Кодекс України з процедур банкрутства (далі — КУзПБ) вже більше року небезуспішно застосовується на практиці, а тлумачення його положень та порівняння з попереднім Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» часто стають предметом розгляду касаційної інстанції й призводять до формування нових правових позицій, якими в подальшому послуговуються як суди першої та апеляційної інстанцій, так і сам Верховний Суд.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Для визначення «топовості» судових рішень навряд чи можна підібрати якісь об'єктивні критерії, однак використання сформованих правових позицій (без відступу від них) у інших справах демонструє доречність та необхідність застосування таких висновків.
1. Одним з таких рішень є постанова ВС від 03.06.2020 р. у справі №905/2030/19, де суд здійснив докладний аналіз багатьох положень КУзПБ
Перш за все, ВС однозначно постановив, що заява кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство має відповідати виключно вимогам, встановленим ст. 34 КУзПБ. Кредитор не зобов'язаний надавати докази наявності заборгованості боржника, в т. ч. банківські виписки. Їх ненадання не є підставою для відмови у прийнятті і розгляді заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство.
По‑друге, положення КУзПБ не встановлюють для ініціюючого кредитора обов'язку доводити, що боржник у справі про банкрутство має або не має можливості виконати майнові зобов'язання, строк яких настав, і така вимога до нього суперечила б засадам змагальності сторін. Водночас можливість виконати свої зобов'язання може довести сам боржник, оскільки законодавством саме йому надано право підтвердити спроможність виконати такі зобов'язання та погасити заборгованість, після чого господарський суд здійснює перевірку такої можливості.
По‑третє, відсутність як відзиву боржника, так і підтверджень боржником спроможності виконати свої зобов'язання та погасити заборгованість не становить перешкод для подальшого розгляду справи.
По‑четверте, з позиції ВС можна встановити, що перевірка ознак неплатоспроможності боржника проводиться на підставі аналізу його дійсного фінансово-господарського стану, який подається розпорядником майна боржника. Саме обов'язково поданий аналіз дозволяє суду встановити наявність чи відсутність обставин для закриття провадження у справі через невиявлення ознак неплатоспроможності боржника.
2. Не менш важливим для процедури банкрутства є встановлення обставин, що могли б свідчити про існування спору про право. У цьому аспекті доцільно звернутися до декількох висновків ВС, узагальнена позиція по яким викладена у постанові ВС у справі №910/16413/19 від 03.09.2020 р. Так, однією з підстав для відмови у відкриття провадження є наявність спору про право, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
У цій справі ВС відзначив, що відсутність спору про право в розрізі процедури банкрутства полягає у відсутності неоднозначності у частині вирішення питань щодо сторін зобов'язання, суті (предмету) зобов'язання, підстави його виникнення, суми та структури заборгованості, а також строку виконання зобов'язання тощо. Методом встановлення таких фактів є дослідження господарським судом відзиву боржника, заслуховування пояснень його представника або дослідження Єдиного державного реєстру судових рішень на предмет наявності на розгляді іншого суду позову боржника до ініціюючого кредитора з вищезазначених питань.
Однак у справі, зазначеній в п. 1, ВС вказав, що боржник не обов'язково може подавати відзив або ж надавати пояснення, тому для належного проведення процедури суд має більш ретельно досліджувати інші обставини, що вказували б на існування спору про право. Вже у цій справі ВС констатував, що місцевий господарський суд, перевіряючи обґрунтованість вимог заявника та з'ясовуючи наявність підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, не позбавлений права та можливості на підставі відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень самостійно перевірити оскарження в апеляційному та/або касаційному порядку судового рішення, на якому ґрунтуються вимоги ініціюючого кредитора, та набрання таким рішенням законної сили.
Фактично ВС поклав на суди обов'язок додатково самостійно перевіряти існування спору між сторонами та за його наявності відмовляти у відкритті провадження про банкрутство.
3. Як вже зазначалося, інколи процедура за КУзПБ переплітається з процедурою за попереднім Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». У першу чергу, це зумовлюється значною тривалістю процедури банкрутства, де застосування попереднього Закону може відбуватися ще не один рік.
Так, у постанові від 01.10.2020 р. у справі №913/849/14 ВС досліджував питання оскарження у касаційному порядку постанов апеляційної інстанції, а саме судових рішень господарських судів, прийнятих щодо затвердження плану санації боржника, а також внесення змін та доповнень до нього.
