Захист інтересів дитини перебуває в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров’я, свобода, безпека і справедливість. Одним з основних компонентів державної політики України у сфері захисту прав дітей є удосконалення нормативно-правової бази, зокрема імплементація норм європейського та міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна стала учасницею низки міжнародних договорів у сфері забезпечення прав дитини.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Наразі майже у кожному судовому рішенні є посилання на рішення ЄСПЛ. Україна все більше напрацьовує оновлену нормативно-правову базу для захисту інтересів дітей, вдосконалюючи її та використовуючи у судовій практиці. Наприклад, створення реєстру боржників, посилення важелів впливу на законодавчому рівні на батьків, які ухиляються від сплати аліментів на утримання дітей, спрощення процедури звернення до суду зі стандартними позовними вимогами щодо стягнення аліментів дали позитивний результат. Боржники, уникаючи негативних наслідків для себе, таких як обмеження права виїзду за кордон, права керування транспортними засобами тощо, фактично мають стимул до виконання судових рішень, і як результат неплатників стало менше. А отже, одне з основних прав дитини — право на належне утримання, стало більш захищеним.
Не менш важливим залишається питання визначення місця проживання дитини при розлученні подружжя. Саме цей аспект є суттєвим, адже не тільки істотно впливає на розвиток дитини, а й визначає поведінку дорослої людини у майбутньому, тому необхідно виважено підходити до прийняття таких рішень. Батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини з урахуванням її найкращих інтересів. Цей принцип характерний для більшості правових систем європейських країн. На жаль, національне законодавство у врегулюванні цих питань має значні прогалини, що є вкрай негативним. Затяжні сімейні спори розглядаються роками, на практиці розумними строками розгляду суди фактично не обмежені. Як наслідок діти втрачають емоційний зв’язок з одним із батьків, тобто основу їх здорових взаємин. Звичайно, є низка напрацювань, якими користуються у таких справах адвокати, намагаючись уникнути негативних наслідків для клієнтів. Зокрема, розповсюдженими є звернення до суду із заявами про забезпечення позову. Основна мета — надати можливість ініціатору судового процесу не втратити зв’язок з дітьми до розгляду справи по суті.
Наприклад, із власного досвіду, в одній з аналогічних справ у межах її розгляду для клієнтки отримали ухвалу про забезпечення позову шляхом зобов’язання батька забезпечувати явку дітей тричі на тиждень для побачень з матір’ю в приміщенні Служби у справах дітей до набрання рішення суду у справі законної сили (справа №753/21056/18), ухвала апеляційною інстанцією залишена без змін. Після чисельних спроб батька дітей ухилитися від виконання ухвали суду домоглися ініціювання начальником Державної виконавчої служби повідомлення правоохоронних органів про те, що в діях боржника-батька дітей вбачаються ознаки злочину за ст. 382 КК України — умисне невиконання ухвали суду та, як наслідок — внесення відомостей про злочин до ЄРДР. Таке рішення було виправдане, адже мама добивалася справедливості у суді не один рік, відтак була б позбавлена можливості навіть спілкування з дітьми до постановлення остаточного рішення у справі.
На практиці дедалі більше відповідачів у цій категорії справ вдаються до різних маніпуляцій з метою затягування розгляду справи, отримання будь-яким шляхом доказів, які б, на їхню думку, унеможливлювали постановлення судового рішення на користь іншого з подружжя щодо визначення місця проживання дітей саме з ним. Тому судам потрібно ретельніше перевіряти кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення.
Особисто у моїй практиці було рішення суду першої інстанції, якому передувало долучення судом до матеріалів справи вироку, що не набрав законної сили щодо матері дітей. Водночас суд послався на вирок у судовому рішенні як на встановлений факт негативної характеристики особистості матері дітей, що в сукупності з іншими доказами унеможливлювало, на думку суду, задоволення її позову. Зокрема, дослівно у рішенні суду першої інстанції зазначено: «Вирок суду, за яким Особу-1 притягнуто до кримінальної відповідальності за ст. 125 КК України (нанесення тілесних ушкоджень), який не набув чинності, суд також враховує як характеризуючу ознаку матері дітей у межах вимоги про визначення місця проживання таких дітей» (справа №753/21056/18). Вважаю, що такі посилання на вирок суду є неприпустимими, адже є презумпція невинуватості особи. Відповідно надалі, захищаючи інтереси своєї клієнтки, вдалося довести її невинуватість у суді апеляційної інстанції, як наслідок — вирок щодо неї за ч. 1 ст. 125 КК України, покладений в основу рішення суду в цивільній справі про визначення місця проживання дітей, скасований, кримінальне провадження закрито за недостатністю доказів обвинувачення (справа №372/729/21). Водночас репутація матері відновлена, а посилання у рішенні суду з цивільної справи на наявність обвинувального вироку як характеризуючу ознаку особистості передчасні та безпідставні.
