20-ти річчя ЦК: до питання про еволюцію вітчизняного зобов’язального права

До 20-ти річного ювілею Цивільного кодексу України

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Напередодні двадцятої річниці набрання чинності першим на вітчизняних теренах справжнім кодексом приватного права не є дивним тяжіння ледь не кожного українського правника до підбиття підсумків та міркувань про майбутнє національного цивільного законодавства.

У контексті проблематики права зобов’язального постановка таких питань створює ризик потонути в обсязі матеріалу для роздумів та аналізу, адже Книга 5 «Зобов’язальне право» вітчизняного ЦК є найоб’єміншою з усіх інших його книг: охоплює 37 з 90 глав ЦК, 707 з 1308 статей (за порядковою нумерацією, не враховуючи виключених та додаткових), включаючи тим самим очевидно половину усього нормативного масиву основного акту цивільного законодавства. А втім, зустрінемо цю небезпеку прямо і спробуємо досягти поставленої мети.

Чим же примітним є минуле двадцятиріччя для українського права зобов’язань? Ризикуючи висловитися надто провокативно, все ж таки насмілюся стверджувати, що відмінною рисою вітчизняного зобов’язального права, починаючи з 2004 року, є його відчутна нормативна стабільність.

Вироблені розробниками ЦК на ґрунті класичних цивілістичних доктрин засадничі конструкції національного права зобов’язань витримали випробування часом, довели свою життєздатність і наразі залишаються фактично незмінними, попри усі буремні події вітчизняного політичного життя (не говорячи вже про події останніх майже двох років).

Нам можуть заперечити, що в умовах сьогодення істотно вищою за минулі часи є активність судів, передусім — нового Верховного Суду, який і наповнює норми ЦК змістом. Однак дозволю собі зауважити, що жоден суд не спроможний знайти у нормі приватного права того, чого там немає. Суд — не законодавець, хоча і, можливо, прагне цього. Той бурхливий та неоднозначний, але змістовний та загалом послідовний розвиток судової практики, що ми його спостерігаємо в роботі Верховного Суду, завдячує передусім саме можливостям, які закладені у цивільно-правові конструкції самою їх природою. Не завжди треба (а частіше взагалі не треба) змінювати закон — достатньо побачити в конкретних умовах (хоча б і нових) ті варіанти справедливого та розумного правозастосування, що випливають із норм існуючих.

Найкращою ілюстрацією для тези про стабільність нормативної системи зобов’язального права у ЦК є стан еволюції загальної частини вітчизняного зобов’язального права (глави 47–53 Кодексу).

Так, у главі 47, ключовій для права зобов’язань, за пройдешні роки відбулося лише дві зміни: запровадження нормативної конструкції негативного зобов’язання (стаття 509) і встановлення допустимості випадків переведення боргу без згоди кредитора, якщо це передбачено законом (стаття 520).

Глава 48 «Виконання зобов’язання» також не зазнала значних втручань з боку законодавця. Більш-менш істотні сутнісні зміни полягають у визнанні, нарешті, можливості існування зобов’язань під умовою у вигляді вольових дій (стаття 526), допустимості зміни черговості виконання законом (стаття 534) та запровадження рахунків ескроу як альтернативи нотаріальному депозиту (стаття 537). Закріплення ж доволі суворих наслідків вибуття одного із солідарних боржників для тих, що залишаються у зобов’язанні (стаття 543) насправді нічого нового у конструкцію солідарного зобов’язання не запровадило, адже таке правило само собою випливало з природи солідарної множинності осіб на стороні боржника.

Норми про забезпечення виконання зобов’язань (глава 49) зазнали, мабуть, найвідчутніших змін у всьому комплексі інститутів загальної частини вітчизняного зобов’язального права. Найбільш фундаментальною новелою на цьому тлі є, звичайно, запровадження у систему способів забезпечення виконання зобов’язань досить незграбно побудованої конструкції довірчої власності — fiducia cum creditore (статті 546, 597-1–597-13). Другим за значенням нововведенням є, на мою думку, істотне підвищення рівня жорсткості поруки — розширення принципу солідаритету поручителів (статті 554), значне збільшення строків для припинення поруки та звуження можливостей її припинення через зміни змісту основного зобов’язання чи особи боржника тощо (стаття 559). Показовими є також зміни у праві застави — розширення можливостей для звернення стягнення на предмет застави (статті 572, 589, 592), істотне послаблення імперативності легальних вимог до змісту договору застави (стаття 584) і навіть незвичний для вітчизняного права крок у бік формування принципу абстрактності права застави (частина четверта статті 593).

