У вас не складалося враження, що більшість рейдерських схем і схем, з явними ознаками шахрайства, чомусь повʼязані з заочними рішеннями? Цей інститут зʼявився у процесуальному праві досить давно, але викликає надто багато питань в юридичному середовищі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Глава 8 Цивільного процесуального кодексу України досить детально прописує алгоритм дій учасників процесу під час заочного розгляду спору. Однак найчастіше судді задовольняють позовні вимоги, якими б вони не були, ставляться вкрай формально до розгляду суперечок, адже є «підстраховка» – рішення можна скасувати, призначити його до слухання і ось тоді вже слухати справу по суті. Таке поверхневе ставлення призводить до порушення прав сторін у справі, частіше відповідача, дає змогу позивачеві досить швидко врегулювати усі свої спірні питання і залишити відповідача, як-то кажуть "у дурнях".
Підстав для заочного розгляд спору не багато, а точніше фактично одна: неявка до залу судового засідання відповідача, належно повідомленого про місце і час розгляду спору і такого, що не надав суду заяву про розгляд справи за його відсутності, або вказав таку причину, яку суд визнає неповажною, що дає йому змогу розглянути спір без присутності відповідача. Останнє – вкрай рідкісна ситуація, однак, за такою розстановкою сил і обставин, все-таки можна припустити, що відповідач затягує справу всіма можливими правовими способами або зловживає своїм правом. Частіше заочний розгляд спору використовується за відсутності заяви про належне повідомлення. Однак оскільки підстава для заочного розгляду фактично одна, для скасування такого рішення підстав уже більше. Згідно з ч. 3 та ч. 4 ст. 229 Цивільного процесуального Кодексу України у змісті заяви про перегляд заочного рішення обовʼязково повинні бути присутніми обставини, що свідчать про важливість причин неявки до судового засідання і неповідомлення суду про них, з підтверджуючими документами, а так само посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача. Здавалося б, все зрозуміло і прозоро, однак саме з доказами виникають складнощі.
На жаль, про сумлінність сторін у зборі доказів і відсутності різних маніпуляцій говорити не доводитися. До чого позивачі тільки не вдаються. Наведу декілька прикладів: згідно з ч. 3 ст. 122 ЦПК України «у разі, якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому цим Кодексом, зазначена фізична особа, яка не є субʼєктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з моменту отримання позовної заяви судом, звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи». Однак викладене вище не є обовʼязком для суду, та й позивач може надати документи, що підтверджують знаходження відповідача нібито за зазначеною адресою. Так, в одному з районних судів розглядалася справа про позбавлення батьківських прав. Позивачка вказала адресу відповідача, якої немає взагалі, допустивши, за її словами, помилку в номері квартири – замість «3» було зазначено «13». Будинок виявився трьохквартирним і квартири номер 13 не було взагалі. Суд вирішив забезпечити явку приводом у судове засідання сторони, до того ж не звернувши уваги на рапорт дільничного, який вказав, що за цією адресою ця особа не проживає, квартири з таким номером не знайдено, доставити до суду не є можливим. Орган опіки та піклування, який був учасником процесу, до того ж вказав у своїх поясненнях, а також надав документи про те, що комісія неодноразово виїжджала за зазначеною адресою, проте двері ніхто не відчинив. Отже, за недійсною адресою, відповідача не знайшли, спір розглядався заочно й без встановлення винних дій відповідача, його було позбавлено батьківських прав. Рішення згодом було скасовано, відбувся перегляд справи, який закінчився відмовою у задоволенні позовних вимог. Однак за цей час позивачка встигла отримати рішення з відміткою: «Набуло законної сили», що дає змогу їй безперешкодно вивозити дитину за межі України без згоди батька. Відповідно до п. 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2010 №724) виїзд за кордон України неповнолітніх громадян України здійснюється без нотаріально посвідченої згоди одного з батьків у разі предʼявлення рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків. Так, під час перетину кордону до обовʼязків службовця прикордонної служби не належить перевіряти, чи у силі залишилося Рішення суду або було надалі скасовано. Вилучити рішення у позивачки неможливо. Ось і виходить, що Рішення немає, а права батька порушуються.
Згідно з Листом Апеляційного суду м. Києва від 01.08.2011 «Узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ за апеляційними скаргами на рішення судів першої інстанції про відкриття провадження, відмову у відкритті провадження повернення заяви позивачеві та передачі справ з одного суду до іншого», «крім загального правила визначення територіальної підсудності, є так звана альтернативна підсудність. Право вибору між судами, яким, відповідно до загального правила територіальної підсудності і правила альтернативної підсудності, підсудна ця справа належить виключно позивачеві. У таких випадках суд не має права повернути позивачеві заяву з мотивів непідсудності справи цьому суду». Ця норма встановлена також главою 1 розділу ІІІ ЦПК України. Крім того, позивач подає позовну заяву за своїм місцем проживання або перебування, як зазначено, наприклад, у ст. 110 ЦПК України. З цими термінами розібралися лише наприкінці 2014 р., внісши відповідні зміни до низки нормативних актів, зокрема до Цивільного Кодексу. Суди приймають справи до провадження і за фактичним місцем проживання позивача, що дає змогу за категоріями справ, де підсудність визначається за місцем проживання позивача, наприклад, захист прав споживача, слухати такі справи в іншій області, а не за місцем укладення кредитного договору, а тим більше договору іпотеки. Дуже часто, користуючись такою процесуальною можливістю під час заочного розгляду справи позивачі визнають недійсними іпотечні договори і так відчужують звільнене від обтяжень іпотечне майно. Подальше оскарження заочного рішення призводить до його скасування і, як свідчить практика, надалі залишенню позову без розгляду, оскільки справу зроблено. А поворот виконання рішення поза апеляційним та касаційним оскарженням не в повному обсязі врегульовано законодавчо і викликає багато суперечок в правовому середовищі. Лише у 13.05.2015 р. Верховний Суд України оприлюднив свій правовий висновок про те, що дія іпотеки, за скасованим рішенням, підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в реєстрі іпотек.
Але сказати однозначно, що використовують механізм заочного розгляду спору недобросовісно лише позивачі, було б неправдою. Відповідачі теж, зловживаючи своїм правом, користуються заочним розглядом спору для затягування процесу, наприклад, про стягнення грошових коштів, правовим способом.
Крім того, окремим предметом дослідження має бути питання про момент набрання законної сили заочним Рішенням, адже очевидно, що за відсутності відповідача в залі судового засідання під час оголошення рішення, останнє не може набути чинності через десять днів, які даються на апеляційне оскарження, згідно зі ст. 229 ЦПК України. Дебати розгорілися щодо понять «змагальність процесу» і «рівності прав сторін під час оскарження заочного рішення», що особливо стосуються термінів подачі скарги, адже виходить, що у позивача вони вже пройшли, тому що він був присутній у залі суду під час оголошення Рішення суду, а у відповідача тільки починають збігати з моменту отримання такого Рішення. Ця позиція, безумовно, є спірною та вона не врегульована повною мірою законодавчо.
Можливий же вихід бачиться виключно у бажанні уникати формалізму під час заочного розгляду спору, ретельніше перевіряти аргументи та докази у справі і завжди думати про наслідки прийнятого рішення.