Що не так із кримінальним процесуальним законодавством воєнного часу

Безкінечний кримінальний процес, порушення конституційних прав, зловживання правоохоронців та привласнення чужого майна. Розбираємо окремі процесуальні зміни, внесені у зв’язку з дією правового режиму воєнного стану.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

До вашої уваги — три умовні ситуації, кожна з яких стала результатом оновленого кримінального процесуального законодавства та його наслідків.

Кейс 1. Строків досудового розслідування більше не існує. Жертви норми — потерпілі.

Стали жертвою квартирної крадіжки, слідчі й без того не поспішали розслідувати вашу справу. А от під час воєнного стану, можете навіть і не розраховувати на те, що хтось шукатиме злочинців. Бо слідчому просто не цікаво, а законодавство буквально дозволяє йому нічого не робити.

За нормами кримінального процесуального законодавства, з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить 12 місяців — щодо нетяжкого злочину та 18 місяців — щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину. У разі, якщо за цей час слідству не вдалось визначити підозрюваного і на це є поважні причини, то за відповідним обґрунтованим клопотанням прокурора (або слідчого, погодженого з прокурором) слідчий суддя може продовжувати строки досудового розслідування. Тобто Кримінальний процесуальний кодекс встановлював контроль за дотриманням чітких та конкретних підстав щодо доцільності продовження строків досудового розслідування. І саме цей судовий контроль є гарантіями щодо дотримання прав людини в кримінальному провадженні.

От тільки із запровадженням на території України правового режиму воєнного стану, українців у цих гарантіях обмежили. Зокрема, ч.8 ст. 615 Кримінального процесуального кодексу визначає, що у кримінальних провадженнях, в яких жодній особі не було повідомлено про підозру на дату введення воєнного стану, строк від зазначеної дати до дати припинення чи скасування воєнного стану не зараховується до загальних строків. Простими словами, у такому випадку досудове розслідування мало того, що може здійснюватися протягом усього строку дії воєнного стану, так ще й на цей період у слідства немає обов’язку продовжувати строки досудового розслідування через суд. Ніякого судового контролю — роби що хочеш, чи взагалі не роби.

На мій погляд, це пряме порушення Конституції України, яка зазначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Натомість норма ч. 8 ст. 615 КПК України фактично змінила законодавчо визначений порядок обчислення та продовження процесуальних строків у кримінальних провадженнях, відкритих до початку введення в дію зазначеної норми.

І практика вже неодноразово показала, що ця норма призвела до грубих порушень прав та інтересів потерпілого та інших учасників кримінального провадження. Думаю, ні для кого не секрет, що у кожної уповноваженої на здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні особи (дізнавача, слідчого, прокурора) є «не цікаві» або «другосортні» провадження. Ці провадження й раніше доволі неохоче розслідувались. Йдеться, наприклад, про дрібні крадіжки, нанесення побоїв або легких тілесних пошкоджень, невиконання батьківських обов’язків, несплата аліментів тощо. І от саме чинний процесуальний порядок, який передбачав судовий контроль над строками, спонукав слідство здійснювати хоча б найменші процесуальні та слідчі кроки. Адже, під час розгляду клопотання про продовження строку досудового розслідування, у випадку встановлення слідчим суддею факту бездіяльності слідчого чи прокурора, останні мали всі шанси отримати дисциплінарне стягнення.

Сьогодні ж, враховуючи відсутність відповідного процесуального обов’язку, слідчі органу досудового розслідування законно можуть не вчиняти будь-яких процесуальних або слідчих дій у кримінальному провадженні і при цьому не мати жодних негативних для себе наслідків.

Тому, якщо, наприклад, вашу квартиру пограбували вже два чи три роки тому і слідчий не зацікавлений в тому, аби розбиратися у ваших проблемах та шукати винного, у вас немає жодних правомірних важелів впливу на такого слідчого.

Кейс 2. Ще одні заручники — треті особи

Перебуваєте на робочому місці і раптом до організації, де ви працюєте, приходять силовики з обшуком. Під час слідчих дій правоохоронці вилучають також і ваше особисте майно, наприклад, телефон, гроші, ноутбук. На цьому моменті можете попрощатися з власними речами, навіть якщо вони й не мають стосунку до матеріалів справи, у межах якої відбувається обшук. Законодавство воєнного часу дає добро на такі дії правоохоронних органів. І навіть, якщо суд пізніше скасує арешт на ваше майно, то не виключено, що  воно до цього часу вже буде «знищено ворожою російською ракетою» (це одна з найпоширеніших відмовок недобросовісних правоохоронців-ділків).

Ще одні жертви ч. 8 ст. 615 КПК — треті особи, щодо майна яких вирішується питання про арешт.

Отже, користуючись наданою законодавцем нагодою, правоохоронці стали згадувати про відкриті до початку введення воєнного стану «заморожені» кримінальні провадження, адже ч.8 ст. 615 КПК робить «безкінечним» строки тільки в таких «довоєнних» справах, де немає підозрюваних, а окрім слідчого та прокурора може бути потерпілий та/або третя сторона. У нових провадженнях —  порядок залишається довоєнним.

