Дотримання процесуальних строків і позовної давності є, напевно, одним із найважливіших аспектів реалізації відповідними суб’єктами своїх прав, а також здійснення такими особами захисту в разі їх порушення, невизнання або оспорення відповідних прав.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Таке значення зазначеного вище аспекту зумовлено самою роллю процесуальних строків і позовної давності — обмеження учасників правовідносин у реалізації відповідних прав у відповідному часовому просторі. Водночас таке обмеження є об’єктивно н еобхідним, оскільки покликано зберігати баланс між добросовісною поведінкою, пов’язаною із реалізацією наданих суб’єкту прав, та наслідками такої реалізації для інших учасників правовідносин.
Позовна давність
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
ЦК України класифікує позовну давність на загальну (ст. 257 ЦК України) та спеціальну (ст. 258 ЦК України). Згідно із ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Натомість у ст. 258 ЦК України передбачено низку вимог, до яких застосовується позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України) та чотири роки (ч. 5 ст. 258 ЦК України).
Ключовим наслідком спливу (пропуску) позовної давності, згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, є наявність підстав для відмови у позові, у разі застосування такого права стороною у спорі.
Які проблеми з розрахунком позовної давності?
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Конструкція ст. 261 ЦК України, попри достатню однозначність у відповідному часовому проміжку, визначеному ст. 257 або 258 ЦК України, має проблематику в частині визначення дня, від якого починається перебіг строку.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об’єктивні (сам факт порушення права), так і суб’єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники.
З огляду на поінформованість особи, виражену дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст. 261 ЦК України, можна зробити висновок про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права, і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16). Тобто законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо чи є докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатися про порушення права або особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини або існування в особи певних зобов’язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.
Отже, за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №57/314–6/526–2012). Водночас, попри, як було зазначено вище, «достатню однозначність» у відповідному часовому проміжку, проблеми розрахунку позовної давності можуть викликати і відповідні зміни у законодавстві. Наприклад, Законом України №540ІХ від 30 березня 2020 року, який набрав чинності 2 квітня 2020 року, розд. «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено п. 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID19), строки позовної давності (ст.ст. 257, 258 ЦК України), продовжуються на строк дії такого карантину. Нагадаю, що строк дії зазначеного карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України №1236 від 9 грудня 2020 року, становить до 30 червня 2023го.
Хоча ЦК України не передбачає такої категорії, як «продовження позовної давності», на думку Верховного Суду, це не викликає проблем у застосуванні, оскільки відсутній ризик виникнення конфлікту норм, які регулюють однакові суспільні відносини (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 1 лютого 2023 року у справі №910/18489/20).
Після цього аналогічні за змістом положення передбачали зміни, внесені Законом України №2120ІХ від 15 березня 2022 року, однак вже на період дії введеного на території України воєнного стану (п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
В подальшому ж Законом України №3450ІХ від 8 листопада 2023 року до зазначеної вище норми внесено зміни, згідно з якими у період дії воєнного стану в Україні перебіг позовної давності зупиняється на строк дії такого стану. За таких обставин виникають практичні проблеми у застосуванні низки норм, що стосуються розрахунку позовної давності, оскільки внаслідок численних змін, пов’язаних із карантином і введенням на території України воєнного стану, позовна давність то продовжувалася, то зупинялася на відповідний період. Склалася така судова практика щодо розрахунку позовної давності, відповідно до якої вбачається, що особа, яка звернулася до суду із вимогами, позовна давність яких не спливла 2 квітня 2020 року, не пропустила позовну давність станом і на сьогодні (з огляду на дію воєнного стану в Україні).
Процесуальні строки та проблеми розрахунку
На відміну від позовної давності, процесуальні строки спрямовані на обмеження у реалізації саме процесуальних прав осіб у відповідному судочинстві.
Процесуальні строки — це строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії учасниками судового процесу. Види процесуальних строків, їх початок і закінчення, а також наслідки їх пропуску в різних видах судочинства здебільшого мають спільні ознаки (гл. 6 Цивільного процесуального кодексу України, гл. 6 Господарського процесуального кодексу України, гл. 6 Кодексу адміністративного судочинства України). Єдина законодавча складність розрахунку процесуального строку може виникнути у разі закінчення строку у вихідний, святковий чи інший неробочий день. В такому разі останнім днем строку є перший після нього робочий день. Однак нагадую, що згідно з ч. 6 ст. 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану не застосовується ст. 73 Кодексу законів про працю України, якою встановлено святкові дні в України. Тому під час розрахунку процесуальних строків підлягають врахуванню виключно вихідні (у разі припадання процесуального строку саме на цей день).