Загалом спірних питань щодо неповнолітніх дітей стало набагато більше. Певні корективи внесла розпочата рф війна. За останній рік Батьківщину покинули тисячі маленьких українців. Стосовно деяких скоєні воєнні злочини, діти примусово вивезені на територію рф та утримуються там всупереч волі батьків. Жахливим є те, що наразі юридично це питання не врегульовано, адже важелів впливу на державу-агресора поки не знайшла ні влада, ні міжнародна спільнота. Чималий відсоток дітей становлять і ті, яких вивезли всупереч волі одного або обох з батьків. Наразі левову частку звернень клієнтів становлять саме такі проблемні питання, адже у воєнний час нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини за кордон від іншого з батьків не є обов’язковою. Тому актуальними є питання допомоги у розшуку місця перебування дітей і повернення їх на територію України. Для цього треба спрямувати заяву до Міністерства юстиції, яке зі свого боку звертається до уповноважених органів України або уповноважених органів інших держав з проханням про допомогу у виявленні місця перебування неповнолітньої особи та сприянні її добровільному поверненню на Батьківщину. Міністерство юстиції письмово повідомляє заявнику про всі проміжні результати процесу повернення чи реалізації права доступу. У відносинах між Україною та 85 державами світу чинна Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі — Конвенція), що спрямована на забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з договірних держав або утримуваних у будь-якій із договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї договірної держави, ефективно дотримувалися в інших договірних державах.
Суть Конвенції полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та, зокрема, вивозити її в іншу державу. А у разі виникнення такої ситуації дитина має бути негайно повернута в державу свого постійного проживання для того, щоб компетентний орган саме цієї держави, як держави постійного місця проживання дитини, прийняв рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків (інших осіб). Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. Батьки, інші члени сім’ї та родичі, зокрема ті, які проживають у різних державах, не повинні перешкоджати одне одному реалізувати право дитини на контакт з ними, зобов’язані гарантувати повернення дитини до місця її постійного проживання після реалізації нею права на контакт, не допускати неправомірної зміни її місця проживання (ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства»). Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживає в договірній державі безпосередньо перед вчиненням акту порушення прав піклування або доступу.
Рекомендовано ініціювати питання повернення дитини в Україну якнайшвидше і до сплину річного терміну з дати вивезення або утримування дитини на території іноземної держави (виходячи з практики застосування Конвенції в Україні, у випадках, коли заява подається після сплину річного терміну, суд тієї договірної держави, де перебуває дитина, може винести рішення про відмову у поверненні дитини в Україну на підставі того, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі). Якщо справа розглядається в судовому порядку, враховуватиметься поточна ситуація в регіоні проживання дитини в Україні. Важливою є вимога повернення дитини саме у безпечне середовище. Якщо є ймовірність завдати їй фізичної чи психологічної шкоди, у поверненні на постійне місце проживання можуть відмовити.
Згідно з правовими висновками Верховного Суду, висловленими в постанові від 17.08.2022 у справі №613/1185/19 для розв’язання питання, чи підлягає розгляд справи судами України, потрібно з’ясувати:
— Чи було звичайним місцем проживання дітей в Україні до їхнього переміщення за кордон?
— Чи обрали діти інше місце постійного проживання за межами України?
— Чи прижилися діти у новому середовищі?
— Якщо неможливо встановити звичайне місце проживання дітей, то на території якої з держав вони перебувають у зв’язку з переміщенням?
Залежно від встановлення обставин того, чи підлягає вирішенню спір судами України, судам належить або вирішити спір по суті, або закрити провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду судами України у порядку цивільного судочинства. Вже зараз можна резюмувати: система захисту прав дітей в Україні потребує реформування. І без того виявлені проблемні питання в цій сфері ускладнила війна.
Серед них: зруйнована дитяча інфраструктура, у деяких регіонах не діють служби у справах дітей. Реформа децентралізації у сфері дитинства не проведена. В європейських країнах все організовано більш злагоджено, питаннями дітей займаються окремі міністерства. Ми рухаємося до ЄС, тому важливо враховувати його передовий досвід. Вже сьогодні юридична спільнота обговорює питання щодо створення у повоєнний час окремого Міністерства у справах дітей та сім’ї України, синхронізацію нашого законодавства з європейським. На часі вирішення одного з головних питань — повернення дітей і забезпечення для них сприятливих і безпечних умов на території нашої держави. Реалізувати це можливо лише спільними зусиллями та ефективною взаємодією всіх органів державної влади, юридичної спільноти, громадськості та міжнародних організацій, що займаються захистом прав дітей.