Справи щодо розірвання шлюбу, як окрема категорія цивільно-правових спорів, є непростими, передусім з огляду на їхнє психоемоційне навантаження. Особливо, якщо розпадаються шлюби, від яких є спільні діти, та вирішується питання про їхнє місце проживання, матеріальне забезпечення і виховання тим із батьків, хто проживатиме окремо від дитини.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Законом у ч. 1 ст. 180 Сімейного кодексу України (далі – СК України) визначено обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Отже, після розірвання шлюбу, в якому є неповнолітні діти, суд, як правило, за заявою обох з батьків чи одного з них, з ким залишається дитина, вирішує питання про порядок її утримання батьками.
Найпоширенішою формою матеріального утримання дитини, що не досягла повноліття, є аліменти, які згідно з ч. 3 ст. 181 СК України, є коштами на утримання дитини, які присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. До того ж той із батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той із батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, відповідно до ст. 185 СК України, зобовʼязані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами, як-то розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо. Такі додаткові витрати можуть фінансуватися наперед або покриватися після їхнього фактичного понесення разово, періодично або постійно, а їхній розмір, у випадку спору, визначається судом.
За загальним правилом, аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на імʼя кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Дитина у віці від 14-ти до 18-ти років (неповнолітня дитина) має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання, а за одержання згоди органу опіки та піклування і батьків, самостійно їх одержувати та розпоряджатись ними.
Альтернатива аліментам
Невиконання тим із батьків, з кого присуджено сплату аліментів свого обов’язку, є підставою для їхнього примусового стягнення у порядку Закону України «Про виконавче провадження». А будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміна місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця тощо), які призвели до виникнення заборгованості із сплати аліментів у розмірі, що сукупно складають суму виплат за 6 місяців відповідних платежів, відповідно до примітки до ст. 164 Кримінального кодексу України, кваліфікується як злісне ухилення від сплати коштів на утримання дітей (аліментів), та може тягнути покарання у вигляді штрафу від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від 80 до 120 годин, або виправні роботи на строк до 1-го року, або обмеження волі на строк до 2-х років.
Отже, з огляду на те, що деякі батьки не бажають або з інших причин не можуть нести обов’язок грошового утримання своїх дітей до їхнього повноліття, як-то відсутність стабільного заробітку, виїзд на постійне місце проживання до іншої країни, небажання бути «боржником» із можливою загрозою кримінального покарання тощо, мають змогу врегулювати це питання в інший спосіб, що встановлений ст. 190 СК України, а саме укласти договір про припинення права на аліменти у звʼязку з передачею права власності на нерухоме майно. Таким нерухомим майном може бути житловий будинок, квартира, земельна ділянка та інші нерухомі речі, що мають такий правовий статус відповідно до ч. 1 ст. 181 ЦК України. Укладення такого договору позбавляє того з батьків, хто відступив нерухоме майно, обов’язку грошового утримання дитини у вигляді сплати аліментів, однак, згідно ч. 3 ст. 190 СК України, не звільняє його від обовʼязку брати участь у додаткових витратах на дитину.
Договір про припинення права на аліменти укладається батьками з дозволу органу опіки та піклування і підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо дитина досягла 14-ти років, вона бере участь в укладенні цього договору, як сторона договору. В такому випадку договір буде носити характер тристороннього. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності. У разі визначення набувачем майна за договором лише дитини, інший з батьків, з ким проживає дитина, укладає договір про припинення права на аліменти, як її законний представник, відповідно до вимог ст. 242 ЦК України, та бере на себе обов’язок самостійно її утримувати.
Право власності на нерухоме майно за таким договором виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до Закону України, від 01.07.2004, № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Договір з опікуном
Також на практиці може виникнути питання чи можливо укласти договір у порядку ст. 190 СК України із особою, яка є опікуном чи піклувальником дитини та з якою вона проживає. Оскільки це питання прямо у ст. 190 не врегульоване, вбачається за можливе укладення цього договору із такими особами, з огляду на принципи аналогії закону (ч. 1 ст. 10 СК) та норми ч. 2 ст. 247 СК України щодо того, що встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на отримання пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у звʼязку з втратою годувальника та інших соціальних виплат, призначених дитині відповідно до законів України, а також права власності дитини на ці виплати.
