 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
1 січня 2024 року у парламенті було зареєстровано проєкт Закону України «Про лікарське самоврядування» (№ 10388) (надалі — проєкт Закону № 10388) [13].
Читайте також: «Лікарське самоврядування: що каже закон? (частина 1)»
Відповідно до ч. 1 ст. 12 проєкту Закону № 10388, з моменту державної реєстрації організації самоврядування лікарів її членами стають: усі практикуючі лікарі, які на цей момент отримали сертифікат лікаря-спеціаліста чи інший прирівняний до нього документ; особи, які отримали диплом лікаря і продовжують свою освіту для отримання сертифікату «лікаря-спеціаліста». Аналіз ст. 12 проєкту Закону № 10388 «Членство в Організації самоврядування лікарів» свідчить, що набуття такого членства носить автоматичний, примусовий характер, що суперечить вимогам вже згадуваної ч. 4 ст. 36 Конституції України [5].
Передбачене п. 1.2. ч.1 ст. 6 проєкту Закону № 10388 завдання лікарського самоврядування щодо «надання, зупинення та припинення права на здійснення лікарської практики» та визначене п. 1.4. ч.1. ст.9 повноваження Організації самоврядування лікарів «надання, призупинення та припинення права на здійснення лікарської практики у порядку, передбаченому у ст.ст. 12, 19, 21, 22, 23 та 24 цього Закону» фактично позбавить лікарів, які здобули повну вищу медичну освіту, можливості здійснювати діяльність у сфері охорони здоров’я.
Назва проєкту Закону № 10388 у запропонованій редакції, а також норми ст.11 дозволяють зробити висновок, що він поширюється тільки на лікарів (фахівців із повною вищою медичною освітою), водночас у проєкті Закону проведено розмежування між лікарями та лікарями-стоматологами. З незрозумілих причин до кола суб’єктів, на яких поширюється дія проєкту Закону № 10388, не було включено інших працівників охорони здоров’я. Важливо враховувати, що Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 «Охорона здоров’я»), затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2002 № 117 та погоджений Міністерством праці та соціальної політики України, містить розділ «Професіонали», який поділяється за напрямами підготовки спеціалістів наступним чином: професіонали в галузі лікувальної справи (в тому числі педіатричного профілю), стоматології, фармації, медико-профілактичної справи та інші професіонали в галузі медицини [3].
Незрозумілим залишається питання щодо застосування цього нормативно-правового акту до інших працівників сфери охорони здоров’я.
Відповідно до преамбули проєкту Закону № 10388, лікарське самоврядування — інститут охорони здоров’я, який діє в інтересах пацієнтів. Вважаємо доцільним доповнити це твердження та викласти його у наступній редакції: лікарське самоврядування — інститут охорони здоров’я, який діє в інтересах працівників охорони здоров’я та пацієнтів.
Тлумачення змісту поняття «лікарська практика» у ч. 3 ст. 16 проєкту Закону № 10388 видається надмірно розширеним: «Лікарською практикою вважається також дослідницька діяльність лікарів у сфері медичних наук, робота в сфері громадського здоров’я, викладання медичних спеціальностей, робота в установах та закладах, що здійснюють фінансування медичних послуг з громадських фондів, надання пільг в галузі охорони здоров’я та контроль за цими послугами». Необґрунтованим є включення до змісту поняття «лікарська практика» роботи в установах та закладах, що здійснюють фінансування медичних послуг з громадських фондів, надання пільг в галузі охорони здоров’я.
Відповідно до ст. 15 проєкту Закону № 10388, організація самоврядування лікарів забезпечує ведення Єдиного реєстру лікарів України. Правові, організаційні і фінансові засади створення та функціонування публічних електронних реєстрів визначено Законом України «Про публічні електронні реєстри» від 18.112021 № 1907-IX [11]. Цим Законом розмежовано поняття «адміністратор публічного електронного реєстру» та «держатель публічного електронного реєстру», а також визначено, що саморегулівна організація може виступати держателем публічного електронного реєстру (п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону). З урахуванням зазначеного у проєкті Закону № 10388 доцільно визначити механізм взаємодії адміністратора та держателя Єдиного реєстру лікарів України.
У сфері охорони здоров’я формування та адміністрування реєстру медичних працівників було передбачено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.12.2006 № 842 «Про формування автоматизованої бази даних медичних, фармацевтичних та науково-педагогічних працівників сфери управління МОЗ України», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 15.01.2007 за № 18/13285, який втратив чинність 06.11.2023 на підставі наказу МОЗ України «Про визнання таким, що втратив чинність наказу Міністерства охорони здоров’я України від 19.12.2006 № 842» від 31.08.2023 № 1553. Відповідно до постанови КМУ «Деякі питання електронної системи охорони здоров’я» від 25.04.2018 № 411 [2], у центральній базі даних електронної системи охорони здоров’я ведуться такі реєстри (серед інших): Реєстр медичних спеціалістів, що містить інформацію про осіб, які надають медичну та/або реабілітаційну допомогу та Реєстр медичних працівників, що містить інформацію про професійно підготовлених осіб, які відповідно до законодавства мають право здійснювати медичне обслуговування. З урахуванням зазначеного у проєкті Закону № 10388, необхідно визначити принципи та механізми електронної взаємодії вже існуючих реєстрів із запропонованим Єдиним реєстром лікарів України.
