Глобалізація світового простору є ключовою детермінантою сучасного промислового розвитку1. Вона на сьогодні стала основою господарської парадигми світового розвитку. І справді, сучасний етап світового розвитку характеризується динамічним поглибленням процесів інтеграції політичного, економічного, культурного життя країн світу. У широкий вжиток увійшов термін глобалізація як характеристика формування єдиного планетарного суспільства. Тобто триває взаємне зближення різних країн і народів, проникнення інформаційних технологій, політична трансформація та інтеграція на регіональному і світовому рівнях. Чим вищий рівень інтеграції національної економіки у міжнародні економічні відносини, тим більший вплив на неї мають процеси, що відбуваються в світовій економіці2. Проте вона не обмежується суто соціальноекономічними змінами, які полягають у поширенні ринкової моделі неоліберального зразка на всій планеті.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Глобалізація сприяє також поширенню в світі неоліберальної економічної доктрини, яка ставить вільний ринковий обмін в основу всіх людських відносин, абсолютно лібералізує економічне життя, звільнює капітал від контролю держави та суспільства. Найбільш ортодоксальна модель неолібералізації взагалі передбачає відсторонення держави від втручання в економіку. Як зазначається в проекті Стратегії інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів, саме за такою моделлю здійснювалися ринкові реформи в нових пострадянських країнах, зокрема в Україні. Неолібералізм, віддаливши державу від безпосередньої участі в економічному процесі, не просто призвів до відриву фінансової системи від матеріального виробництва й до переносу конкуренції з нього у сферу фінансових операцій, але й створив умови для її паразитування на виробничій сфері, для зростання спекулятивної компоненти в економіці. Так, якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних фінансових угод відносились до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90х років це співвідношення змінилося на протилежне. І, нарешті, неолібералізм сприяє посиленню капіталізації інновацій і гальмує процес їх соціалізації. В умовах неолібералізму об’єктивно зростає ризик для розгортання кризи інноваційного розвитку економіки. Ця криза специфічна для країн з різним рівнем економічного розвитку. Для країн з розвиненою економікою криза настає внаслідок домінування в економічному зростанні фінансового фактору. Для менш розвинених – за рахунок поступового руйнування їх інноваційного потенціалу. Останнє повною мірою стосується України3.