Неважко побачити, що переважна більшість змін у приписах статей 546–597-13 ЦК відбулася суто в інтересах банків, формуючи виражену прокредиторську позицію, а також в інтересах Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, який через масу створених для нього законодавцем преференцій (якщо не сказати — індульгенцій) вже став своєрідним «жупелом» вітчизняного правового поля. Зазначена тенденція досить виразно простежується і в змінах правил про припинення зобов’язань (глава 50), найістотніші (і найодіозніші) з яких покликані не допустити припинення зобов’язань неплатоспроможного банку зарахуванням зустрічних однорідних вимог (статті 598, 602). Питання про розумність і справедливість такого підходу, гадаємо, є риторичним…

У сфері ж відповідальності за порушення зобов’язань усі зміни обмежилися малозмістовними положеннями про захист, у разі порушення негативного зобов’язання (ч.2 статті 611). Небагато змін зазнали і приписи статей 626–654 (глави 52–53), присвячені загальному вченню про договір. У цьому контексті більшість змін пов’язані із розвитком інститутів електронної комерції та інших елементів цифрової економіки, а також розвитком правового регулювання ринку нерухомості. Не все тут змінювалося гладко (згадаємо лишень дику у своїй нелогічності конструкцію диспозитивності визначення моменту набрання чинності договором — стаття 631 ЦК), але загалом зміни є позитивними.

Отже, якщо дещо узагальнити, то еволюція норм загальної частини вітчизняного зобов’язального права за останні 20-ть років демонструє нам яскраво виражену прокредиторську тенденцію. Само собою це не так вже й погано, адже зобов’язання не дарма ще давні римляни називали iuris vinculum. Однак все ж таки у цій тенденції ми можемо спостерігати істотне розбалансування з нав’язуванням учасникам відповідних правовідносин навіть формальної нерівності, неприпустимої у сфері приватного права.

Зміни у нормах особливої частини зобов’язального права (статті 655–1212 ЦК) є набагато численнішими, що зрозуміло хоча б з огляду на обсяг відповідного нормативного матеріалу. Водночас найістотніші з цих змін також концентруються переважно у сферах, пов’язаних з діяльністю банків, передусім у сферах кредитування, ведення рахунків та розрахункового обслуговування. Причому і тут ми можемо спостерігати досить виражену тенденцію поступового (хоч нерівномірного) посилення ідеї захисту кредитора навіть на шкоду справедливому балансу інтересів сторін (див., наприклад, статті 1056-1, 1057-1).

Більшість же поіменованих договірних конструкцій або зазнали суто редакційних змін, або взагалі залишаються практично у первісному стані (як-от правила про договори підряду, зберігання, перевезення, доручення, комісії тощо).

Не зазнали істотних змін й норми ЦК про недоговірні зобов’язання. Практично ті чи інші зміни торкнулися виключно правил про делікти, та й у цій царині більш-менш кардинальними є новели лише щодо відшкодування шкоди, завданої недоліками товарів, робіт та послуг (статті 1209–1211-1). Хоча й у сферу деліктних зобов’язань таки просочилися одіозні норми про преференції-індульгенції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (див. правила статті 1192 про обмеження способів відшкодування майнової шкоди.

Отже, якщо говорити про тенденції подальшого розвитку вітчизняного зобов’язального права, то найактуальнішим видається завдання не втратити магістрального шляху, приватно-правової парадигми. Не можна, як би це не видавалося зручно, плодити привілеї для окремих учасників, спотворюючи ідею формальної рівності осіб у приватному праві. Створення будь-яких привілеїв (а тим більше — привілеїв надмірних) для будь-кого (держави, органів місцевого самоврядування, банків, органів системи гарантування вкладів тощо) порушує баланс інтересів учасників цивільних правовідносин, перетворюючи цивільне право на царину права публічного, ведучи до «запублічнення приватного права». Навряд чи варто багато говорити про те, що такий шлях ні до чого хорошого не призведе.

Не менш важливою у контексті визначення тенденцій подальшої еволюції національного приватного права є також і необхідність постійного врахування європейського вектору розвитку нашої держави. Для права зобов’язального це є чи не найважливішим фактором, адже воно за самою своєю природою схильне до універсалізму та інтернаціоналізації, тоді як право власності (особливо на нерухомість), право осіб, сімейне та спадкове право й досі навіть у найрозвиненіших країнах світу відзначаються стійким «юридичним націоналізмом».

З урахуванням наведеного, варто всіляко узгоджувати подальший рух з реформування тих чи інших інститутів українського зобов’язального права із здобутками, що їх досягли європейські правники, передусім у вигляді Модельних правил європейського приватного права (DCFR).