою, а відтак відсутні підстави для оцінки законності затримання (ухвала слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 3 червня 2020 року, ухвала слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 14 травня 2021 року);
- з огляду на положення ст. 104, 208 КПК України протокол про затримання не повинен містити обґрунтування підстав затримання, а лише посилання на підставу затримання (ухвала слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 24 листопада 2021 року, ухвала слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 18 серпня 2023 року).
Отже, аналіз судової практики свідчить про невтішний висновок. Механізм оскарження незаконного затримання є малоефективним для відновлення порушених прав особи та отримання компенсації за незаконне позбавлення свободи. На жаль, слідчі судді здебільшого не проводять детальний аналіз обставин справи. У цьому контексті сам факт наявності протоколу затримання з формальним посиланням на його підстави (без належного обґрунтування та врахування фактичних обставин) часто є для них достатнім для виправдання очевидного порушення права на свободу.
Ба більше, відсутність можливості оскаржити такі рішення в апеляційному порядку (див. ухвалу Київського апеляційного суду від 28 лютого 2020 року) лише посилює проблему. Це фактично позбавляє особу ефективного захисту, а формальний підхід суддів дозволяє залишати очевидні порушення без належного реагування.
Чи можливо отримати компенсацію за незаконне затримання?
Хоча національне законодавство і передбачає формальну можливість отримати відшкодування за незаконне затримання, проте насправді все не так просто.
Такий механізм відшкодування закріплено в Цивільному кодексі України (ст. 1176). Також для цього є спеціальний Закон «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року №266/94-ВР (далі — Закон №266/94-ВР).
У ст. 2 цього Закону визначено випадки, у яких в особи виникає право на відшкодування шкоди, а саме:
- постановлення виправдувального вироку суду;
- встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду), зокрема, процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян;
- закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати;
- закриття справи про адміністративне правопорушення.
Якщо тлумачити це положення Закону буквально, то для відшкодування шкоди, завданої незаконним затриманням правоохоронцями, достатньо ухвали слідчого судді, яка визнає таке затримання незаконним. Здавалося б, процедура проста: особу незаконно затримали, вона або її адвокат звернулися до слідчого судді зі скаргою в порядку ст. 206 КПК України, слідчий суддя визнав затримання неправомірним. Однак на практиці реалізація цього механізму майже неможлива — особа стикається з численними перешкодами на шляху до отримання компенсації, про які йтиметься далі.
По-перше, як показує практика, механізм оскарження незаконного затримання за ст. 206 КПК України є малоефективним. Слідчі судді зазвичай підходять до оцінки законності затримання вкрай формально, обмежуючись лише наявністю протоколу затримання з посиланням на норму КПК України без аналізу фактичних обставин, обґрунтованості втручання в приватне життя та обмеження свободи. Внаслідок цього ймовірність отримати ухвалу про визнання затримання незаконним залишається вкрай низькою.
По-друге, з огляду на неефективність механізму оскарження за ст. 206 КПК України фактично особа змушена чекати закриття кримінального провадження через відсутність складу чи події кримінального правопорушення або винесення виправдувального вироку. Водночас, за позицією слідчих суддів, питання незаконності затримання може бути розглянуте лише на стадії судового розгляду обвинувачення. Оскільки такі провадження можуть тривати роками, право на компенсацію виникає тільки після набрання виправдувальним вироком законної сили (після можливого апеляційного перегляду) або винесення постанови про закриття провадження, що трапляється ще рідше. Після цього особу очікує ще кілька років судових розглядів у цивільному процесі, поки суд розгляне її позов про відшкодування шкоди.
Отже, від моменту незаконного затримання до отримання особою компенсації на підставі судового рішення може пройти значний проміжок часу, що явно не відповідає критеріям ефективності та розумності строків. Ситуацію ще більше ускладнює загальна проблема невиконання судових рішень в Україні, про що ми детально писали в попередній статті.
Позиція ЄСПЛ
Цілком закономірно, що позиція ЄСПЛ щодо цього питання є однозначною: Україна не виконує свої зобов’язання, покладені на неї ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), яка передбачає, що: 1) нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, та 2) кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово констатував порушення Україною цієї статті (наприклад, справа Grinenko v. Ukraine, заява №33627/06; справа Malyk v. Ukraine, заява №37198/10). Суд наголошував, що затримання без достатніх правових підстав суперечить ст. 5 Конвенції, а перевірка його законності повинна бути ефективною та здійснюватися без зволікань.
Також у нещодавньому рішенні у справі Rytikov v. Ukraine (заява №52855/19) ЄСПЛ висвітлив одразу дві проблеми, з якими найчастіше стикаються особи, яких незаконно затримали правоохоронці.
По-перше, протокол про затримання особи повинен містити підстави для такого затримання, а не лише посилання на норму КПК України. У розглянутій справі правоохоронці вказали у протоколі, що заявника затримано «після вчинення злочину за показаннями очевидця чи потерпілого або за наявності явних ознак того, що він щойно вчинив злочин», проте жодних додаткових деталей не навели. ЄСПЛ підкреслив, що відсутність у протоколі чіткої інформації про невідкладний характер затримання не забезпечує реального захисту від свавільного позбавлення волі. Тому оскільки протокол затримання не містив жодної конкретної інформації або не спирався на будь-які конкретні обставини, щоб пояснити, який злочин заявник вчинив до свого затримання чи які ознаки чітко вказували на те, що він щойно вчинив злочин, ЄСПЛ встановив порушення ст. 5 (1) Конвенції.
По-друге, якщо затримання формально відповідає національному законодавству (тобто відсутнє судове рішення про його незаконність), особа фактично позбавлена можливості отримати компенсацію на національному рівні. Ба більше, законодавство України не передбачає чіткої процедури відшкодування у випадку, коли ЄСПЛ встановлює факт незаконного затримання. Це ЄСПЛ розцінює як порушення ст. 5 (5) Конвенції.
Підбиваючи підсумки
Наш аналіз виявив дві основні проблеми:
1) відсутність реальної та ефективної можливості оскаржити незаконне затримання;
2) відсутність дієвих та ефективних механізмів відшкодування шкоди за незаконне затримання.
Для їх розв’язання необхідно принаймні внести зміни до КПК України, передбачивши окремий порядок оскарження затримання, а також до профільного Закону №266/94-ВР. Не менш важливим залишатиметься й реформування підходів судів і правоохоронних органів до вирішення таких питань. Також, попри складнощі внесення змін до КПК України та докорінної зміни парадигми роботи слідчих суддів, рушійною силою змін на краще може бути діяльність адвокатів, які своїм прикладом і роботою всіляко сприятимуть втіленню цих змін на практиці.