Недостатньо визначеними та обґрунтованими є правові приписи, які закріплюють засади здійснення лікарського самоврядування. Засаду здійснення лікарського самоврядування, визначену п. 1.1. ч.1 ст. 4 проєкту Закону № 10388, доцільно розділити на два окремих пункти наступним чином: 1.1. пріоритету інтересів пацієнта; 1.2. права лікаря призначати пацієнтові методи обстеження та лікування, виходячи виключно з їх відповідності актуальним медичним стандартам, незалежно від будь яких зовнішніх впливів. Припис, закріплений п. 1.2. ч.1 ст. 4, а саме: лікарське самоврядування в Україні здійснюється на засадах: «права лікаря відмовитись від роботи на неприйнятних для нього умовах…», на нашу думку, є оцінним та може стати підставою необґрунтованої відмови лікаря від виконання роботи.
Пунктом 1.1. ч.1 ст. 6 проєкту Закону № 10388 до завдань лікарського самоврядування віднесено «здійснення нагляду і опіки за лікарями-інтернами, лікарями-резидентами при проходженні ними інтернатури, резидентури». На нашу думку, у зазначеному пункті термін «опіка» доцільно замінити терміном «наставництво».
Повноваження Організації самоврядування лікарів, визначене п. 1.9. ч.1. ст.9 проєкту Закону № 10388, сформульоване як «визначення необхідності підготовки лікарів, умов спеціалізації та безперервного професійного розвитку», що містить ознаки суб’єктивізму та може стати підставою неоднакового розуміння необхідності підготовки лікарів, тому його доцільно викласти у наступній редакції «розробка програм безперервного професійного розвитку лікарів, обґрунтування термінів, обсягів та критеріїв виконання заходів безперервного професійного розвитку».
Пунктом 2.3. ст. 18 проєкту Закону № 10388 до професійних прав лікаря віднесено право «направляти пацієнта до інших лікарів та/або закладів охорони здоров’я відповідно до власного вибору на основі врахування якості медичного обслуговування, яку забезпечує лікар та/або заклад, до якого скеровується пацієнт». Формулювання цього пункту не дозволяє однозначно зрозуміти, чий «власний вибір» (лікаря чи пацієнта) має стати критерієм спрямування пацієнта. Тому це положення не узгоджується з правом пацієнта на вільний вибір закладу охорони здоров’я, вибір лікаря та/або фахівця з реабілітації, що передбачено пунктом д) ч. 1 ст. 6 «Основ законодавства України про охорону здоров’я».
Сумнівними і недостатньо обґрунтованими як з погляду медичної етики, так і з погляду чинного законодавства України є п. 2.4. та 2.5. ст. 18 проєкту Закону № 10388. Пунктом 2.4. ст. 18 до професійних прав лікаря віднесено «відмовитись при обслуговуванні пацієнтів від застосування методів діагностики та лікування, медикаментів, наявних у закладі охорони здоров’я, у разі, якщо це несе загрозу здоров’ю та життю пацієнта, і рекомендувати пацієнту та/або його офіційним представникам звернутися до іншого закладу охорони здоров’я для отримання необхідних послуг та/або самостійно придбати необхідні медикаменти та/або вироби медичного призначення», а п. 2.5. ст. 18 лікарю дозволяється «відмовити пацієнту у його обслуговуванні у разі, якщо пацієнт не дотримується наданих йому рекомендацій щодо збереження та зміцнення здоров’я, профілактики захворювань і зменшення дії факторів ризику, виконання призначених діагностичних та лікувальних заходів, за винятком випадків, коли пацієнт потребує медичної допомоги за невідкладними показаннями». Зазначені правові приписи потребують формальної визначеності та повної відповідності вже закріпленим в «Основах законодавства України про охорону здоров’я» правам та обов’язкам лікаря, гарантіям для пацієнта.