Законом, з метою охорони майнових прав дитини, встановлено заборону звернення стягнення на майно, одержане за договором. У такому випадку ні кредитори одного з батьків, хто набув у часткову власність об’єкт нерухомого майна, ні самої дитини, не зможуть претендувати на задоволення своїх вимог з цього майна. Однак така заборона діє лише до повноліття дитини. Надалі буде загальний режим володіння особою майном.
Іншим виявом такого захисту є визначення можливості відчуження майна, одержаного дитиною, до досягнення нею повноліття, лише з дозволу органу опіки та піклування. Така вимога є наслідком державної політики охорони і захисту прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна, закріпленої законами «Про охорону дитинства», №2402-III від 26.04.2001, «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», №2623-IV від 02.06.2005.
Окрім того, цей договір, як і будь-який правочин, повинен відповідати загальним вимогам, встановленим ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Водночас під час укладання та виконання договору про припинення права на аліменти для дитини, відповідно до положень ст. 8 СК України, застосовуються відповідні норми ЦК, зокрема норми розділу II книги пʼятої, що визначають загальні положення про договір.
Серед підстав визнання договору недійсним, окрім загальних, які визначені ст. 215 Цивільного кодексу, є спеціальна підстава, що пов’язана із сімейно-правовою сутністю такого договору та визначена у ч. 6 ст. 190 Сімейного кодексу. Так, договір визнається судом недійсним за вимогою відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені, як батька, з актового запису про народження дитини. Якщо договір визнається недійсним, у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно.
Також, за позовом відчужувача нерухомого майна, укладений договір може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обовʼязку з її утримання. У такому разі особа, яка звертається з вимогою про розірвання договору, повинна довести обставини невиконання обов’язку з утримання дитини іншим із батьків.
Судова практика
Судова практика розгляду справ, пов’язаних із укладенням договору про припинення права на аліменти, є досить поширеною. Переважно такі справи вирішуються у судах першої та апеляційної інстанцій у межах спору про стягнення аліментів або як окремий предмет спору.
Так, дуже часто у такій категорії справ батьки досягають усної домовленості щодо передачі одним із них на користь дитини чи дитини і другого з них нерухомого майна взамін припинення вимог за аліментами, до того ж укладається звичайний договір дарування. Згодом той із батьків, що за законом має право на отримання аліментів, звертається до суду з такою вимогою до іншого з батьків, хто передав майно, і останній в суді змушений доводити, що насправді за усною домовленістю його обов’язок зі сплати аліментів припинився згідно зі ст. 190 СК України, адже ним було передано нерухоме майно. Висновок судів у такому випадку, як правило, є однозначним – задовольняється вимога про стягнення аліментів. Обґрунтовується це тим, що «укладений договір дарування відповідно до ст. 190 Сімейного кодексу України не є договором припинення права на аліменти на дитину у зв’язку із набуттям права власності на нерухоме майно, оскільки під час укладення зазначеного договору мати дитини не брала на себе обов’язок повністю утримувати дитину до повноліття самостійно, про що мало бути зазначено у договорі. Усна угода, що батько дарує синові квартиру в рахунок сплати аліментів, не відповідає встановленим законом вимогам до договору про припинення права на аліменти для дитини у звʼязку з передачею права власності на нерухоме майно, і відповідно, на неї не поширюється особливий правовий режим» (Рішення Апеляційного суду Київської області, від 28.01.2015., у справі №357/11029/14).
Однак трапляються випадки, коли договір дарування майна взамін припинення сплати аліментів визнається удаваним правочином. Так, рішенням Волноваського районного суду Донецької області, від 15.05.2013., у справі №2/221/142/13 суд дійшов висновку, що «сторони, здійснюючи правочин дарування, замаскували іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали на увазі, – правочин про припинення права власності на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно квартиру, оскільки судом було встановлено, що сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов зазначеного договору і суд вважає доведеним той факт, що сторони фактично уклали саме цей договір, а договір дарування є лише удаваним правочином». Водночас у цій справі суд визнав недійсним договір про припинення права на аліменти, у зв’язку з тим, що під час його укладення не було отримано висновку органу опіки та піклування та не залучено дитину, що досягла 14-річного віку.