Слід зазначити, що ст. 9 КУзПБ встановлює загальне правило неможливості оскарження постанов апеляційної інстанції в касаційному порядку за винятком деяких судових рішень, до яких рішення про затвердження плану санації, а також внесення змін та доповнень до нього не включаються. Поряд з тим, п. 4 прикінцевих та перехідних положень КУзПБ встановлено, що розгляд справ про банкрутство відбувається в порядку, передбаченому КУзПБ, з дня введення його в дію, крім справ, які на день введення в дію КУзПБ перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
З огляду на це ВС дійшов висновку, що поняття «подальший розгляд справ про банкрутство» включає весь механізм повноважень суду, що діяв для суду касаційної інстанції до введення в дію КУзПБ, а відтак, у касаційного суду є повноваження для перегляду рішень апеляційної інстанції, що перебували на стадії санації до або в момент введення в дію КУзПБ, у зв'язку з тим, що таке право надане Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
4. Досить цікавим є й питання встановлення статусу кредитора, зокрема, його права на оскарження судових рішень, пов'язаних з процедурою банкрутства боржника. Цей аспект розглядався ВС у постанові від 21.09.2020 р. у справі №916/2878/14.
Набуття статусу кредитора пов'язується з наявністю у особи грошових вимог до боржника, поданих у встановленому законом порядку. ГК України визначає, що кредиторами є особи, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Водночас суд вказує, що ГК України не встановлює автоматичного визнання цих суб'єктів кредиторами у справах про банкрутство, а статус кредитора щодо неплатоспроможного боржника набувається через подачу заяви в порядку, визначеному КУзПБ.
Таким чином, кредитор може набути правового статусу учасника у справі про банкрутство лише за сукупністю встановлених дій, таких як:
- пред'явлення грошових вимог;
- доведення свого права вимоги перед судом;
- розгляд грошових вимог судом (перевірка наявності такого права у кредитора; правомірність його набуття; невтрата цього права у зв'язку з позовною давністю тощо);
- визнання їх судом.
Тобто особа, яка не здійснює зазначених дій для набуття статусу кредитора, не стає учасником справи та не має права, зокрема, на оскарження судових рішень у межах цієї справи навіть за наявності у неї підтверджених вимог до боржника.
5. Звичайно, боржник-юридична особа дуже рідко може прийти до процедури банкрутства без відома її засновника чи керівника. За сукупності певних обставин мова може йти навіть про субсидіарну відповідальність засновника чи керівника особи, що була доведена до банкрутства. Питання субсидіарної відповідальності таких осіб стало предметом розгляду постанови ВС від 10.12.2020 р. у справі №922/1067/17.
Аналізуючи положення КУзПБ, ВС дійшов висновку, що цей нормативний акт не встановлює заборони для покладення субсидіарної відповідальності на засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у т. ч. керівника боржника, навіть якщо їх повноваження припинилися, оскільки одним з визначальних факторів цієї відповідальності є причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю цих осіб та наслідками у вигляді доведення боржника до банкрутства.
Незважаючи на те, що у цій постанові ВС аналізував попередній Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», його положення в цій частині аналогічні КУзПБ. Виявлення фактів доведення до банкрутства є завданням ліквідатора, і саме його аналіз фінансового становища банкрута у поєднанні з дослідженням ним підстав виникнення заборгованості боржника перед кредиторами у справі про банкрутство дозволяє виявити наявність чи відсутність вини засновників (учасників, акціонерів) або інших осіб, у т. ч. керівника боржника, у доведенні до банкрутства юридичної особи.
Водночас слід відмежовувати дії та обставини, які належать до ризиків підприємницької/господарської діяльності, передбачених ГК України. У цій справі мова йшла про те, що засновник та керівник у період вчинення фіктивних (нереальних) господарських операцій боржником з контрагентом були тими особами, які мали можливість давати обов'язкові для боржника вказівки або іншим чином визначати його дії. У зв'язку з цим сформована правова позиція визначила, що сукупність зазначених обставин, дій та бездіяльності власника та органу управління, попри їх обов'язок передбачити можливість настання негативних для боржника наслідків та вчинити передбачені законодавством заходи щодо запобігання банкрутству боржника, перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з обставинами неможливості боржником здійснювати господарську діяльність та отримувати прибуток, що в подальшому створили умови та підстави для визнання боржника банкрутом з неможливістю задовольнити кредиторські вимоги у межах справи про банкрутство за рахунок майна боржника.
Отже, правові висновки ВС значною мірою допомагають як сторонам процедури, так і судам однозначно застосовувати положення КУзПБ, що позитивно впливає на розвиток практики та сприяє стабілізації відносин у цій сфері без втрат у ефективності її проведення.