02 червня 2015, 16:44

Суд має розглядати справи на основі Конституції, Законів України та на засадах верховенства права

Опубліковано в №21(467)

Алла Олійник
Алла Олійник «Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ» суддя

Про проблематику розгляду судами кредитних спорів, зокрема, щодо захисту прав позичальника, «Юридичній газеті» розповіла суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ Алла ОЛІЙНИК


Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!


- Пані Алло, наскільки захист прав позичальника в Україні відповідає міжнародним, зокрема, європейським стандартам?

- Верховна Рада України та Європейський Парламент 16. 09. 2014 синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (далі – ЄС).  Україна на сьогодні вже пройшла значний шлях адаптації законодавства України до вимог вступу в ЄС. Така адаптація відбувається: по-перше, визнанням юрисдикції європейських судових інституцій, по-друге, узгодженням національного законодавства із спільним доробком, частиною якого є також Директиви ЄС щодо захисту прав споживачів у галузі кредитних послуг.

Якщо говорити більш детально, то у Директивах ЄС увага звертається на захист прав споживача кредитних послуг. У них визначено загальну мету, їх положення мають знайти відображення в національному законодавстві. У Директиві 2002/65 ЄС Європейського парламенту та Ради від 23. 09. 2002 про дистанційний маркетинг споживчих фінансових послуг та внесення змін до Директиви Ради 90/619/ЄЕС та Директиві 97/27/ЄС звернено увагу на підтримання високого рівня захищеності споживачів щодо інвестиційних послуг та фінансових кредитів [1]. Відповідно до Директиви Ради 87/102/ЄEС від 22. 12. 1986 щодо координації законів, підзаконних актів та адміністративних положень про правила Спільноти щодо кредиту споживача зазначено, що держави-члени повинні гарантувати, що кредитні угоди не мають укладатися зі збитками для споживача, а згідно з положенням національного законодавства та положень цієї Директиви (п. 1 ст. 14 Директиви), за змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23. 04. 2008 для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту [2].

- Не секрет, що громадська думка була сформована таким чином, що всю відповідальність за безправність і незахищеність споживачів у кредитних відносинах було покладено на судову систему. Чи це справедливе звинувачення?

- Хочу зазначити, що відносини у сфері кредитування споживачів стали непростим тестом на дотримання Україною європейських цінностей і конституційних засад захисту прав людини, які згідно з Конституції України визнаються найвищою соціальною цінністю. Суди розглядають та вирішують цивільні справи згідно з чинним законодавством у межах позовних вимог, із урахуванням наданих сторонами доказів. Судом касаційної інстанції судова практика формується на підставі практики судів нижчих інстанцій. Суд касаційної інстанції не творить нових норм права. Тому важливе значення для застосування норм матеріального права мають правові висновки Верховного Суду України, які є обов'язковими для судів. Водночас необхідно розуміти, що кредитні правовідносини, як будь-які майнові правовідносини, є складними, мають дві взаємопов’язані складові: економічну та правову. Вони мають також соціальну й політичну складову. Така природа кредитних правовідносин впливає на їх правове регулювання, і як наслідок на розгляд  судами кредитних спорів. У сфері валютного регулювання існували та на сьогодні існують проблеми правового регулювання, їх усунення є завданням законодавця. Суд не може перебрати на себе повноваження законодавчого органу. Хочу наголосити, що згідно з ч. 4 ст. 129 Конституції України, ст. 10 ЦПК України цивільне  судочинство здійснюється на засадах змоги сторін. Оскільки правом на звернення до суду  за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то вона  має довести,  а суд встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси такої особи. Особа, яка звернулася до суду за захистом порушеного права, має довести позовні вимоги, тягар доказування не може бути покладений на суд. Тому, на моє переконання, звинувачування судів і перекладання на них усієї відповідальності щодо незахищеності споживачів у кредитних правовідносинах не є ні справедливим, ні конструктивним.

- Але факт залишається фактом, суд єдиний орган, де позичальники можуть захистити свої права. Отже, яка на сьогодні практика розгляду кредитних спорів?

- Через недосконалість законодавства судова практика щодо виконання зобов’язань в іноземній валюті є суперечливою та неоднаковою. На сьогодні є очевидним, що найбільш збалансованим і виваженим для врегулювання спорів із валютних кредитних правовідносин є застосування норм і принципів захисту прав споживачів, які розроблені в праві ЄС. Значна частина таких норм вже була імплементована в Законі України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон). Зокрема, це норми Закону про заборону несправедливої та дискримінаційної практики в галузі надання послуг. Загальними судами розглядаються спори із кредитних договорів, укладених в іноземній валюті, переважна більшість яких є споживчими договорами, що кваліфікуються як договір приєднання і, як правило, мають стандартну форму (ч. 2 ст. 634 ЦК України).