Аналіз проєкту Закону № 10388 виявив низку правових норм, які не повністю узгоджуються з існуючими нормами законодавства України та потребують доопрацювання з метою такого узгодження:
|
№ з/п |
Стаття проєкту Закону № 10388 |
Не повністю узгоджується з чинними нормами / необхідно привести у відповідність до наступних норм |
|
1 |
Пункт. 2.7. ст. 18 надає лікарю право свідчити у суді у випадках порушень права громадянина на здоров’я з боку третіх осіб. |
Пункт. 2 ч. 1 ст. 70 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 № 1618-IV: не можуть бути допитані як свідки: особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з наданням професійної правничої допомоги або послуг медіації під час проведення позасудового врегулювання спору, — про такі відомості. |
|
2 |
Пункт. 1.2 ст. 19 Лікар зобов’язаний: зберігати лікарську таємницю, крім випадків, передбачених законодавством, або якщо стан здоров’я пацієнта несе загрозу здоров’ю і життю інших людей. |
Стаття 40 Основ, медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. |
|
3 |
Пункт 1.3. ст. 19 Лікар зобов’язаний: надавати пацієнту вичерпні пояснення стосовно стану його здоров’я, ризиків для здоров’я та/або захворювання, методів діагностики та лікування |
Чч. 3-4 ст. 38 Основ: Медичний працівник зобов'язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами. |
|
4 |
Пункт 1.4. ст. 19 Лікар зобов’язаний: отримувати згоду пацієнта на застосування лікувально-діагностичних методів |
Частина 1 ст. 43 Основ: Згода інформованого відповідно до ст. 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14-ти років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. |
|
5 |
Частина 1 ст. 21 Право на лікарську практику мають всі лікарі, які здійснювали її на момент заснування ОСВЛ і мають відповідні документи про вищу медичну освіту за лікарською спеціальністю і сертифікат спеціаліста, отримані в Україні або за кордоном і нострифіковані у встановленому порядку. |
Частини 1, 2 ст. 74 Основ: Провадити медичну, фармацевтичну діяльність, надавати реабілітаційну допомогу можуть особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять певні види медичної і фармацевтичної діяльності, надають реабілітаційну допомогу, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладів охорони здоров’я, реабілітаційних закладів, відділень, підрозділів, а також органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження відповідних видів господарської діяльності. |
|
6 |
Ч.3 ст.43: Рада регіонального відділення ОСВЛ обирає на термін своїх повноважень гідного довіри лікаря, який виконує функції медіатора (посередника). |
Ст.1 Закону України «Про медіацію»: Медіатор — спеціально підготовлена нейтральна, незалежна, неупереджена фізична особа, яка проводить медіацію. ч. 1 ст. 9 Закону України «Про медіацію»: Медіатором може бути фізична особа, яка пройшла базову підготовку медіатора в Україні або за кордоном. |
Крім того, у проєкті Закону № 10388 недостатньо врегульованими залишилися наступні питання:
-
захист персональних даних лікарів за умови відкритого доступу до Єдиного реєстру лікарів України;
-
вимоги щодо структури та змісту Статуту Організації самоврядування лікарів;
-
порядок адміністрування членських внесків.
8 січня 2024 року у Верховній Раді було зареєстровано проєкт Закону України «Про медичне самоврядування» (№10372-1) (надалі — проєкт Закону №10372-1) [14].
Безперечним надбанням проєкту Закону №10372-1 можна вважати закріплення пунктами 1 та 3 частини 1 статті 3 принципів добровільної участі медичних працівників у тій чи іншій самоврядній організації медичних працівників, а також свободи вибору, що законодавчо гарантує кожному медичному працівнику можливість вільно обирати для себе ту, чи іншу самоврядну організацію медичних працівників, або взагалі утриматися від вступу до такої організації.
Статтею 10 проєкту Закону №10372-1 передбачається створення Національного об’єднання медичного самоврядування зі статусом «головної самоврядної організації медичних працівників», що створене як юридична особа, засновниками і учасниками якої є всі самоврядні організації медичних працівників. Це не узгоджується із п. 2 ч. 1 ст. 3 проєкту Закону №10372-1 — принципом медичного самоврядування, до якого віднесена «можливість існування різних, конкуруючих між собою самоврядних організацій медичних працівників (СОМ), включаючи можливість діяльності різних СОМ за одним і тим самим медичним напрямком або фахом».
Водночас проєкт Закону №10372-1 не позбавлений недоліків. Зокрема, аналіз проєкту Закону засвідчив певну невідповідність між його загальною спрямованістю та деякими поняттями, наведеними у ст. 1. Так, всі запропоновані поняття та назва проєкту Закону стосуються тільки медичних працівників, а категорія «безперервний професійний розвиток» апелює до можливості «підтримувати специфічні навички в медичних, фармацевтичних практиках з урахуванням нових знань отриманих суспільством, відповідно до потреб сфери охорони здоров’я та триває протягом усього періоду медичної та фармацевтичної діяльності». Всі інші правові норми проєкту Закону не містять даних щодо фармацевтичної діяльності. На нашу думку, у подальшому опрацюванні проєкту Закону цю невідповідність необхідно усунути.
