"Discretio est scire per legem quid sit justum"
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
"Розсуд - це знання того, що, з точки зору права, є справедливим"
Наприкінці ХІХ століття у США виникла течія американського правового реалізму, представники якого намагалися донести, що для розуміння сутності права необхідно звернутися до реальних судових процесів, а не обмежуватися лише теоріями та законодавством. Вони стверджували, що те, як саме судді вирішують справи та приймають рішення, не відповідає тому, як це описано у юридичній літературі. Представники американського правового реалізму вважали, що законодавство завжди неповне та містить момент невизначеності; що судові справи не можуть розглядатися, а рішення прийматися, лише як процес застосування правил. Американські правові реалісти зазначали, що при вирішенні справ судді в основному використовують «факт-впливу», а не «норму-впливу».
Яскравим і одним із перших проявів впливу американського правового реалізму на судові рішення можна вважати рішення Верховного Суду США, що були прийняті за головування у Верховному Суді США Ерла Уоренна (період 1953-1969 рр.). Зокрема, слід відмітити наступні рішення, які відступили від тодішнього законодавства і прецедентів:
- Brown v. Board of Education of Topeka (1954 р.), де було визнано неконституційним роздільне навчання в школах чорношкірих і білих школярів;
- Gideon v. Wainwright (1963 р.), де позивач скаржився, що влада не надала йому на час судового розгляду адвоката з того приводу, що він не був обвинувачений у тяжкому злочині. Верховний Суд постановив, що подібна аргументація влади суперечить Конституції, і зобов’язав штати надавати адвоката всім, хто його потребує;
- Miranda v. Arizona (1966 р.), у якому було сформульовано правило, яке передбачало нагадувати затриманому про його права, і, зокрема, про його право зберігати мовчання і користуватися послугами адвоката з самого моменту порушення кримінальної справи, арешту або затримання.
Судді у справі Brown v. Board of Education of Topeka констатували, що не зважаючи на те, що доктрина «роздільних, але рівних прав» шість разів була однозначно підтримана в попередніх судових справах, вона суперечить Чотирнадцятій поправці до Конституції і потребує коригування.
Зазначена справа спричинила те, що расистсько налаштоване біле населення південних штатів США було готове як до пасивної, так і активної непокори. Тільки у 1954-1958 рр. легіслатурами штатів було прийнято понад 200 законів з метою запобігання десегрегації. Восени 1957 р. справа дійшла навіть до локальної конституційної кризи, коли губернатор штату Арканзас намагався перешкодити початку навчання чорношкірих школярів у «білій» школі. Після його підбурювання і безчинств расистів на вулицях м. Літтл-Рок федеральна виконавча влада була змушена ввести війська. У цілому ситуація на Півдні - особливо в штатах, де афроамериканці становили більшість (Алабама, Луїзіана, Міссісіпі, Південна Кароліна) - була вибухонебезпечною.
На фоні зазначених подій президенту США Дуайту Девіду Ейзенхауеру приписують наступні слова: «Призначення Ерла Воррена головою Верховного Суду США було його самою ідіотською помилкою за все життя» (The biggest damned-fool mistake I ever made).
Разом з тим, аналізуючи чинні нормативно-правові акти не тільки США, а й України, можна зазначити, що висновки, які були викладені у вищевикладених судових рішеннях, можна знайти в чинних, на момент написання статті, законах України, зокрема:
- рішення у справі Brown v. Board of Education of Topeka (1954 р.) знайшло своє відображення у ч. 2 ст. 3 Закону України «Про освіту», відповідно до приписів якої право на освіту гарантується незалежно від віку, статі, раси, стану здоров’я, інвалідності, громадянства, національності, політичних, релігійних чи інших переконань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкування, походження, соціального і майнового стану, наявності судимості, а також інших обставин та ознак;
- рішення у справ Gideon v. Wainwright (1963 р.) знайшло своє відображення у ст. 59 Конституції України, відповідно до якої, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав;
- рішення у справ Miranda v. Arizona (1966 р.) знайшло своє відображення у ч. 1 ст. 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а також в ч. 2 ст. 20 Кримінально процесуального кодексу України, згідно приписів якої, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.
Разом з тим, не лише Верховний Суд США приймав рішення, положення яких можна спостерігати в нормативно-правових актах України. 03.07.2018 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», яким ст. 559 Цивільного кодексу України доповнено ч. 5 такого змісту: «5. Ліквідація боржника-юридичної особи не припиняє поруку, якщо до моменту припинення боржника-юридичної особи кредитор звернувся до суду з позовом до поручителя у зв’язку з порушенням таким боржником зобов’язання».
Слід зазначити, що відповідно до правової позиції, яка викладена у справі №6-216цс14 Верховним Судом України ще у 2016 р., сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником. Саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов’язанням та його виключення з ЄДРЮО та ФОП не тягнуть за собою припинення зобов’язання, адже до цього іпотекодержателем було пред’явлено відповідну вимогу до іпотекодавця в позовному провадженні про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки він неналежним чином виконував взяте на себе зобов’язання по погашенню боргу.
Вищезазначене свідчить що висновки про застосування норм права, які викладені Верховним Судом України у справі №6-216цс14, які через два роки знайшли своє відображення у змінах до Цивільного кодексу України.
Враховуючи викладене, можна стверджувати, що, на превеликий жаль, законодавство може не повністю регулювати суспільні відносини, проте судові рішення можуть бути дієвим інструментом, зміст яких може пізніше може бути імплементований до нормативно-правових актів, для усунення прогалин в законодавстві і належного регулювання суспільних відносин.
Щодо відображення американського правового реалізму в рішеннях українського Верховного Суду, суть якого полягає в тому, що судові справи не можуть розглядатися, а рішення прийматися, лише як процес застосування правил, то яскравим прикладом такого підходу є постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 р. у справі №444/9519/12. Зокрема, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 1048 Цивільного кодексу України, у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Дослідження зазначеної норми без аналізу судової практики може спонукати до висновку, що проценти за договором позики виплачуються боржником до дня повернення позики, якщо інші строки не передбачені у договорі позики.
Разом з тим, в п. 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 р. у справі №444/9519/12 міститься висновок про застосування норми права, відповідно до якого припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Наведений приклад є яскравою ілюстрацією того, що вивчення змісту норми права у відриві від аналізу судової практики та висновків про застосування норм права, які викладені у судових рішеннях, не може бути дієвим способом для розуміння самої сутності норми права.
Підсумовуючи, можна зазначити, що з огляду на вплив наведених у даній статті судових рішень українських судових інстанцій та рішень Верховного Суду США на суспільні відносини і формування норм права та особливостей їх застосування, можна зазначити про актуальність тезису про те, що для розуміння сутності права необхідно звернутися до реальних судових процесів, а не обмежуватися лише теоріями та законодавством, яке, на превеликий жаль, може не в повному обсязі регулювати суспільні відносини.