У кредитних договорах, навіть незалежно від кваліфікації кредитного договору як споживчого, особа, яка приєднується – позичальник, є слабшою стороною договору, якій об’єктивно не вистачає знань для оцінки кредитного договору, а тому існує високий ризик укласти договір, який не відповідатиме інтересам особи. Свого часу Конституційний Суд України у справі від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 про захист прав споживачів кредитних послуг у мотивувальній частині рішення зазначав, що держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через установлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

- Чи поліпшилась ситуація із вирішення кредитних спорів після заборони укладати споживчі кредити у іноземній валюті?

- Законодавча заборона надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України у 2011 році системно проблему не вирішила, адже основна маса кредитних договорів у валюті була укладена раніше, і вони передбачають повернення грошових коштів протягом тривалого періоду. Триваючий характер відносин із кредитного договору зумовлює розмежування способів захисту прав позичальника, пов’язаних із укладенням кредитного договору та з виконанням зобов’язань за кредитним договором. Однією із поширених категорій спорів є визнання недійсним укладеного у валюті кредитного договору з тих підстав, що його умови є несправедливими для позичальника. На практиці часто вживається термін «кабальні умови». Тлумачний словник української мови дає таке визначення терміну «кабальні умови»: укладений на дуже невигідних умовах для одного з учасників. Однак ні ЦК України, ні Закон не містять такого поняття. Закон містить поняття «несправедливі умови».

Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, перелік яких не є вичерпним. У ч. 3 ст. 18 Закону наведено  перелік несправедливих умов, який не є вичерпним. Так, несправедливими є, зокрема, умови договору про: 1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров'я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника); 2) виключення або обмеження прав споживача щодо продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; 4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; 5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором; 6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; 7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника) тощо.

- Могли б Ви навести якість конкретні справи які стосуються договір що містили несправедливі умови?

- Наприклад, справа 2013 року (№ 6–1099св13) за позовом особи до публічного акціонерного товариства «Універсал банк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору та зобов’язання вчинити дії. Суд першої інстанції задовольнив позов і визнав недійсними пункт кредитного договору, який встановлює підвищену процентну ставку за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу). Судом  першої інстанції установлено, що особа взяла кредит у розмірі 6 000 тисяч доларів США на строк до 2013 року зі сплатою 24 % річних. За користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу) встановлюється процентна ставка у розмірі 72 %. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність такого пункту кредитного договору «Підвищена процентна ставка (у разі прострочення платежу)» призвела до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позивача як споживача, у зв'язку з чим ці умови кредитного договору є несправедливими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із правомірності встановлення банком підвищеної процентної ставки, оскільки, підписуючи кредитний договір, сторони досягли домовленості про те, що банк має право встановлювати підвищену процентну ставку (у разі прострочення платежу) і встановлювати її на рівні 72 % річних.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував рішення суду апеляційної інстанції і залишив в силі рішення суду першої інстанції.

 Суд касаційної інстанції оглядається на те, що згідно із  ч. 5 ст. 11 Закону несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50 % вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором, і це є підставою для визнання таких положень недійсними та дійшов висновку, що  розмір підвищеної процентної ставки - 72 % річних, перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом.

- Водночас, дуже часто, якщо суд відмовляє у позові фізичній особі до банку, то це викликає певні нарікання до суду. Як суди мають виходити з такої ситуації?

- Розглядаючи спори за позовами про визнання недійсним договору чи його окремих умов із тієї підстави, що його умови є несправедливими, суду в кожному окремому випадку необхідно ретельно вивчати договір, надавати належну оцінку його умовам із урахуванням підстав позову і оглядатися на те, що наслідком такого договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Позов підлягає задоволенню, якщо буде встановлено порушення договірних інтересів  позичальника.

Тому критика судової практики у вказаних спорах, а саме, що суди переважно відмовляють в позові, не завжди є обґрунтованою, оскільки відповідно до вимог цивільного процесуального закону позовні вимоги мають бути доведені.

Виникає питання, чи має суд при вирішенні спору надавати перевагу загальній засаді цивільного законодавства – свободі договору (ст. 627 ЦК України). Чи буде справедливим у такому випадку оглядатися  лише на те, що особа підписала такий договір, отже, погодилася з його умовами.

Вирішуючи такі спори, суди мають брати до уваги, що споживач укладає договір із банком, який надає послуги, банк як фінансова установа має нести відповідальність за відповідність такого договору нормам чинного законодавства.  Укладаючи договір, особа довіряє фахівцям, які надають їй ці послуги, вважає, що ці послуги будуть кваліфікованими і відповідатимуть нормам чинного законодавства.  Проблемою судового захисту у конкретних випадках є те, що суди не завжди беруть до уваги, що свобода договору визначається критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності та розумності.

Незалежно від критики судової практики, суд має  розглядати справи  на основі Конституції і Законів України  та на засадах верховенства права.

0
0

Додати коментар

Відмінити Опублікувати