Кримінальний процесуальний кодекс (ст. 64-2) дає чітке визначення хто є третьою особою в кримінальному провадженні. Так, фактично нею може стати будь-яка особа, що випадково опинилася у приміщенні під час проведення там обшуку та чиє майно було вилучено «під шумок». Також нерідко третіми особами, щодо майна якої вирішується питання про арешт, стають близькі чи родичі особи, якою насправді цікавиться слідство. Адже, вилучаючи майно у родича, правоохоронні органи отримують неабиякі важелі впливу.

Тобто відновлюють такі провадження для проведення у межах слідчих дій у вигляді обшуків та з метою подальшого арешту та вилучення майна. На практиці це виглядає так: слідство проводить у третіх осіб обшуки, вилучає максимум коштовного майна (гроші, мобільні телефони, комп’ютерну техніку, дорогоцінні метали тощо), в судовому порядку арештовує та зберігає в себе протягом невизначеного часу.

Водночас, отримавши лише один раз відмову суду у скасуванні арешту з майна та відповідно відмову у його поверненні, третя особа фактично вимушена забути про свої речі щонайменше на півроку, бо представники судової влади мають негласне правило, що раніше повертатися до цього питання не можна. Ба більше, непоодинокими стали випадки, коли арешт вдавалось скасовувати, проте майна у розпорядженні слідства не залишалось — було викрадено, «з’їдено пацюками» або «знищено внаслідок військової агресії рф» тощо.

Зазначу, що у нашій практиці наразі — значна кількість справ, що були порушені  5–8 років тому і до яких «раптом» вирішило повернутись слідство.

Кейс 3. «Режим сніжинка» та треті особи

На ваше авто наклали арешт та вилучили. Ви не розумієте: чому? А вам і не скажуть, бо ви є третьою стороною у невідомому вам кримінальному провадженні, де невідомо кому інкримінується державна зрада — особливо тяжкий злочин. Та от дізнатись про це провадження ви не маєте права, бо так каже законодавство. Поки ви намагаєтесь оскаржити у суді арешт на вашу автівку, її вже «зʼїдять миші», або знову ж таки «знищить ворожа ракета».

Іншою, не менш актуальною проблемою, яка існувала до початку воєнного стану та яка набула величезних масштабів під час воєнного стану, стало фактичне ігнорування правоохоронними органами, що здійснюють досудове розслідування,  прав та інтересів вже зазначених раніше третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт.

Чому ця проблема стала особливо актуальною під час воєнного стану? Тут все просто. Враховуючи засади попереднього пункту та інші нюанси, як, наприклад, той факт, що у мирний час слідчому  для арешту майна третіх осіб необхідно було надати судді притомні аргументи щодо причетності третьої особи до злочину, який розслідується у кримінальному провадженні, то зараз можна «не заморочуватись». Можна розбавити кваліфікацію, наприклад, «улюбленою» ст. 111 Кримінального кодексу «Державна зрада», що підсилює драматургію, адже є особо тяжким злочином, і вуаля — дозвіл на обшук, а згодом і арешт майна готовий.

Отже, з метою захисту прав та інтересів таких осіб, кримінальний процесуальний закон наділив їх правами та обов’язками, передбаченими КПК для підозрюваного, обвинуваченого, у частині, що стосуються арешту майна (ст. 64-2 КПК).

Натомість, не бажаючи повертати вилучене у третіх осіб «добро», правоохоронці цілком очікувано винайшли вихід з цієї ситуації, скориставшись більш конкретизованою та загальновизнаною нормою закону, а саме п. 19 ст. 3 КПК. Так, цією нормою закріплено, що сторонами кримінального провадження є з боку обвинувачення: слідчий, дізнавач, керівник органу досудового розслідування, керівник органу дізнання, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник; з боку захисту: підозрюваний, особа, стосовно якої зібрано достатньо доказів для повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, але не повідомлено про підозру у зв’язку з її смертю, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.

А тепер слідкуємо за красою гри. Усі перелічені вище особи, відповідно до законодавства, мають право на звернення до слідчого судді, суду, ініціювання та проведення процесуальних та слідчих дій, збирання доказів тощо. А от не сторона, а всього лише учасник кримінального провадження — третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, фактично опинилась у безпорадному стані, маючи одне виключне право на звернення до суду з клопотанням про скасування арешту на майно. Водночас зазвичай у найбільш нахабних випадках ця особа не має доступу до відомостей кримінального провадження (навіть про групу слідчих, прокурів, фактичних даних кримінального провадження, його сторін та інших учасників).

Та й це ще не всі проблеми третіх осіб. Адже часто слідство відмовляє навіть у наданні їм інформації про те, де фактично перебуває їхнє вилучене майно, у яких умовах воно зберігається, хто відповідає за збереження такого майна, адже все це не важливо, коли просто можна «процесуально правильно» послатись на таємницю слідства та на відсутність у таких осіб права на отримання інформації.

Як наслідок, такі загальні засади, як, наприклад,  недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємниця спілкування, невтручання у приватне життя, недоторканність права власності, розумність строків — чим далі, тим більше втрачають свою вагу в кримінальному провадженні.