Водночас більшість процесуальних строків пов’язано з отриманням відповідним учасником справи тих або інших процесуальних документів чи судових рішень.
У зв’язку з активним розвитком Єдиної судової інформаційнотелекомунікаційної системи, зокрема її підсистеми «Електронний суд», учасники справи можуть отримувати зазначені вище документи через електронний кабінет учасника справи. Такі зміни, вочевидь, позитивно впливають і дещо спрощують розрахунок процесуальних строків з огляду на передбачуваність отримання відповідним учасником справи процесуальних документів або судових рішень.
У разі пропуску процесуального строку (як встановленого законом, так і судом) право на вчинення відповідних процесуальних дій втрачається.
Поновлення процесуальних строків
Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (ч. 1 ст. 127 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 119 Господарського процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України).
Аналіз зазначених вище положень дає підстави для висновку про наявність у суду виключних дискреційних повноважень у частині суб’єктивної оцінки причин пропуску процесуального строку відповідним учасником справи. При цьому за таких обставин суд, вирішуючи питання про поновлення пропущеного процесуального строку, має зберегти баланс між правом на доступ до суду, з одного боку, та принципом юридичної визначеності, з іншого.
Щодо цього дуже точно висловився Європейський суд з прав людини у рішенні від 3 квітня 2008 року «Пономарьов проти України»: «Правова система багатьох країнчленів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Водночас, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків».
Аналогічні за змістом висновки викладені також у рішенні Європейського суду з прав людини від 26 квітня 2007 року у справі «Олександр Шевченко проти України» та від 14 жовтня 2003 року у справі «Трух проти України».
Зі свого боку в національній судовій практиці дискреційність повноважень суду щодо визначення поважності причин процесуального строку деталізується у висновках Верховного Суду, зокрема у постанові від 29 вересня 2022 року у справі №500/1912/22.
Так, причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:
• це обставина або кілька обставин, що безпосередньо унеможливлюють чи ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк;
• це обставина, яка виникла об’єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;
• ця причина виникла протягом строку, який пропущено;
• ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Також досить дискусійним свого часу залишалося питання поважності причин пропуску процесуальних строків у зв’язку з початком повномасштабної агресії росії проти України та відповідно введенням на території України воєнного стану. Тривалий час у 2022 році судова практика судів першої та апеляційної інстанцій була на боці осіб, які пропустили строк у зв’язку з такими обставинами. Однак у подальшому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2022 року у справі №990/115/22 виснувала, що запровадження на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду з позовами.
Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов’язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам собою факт запровадження воєнного стану в Україніне є підставою для поновлення процесуального строку.
Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Отже, лише посилання учасників справи на введений в Україні воєнний стан, безумовно, не свідчить про поважність причин пропуску процесуального строку. Фактично, обґрунтовуючи поважність причин пропуску відповідного процесуального строку, посилаючись на обставини воєнного стану, учасник справи має довести належними та допустимими доказами саме наслідки, спричинені таким станом, що об’єктивно унеможливили реалізацію учасником своїх процесуальних прав у строк, встановлений законом.Такі висновки, на моє переконання, є цілком логічними, оскільки дають змогу розмежувати осіб, які зазнали негативного впливу та внаслідок цього не змогли вчасно реалізувати свої процесуальні права, та осіб, які зловживають процесуальними правами на підставі введеного в Україні воєнного стану.
Підсумовуючи, вважаю за необхідне повторно акцентувати увагу на важливості існування процесуальних строків та позовної давності, а також їх дотримання. Попри, на перший погляд, складність розрахунку відповідних строків, а також наявність оціночної «поважності» причин їх пропуску, на основі актуальної практики національного судочинства можна дійти достатньо послідовних і передбачуваних висновків щодо застосування відповідних норм права.
Отже, передбачуваність періодів позовної давності та процесуальних строків, а також правила їх поновлення у разі пропуску дають змогу учасникам справи не тільки вчасно реалізувати свої права, а й передбачити можливу поведінку інших учасників правовідносин у часовому просторі.