Непоодинокими є випадки, коли зацікавленості особа звертається до суду з вимогою про припинення права на аліменти та встановлення права власності на майно, обґрунтовуючи це, як правило, відмовою іншої сторони від укладення такого договору. Відмовляючи у задоволенні такого роду позовів, суди зазначають зокрема таке: «З аналізу положень ст. 190 СК України видно, що для припинення права на аліменти для дитини у звʼязку з передачею права власності на нерухоме майно необхідна обовʼязкова сукупність таких юридичних фактів: укладення договору за волевиявленням обох батьків; отримання від органу опіки та піклування дозволу на укладення договору; нотаріального посвідчення договору; державної реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до закону за дитиною або дитиною і тим із батьків, з ким вона проживає. Крім того, суд наголошує на тому, що припинення права на аліменти для дитини у звʼязку з передачею права власності на нерухоме майно, в порядку, визначеному ст. 190 СК України, можливе виключно на підставі взаємної домовленості батьків. Іншого порядку, окрім зазначеного у цій статті, законодавцем не визначено» (Рішення Врадіївського районного суду, від 08.07.2015, у справі №474/527/15-ц).
Серед рішень у цій категорії справ зустрічаються й такі, де сторони намагаються укласти мирову угоду в межах справи про стягнення аліментів, за умовами якої одна сторона бере на себе зобов’язання передати майнові права на нерухоме майно, а інша відмовляється від вимоги про сплату аліментів. Суди, відмовляючи у визнанні таких мирових угод, зазначають, що їхні умови не відповідають вимогам чинного законодавства, наприклад, через те, що право власності на майно за мировою угодою одержує лише позивач (хтось із батьків дитини), немає дозволу органу опіки та піклування тощо (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 16.10.2013; ухвала Шевченківського районного суду м. Запоріжжя, від 31.03.2014, у справі №336/1329/14-ц).
Також трапляються спори, які розглядаються в адміністративному порядку та стосуються оскарження дій чи бездіяльності органів опіки та піклування, що пов’язані із наданням дозволу на укладення договору в порядку ст. 190 СК України. Так, позивач у справі №501/1615/14-а звернулась до суду з позовом про визнання нечинним висновку виконавчого комітету Іллічівської міської ради, як органу опіки та піклування про відмову у розгляді заяви та наданні дозволу на укладення договору про припинення права на аліменти для дітей у звʼязку з передачею права власності на нерухоме майно. Причиною відмови, яку суд першої та апеляційної інстанцій визнав правомірною, було звернення із заявою про надання дозволу лише матір’ю дітей. У відповіді Служби у справах дітей було зазначено, що питання надання дозволу на вчинення правочинів щодо майна, право власності на яке, або право користування яким мають діти, розглядаються органом опіки та піклування лише під час особистого звернення батьків за їхньою спільною заявою, що передбачено пунктами 65-68 Постанови КМУ України № 866 від 24.09.2008 «Питання діяльності органів опіки та піклування, повʼязаної із захистом прав дитини».
У разі, якщо між сторонами було укладено договір про припинення права на аліменти у порядку, встановленому ст. 190 СК України, то особа, яка на підставі цього договору звільняється від їхньої сплати, та щодо якої є чинне рішення суду про стягнення аліментів, може звернутися до суду на підставі ч. 4 ст. 223 ЦПК України, вимагаючи припинення стягнення аліментів шляхом звільнення від сплати присуджених періодичних платежів.
З огляду на наведене, можна зробити висновок, що під час укладення договору в порядку ст. 190 СК України потрібно чітко дотримуватись законодавчо встановленого порядку, а саме відповідності його, як загальним вимогам чинності правочину, встановленим Цивільним кодексом України, так і спеціальним, визначеним Сімейним кодексом, а саме: укладення договору за волевиявленням обох батьків; участі в його укладенні дитини з досягнення нею 14-ти років; отримання від органу опіки та піклування дозволу на укладення договору в порядку, визначеному пунктами 65-68 Постанови КМУ України №866 від 24.09.2008; нотаріального посвідчення договору; державної реєстрації права власності на нерухоме майно відповідно до закону за дитиною або дитиною і тим із батьків, з ким вона проживає.