Без статусу подружжя

Доповідь на Круглому столі Комітету сімейного права та майнових спорів Асоціації адвокатів України на тему: «Законодавче регулювання порядку укладення шлюбу з іноземцем, захисту особистих та майнових прав подружжя, один з яких є іноземцем» 29.09.2015

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Чим більше людей закохуються, одружуються чи створюють фактичні шлюбні відносини крізь міждержавні кордони, тим частіше постає питання щодо правил поділу спільної власності у випадку розриву відносин, розлучення чи смерті.

Ця стаття присвячена проблематиці правового регулювання в Україні та окреслення відмінностей в інших країнах такого правового інституту як «фактичні шлюбні відносини» або, як в народі називають, «цивільного шлюбу» – сімейного союзу, не визнаного не тільки церквою, а й державою. У таких сім'ях чоловіка та дружину пов'язують виключно почуття й усний договір. Слід зауважити, що поняття «громадянський шлюб», яке нині досить широко застосовують, не є синонімом указаних вище термінів, тому не варто його ототожнювати з незареєстрованим. Громадянський шлюб – це, навпаки, шлюб, оформлений в органах державної влади, проте без участі церкви.

Ще з римських часів існував прообраз фактичного шлюбу під назвою «конкубінат», який визначався як співжиття дозволене законом, коли у чоловіка було відсутнє бажання вступати до шлюбу, а у жінки – намір наслідувати соціальне становище чоловіка. Першою державою, яка на законодавчому рівні врегулювала питання фактичного подружжя, була Швеція.

Відповідно до ст. 21 СКУ проживання однієї сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та зобов’язав подружжя. Ст. 74 СКУ визначено, що якщо жінка й чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності жінки й чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, до майна, набутого під час проживання осіб однією сім’єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини щодо права спільної сумісної власності подружжя. Йдеться про підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, здійснення подружжям цього права, особливості поділу такого майна та ін. Таким чином, законодавець майже прирівняв майновий правовий статус «законного» та «цивільного» шлюбу.

Проте, за необхідності поділу майна, нажитого під час проживання однією сім’єю без шлюбу, та недосягнення згоди шляхом укладення нотаріально посвідченого договору, необхідно буде звернутися до суду з позовом про визнання факту проживання однією сім’єю, визнання майна спільною сумісною власністю/визнання права власності на 1/2 частину цього майна та поділ такого майна/визначення частки у спільній сумісній власності/стягнення грошової компенсації за частку у спільному майні.

У позові необхідно довести, що особи у певний проміжок часу проживали сім’єю й набули в цей час майно, яке вони бажають поділити. Доказами проживання однією сім’єю можуть бути: довідки ЖЕО, реєстраційний запис у паспорті, показання свідків, які можуть підтвердити факт спільного проживання, листування й інше. Матеріальну підтримку можна доводити документами (спільна сплата рахунків, оформлення кредиту тощо).

Досить часто чоловік чи жінка офіційно не розірвали шлюб з іншим чоловіком чи жінкою та починають жити з іншими у фактичних шлюбних відносинах. У цьому випадку іншому члену цього союзу слід розуміти відсутність законодавчого захисту у випадку майнового спору, оскільки у ст. 74 СКУ визначені умови для визнання відносин фактичними шлюбними відносинами – це не перебування в будь-якому іншому шлюбі. Також немає підстав для визнання майнових наслідків згідно зі ст. 74 СКУ у випадку проживання одного з учасників фактичних шлюбних відносин у ще одних фактичних шлюбних відносинах.

Досить поширена ситуація, коли майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформлюється на когось одного. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значення, то за умов «фактичних шлюбних відносин» має, і воно досить велике. Майно, оформлене на одного з учасників вільних відносин, є виключно його майном, тобто факт проживання сім’єю не визначений, статус майна – приватна власність особи, яка є набувачем майна. Друга сторона права на таке майно не має права, доки не доведе в судовому порядку, що воно є спільним. Під час укладення однією з осіб, що проживали сім’єю, стосовно спільного майна договору, який потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстрованому шлюбі така згода не тільки вимагається, але й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчена).