Стаття 1 проєкту Закону №10372-1 містить визначення «медичний працівник», яке було б доцільніше замінити більш широким поняттям «працівник охорони здоров’я».
Частиною 1 ст. 6 проєкту Закону №10372-1 передбачено, що самоврядна організація медичних працівників має право: «самостійно встановлювати критерії та вимоги, у тому числі щодо безперервного професійного розвитку, виконання яких є необхідним для проходження атестації але на рівні, що не може бути нижчим від вимог згідно чинного законодавства у галузі охорони здоров’я». Зазначене положення може стати підставою ухвалення різними самоврядними організаціями медичних працівників відмінних за обсягом та змістом критеріїв та вимог безперервного професійного розвитку. Тому вважаємо доцільним забезпечити на законодавчому рівні єдиний уніфікований порядок визначення критеріїв та вимог щодо безперервного професійного розвитку.
Частина 2 ст. 16 проєкту Закону №10372-1 закріплює, що «Здобуття формальної освіти здійснюється шляхом здобуття вищої освіти на освітньо-науковому та науковому рівні вищої освіти». Зазначене положення проєкту Закону не повністю відповідає ч. 1 ст. 5 Закону України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 № 1556-VII, де, зокрема, закріплено, що «Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за відповідними освітніми програмами на таких рівнях вищої освіти: початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти; перший (бакалаврський) рівень; другий (магістерський) рівень; третій (освітньо-науковий / освітньо-творчий) рівень» [9].
З іншого боку, вищезгадана ч. 2 ст. 16 проєкту Закону №10372-1 штучно обмежує коло суб’єктів безперервного професійного розвитку тільки тими особами, які здобули вищу освіту. Це суперечить концепції безперервного професійного розвитку та визначенню категорії «медичний працівник», запропонованому у самому проєкті Закону: «медичний працівник — фізична особа, яка отримала відповідну спеціальну вищу або середню професійну освіту…»
Передбачені ст. 14 проєкту Закону №10372-1 гарантії відповідальності системи медичного самоврядування потребують належного фінансово-статистичного обґрунтування з урахуванням наявних кадрових ресурсів галузі охорони здоров’я та реальних доходів медичних працівників.
Крім того, у запропонованому проєкті Закону №10372-1 недостатньо врегульованими залишилися наступні питання:
-
адміністрування реєстру самоврядних організацій медичних працівників;
-
захисту персональних даних медичних працівників у процесі безперервного відеозапису матеріалу, що подається під час заходу безперервного професійного розвитку;
-
змісту та обсягу вимог, що стосуються проведення заходів безперервного професійного розвитку;
-
порядку адміністрування членських внесків.
Не заперечуючи проти важливості та необхідності правового забезпечення професійного лікарського (медичного) самоврядування, вважаємо, що зазначені законопроєкти потребують суттєвого доопрацювання та експертного оцінювання не тільки у фаховому середовищі із залученням основних стейкхолдерів цього процесу, але широкого громадського обговорення, враховуючи багатовимірну цінність унікальних послуг, які надають медичні працівники — цінність для людини, соціуму та держави загалом.
-
Верховна Рада зареєструвала законопроєкт про самоврядування у сфері охорони здоровʼя.
-
Деякі питання електронної системи охорони здоров’я: Постанова КМУ від 25 квітня 2018 р. № 411.
-
Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників (Випуск 78 «Охорона здоров’я»), затверджений Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 березня 2002 р. № 117 та погоджений Міністерством праці та соціальної політики України.
-
Кравцов С. Про професію, спеціальність і кваліфікацію при дорученні додаткових трудових функцій. 05.03.2014.
-
МОЗ пропонує впровадити самоврядування у сфері охорони здоровʼя для захисту прав і свобод медпрацівників і пацієнтів. МОЗ України. 19 грудня 2023.
-
Основи законодавства України про охорону здоров’я: 19 листопада 1992 року № 2801-XII.
-
Про вищу освіту: Закон України від 1 липня 2014 року № 1556-VII.
-
Про затвердження Положення про систему безперервного професійного розвитку працівників сфери охорони здоров’я: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 липня 2021 р. № 725.
-
Про публічні електронні реєстри: Закон України від 18 листопада 2021 року № 1907-IX.
-
Про реабілітацію у сфері охорони здоров’я: Закон України від 3 грудня 2020 року № 1053-IX.
-
Проєкт Закону про лікарське самоврядування (№10388 від 01.01.2024)
-
Проєкт Закону про медичне самоврядування» 10372-1 від 08.01.2024.
- Проєкт Закону про самоврядування в сфері охорони здоров’я в Україні (№ 10372 від 25.12.2023).
- Що таке професія і спеціальність? 10.08.2022.