Тож, слід розуміти, що не зважаючи на майже однакові підходи до визначення правових режимів майна набутого під час шлюбу й у процесі проживання однією сім’єю, законодавець все ж не ототожнює ці категорії.

Щодо спадкових відносин надання фактичному подружжю таких самих прав, як і зареєстрованому, означало б дискримінацію шлюбу, позбавляло б сенсу його оформлення. Саме таким випадком є повне розмежування ЦК України шлюбу й факту проживання однією сім’єю при вирішенні питань спадкового права (Книга шоста ЦК України).

Звертаємо увагу, що проживання однією сім’єю жінки й чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них права на спадкування за законом у першу чергу (п. 21 постанови Пленуму ВСУ №7 від 30.09.2008 «Про судову практику у справах про спадкування»). Тобто, один із подружжя визнається спадкоємцем за законом, лише якщо він перебував у зареєстрованому шлюбі з померлою особою, причому правове значення тут має факт перебування в зареєстрованому шлюбі, а не наявність фактичних шлюбних відносин. Особу, яка проживала з померлим однією сім’єю, законодавцем віднесено аж до четвертої черги спадкоємців за законом. До того ж, щоб потрапити до четвертої черги спадкування, обов’язковим є ще й проживання зі спадкодавцем сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини.

Якщо порівнювати офіційний зареєстрований шлюб з фактичними шлюбними відносинами за такими критеріями, як право на утримання іншій стороні, допомога у зв’язку з втратою годувальника у випадку смерті, особисті немайнові відносини (право на спільне прізвище, право усиновити дитину), право на отриманні інформації про фактичного чоловіка чи дружини від посадових органів, то особи, які проживали у фактичних шлюбних відносинах не мають прав, передбачених для подружжя. Єдиним винятком є майнові правовідносини щодо надання утримання спільним дітям.

З урахуванням окреслених моментів законодавчої неврегульованості, з метою уникнення можливих спорів у випадку припинення фактичних шлюбних відносин, єдиною гарантією захисту буде укладення між особами відповідного договору. Згідно з ч. 1 ст. 74 СКУ та ч. 1 ст. 9 СКУ, маючи законодавчий дозвіл врегулювати свої майнові правовідносини шляхом укладення письмового договору між собою. Відповідно до цивільно-правового принципу свободи договору, особи, які проживають у так званих «фактичних шлюбних відносинах» можуть укласти, наприклад, договір про встановлення правового режиму роздільної чи спільної часткової власності на набуте ними в період спільного життя майно, а також про врегулювання зобов’язальних правовідносин між собою.

У випадку проживання у фактичних шлюбних відносинах осіб з різним громадянством, необхідно з’ясувати чи визнаються такі відносини на законодавчому рівні. Серед країн, які визнають, є 18 країн Європейського союзу (Австрія, Бельгія, Хорватія, Чехія, Данія, Німеччина, Фінляндія, Франція, Греція, Угорщина, Ірландія, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Словенія, деякі регіони Іспанії, Швеція, та Великобританія). Не визнаються законом фактичні шлюбні відносини, зокрема, у Російській Федерації, Білорусії, Вірменії, Молдові, Грузії, Азербайджані.

Більш того, слід пам’ятати, що в країнах, які визнають фактичні шлюбні відносини на законодавчому рівні, правове регулювання здійснюється по-іншому. Розглянемо це на прикладі основних моментів правового регулювання перебування та наслідків фактичних шлюбних відносин у таких зарубіжних країнах як Швеція, Бельгія, Російська Федерація, Великобританія, Німеччина, США, Канада в порівнянні з правовим регулюванням в Україні.

Для зручності порівняння розглянемо інформацію у вигляді таблиці (Додаток).

Аналіз вищезазначених норм дозволяє зробити висновок, що особи, які вступають у фактичні шлюбні відносини, створюючи сім’ю, не набувають законного статусу подружжя. Тож особам з різним громадянством, які свідомо вирішили не укладати шлюб, варто правильно скласти договір, який би визначав матеріальне право країни, що буде застосовуватися до врегулювання можливих спорів у майбутньому та закріплював би основні домовленості щодо розподілу майна у випадку розірвання фактичних шлюбних відносин.