Тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі у тексті — Конвенція), а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушення прав на повагу до житла. Про це повідомила Судова влада України.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Читайте також: ««Ілляшев та Партнери» ініціювали антидемпінгове розслідування щодо імпорту з Азербайджану, Узбекистану та Туреччини»
Рівненський апеляційний суд переглянув апеляційну скаргу представниці позивача, подану на рішення місцевого суду, яким її довірителеві відмовлено у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення.
Апелянтка просила скасувати оскаржуване судове рішення й ухвалити нове — про задоволення позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції, перш ніж висловити позицію у цьому спорі, надавав сторонам час для пошуку компромісу, який буде прийнятним для їх обох.
Оскільки конфлікт між сторонами залишився без вирішення, апеляційний суд, зважаючи на вітчизняну та міжнародну судову практику, що застосовується при вирішення подібних спорів, відхилив апеляційну скаргу представниці позивача та залишив оскаржуване судове рішення без змін, як законне та обґрунтоване.
Суд з’ясував, що колишній чоловік відповідачки після розірвання шлюбу, який тривав 29 років, виписав її зі спірного будинку. Вона продовжує там проживати, попри те, що згідно з договором купівлі-продажу новим його власником став позивач, який був обізнаний про обтяження згідно з судовим рішенням не чинити перешкод відповідачці у проживанні в спірному будинку.
Рішенням місцевого суду у 2021 році частково задоволено позов відповідачки до колишнього чоловіка та визнано її право користування домоволодінням у складі житлового будинку, літньої кухні та прибудинкових споруд і не чинити перешкод у проживанні в спірному будинку.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання за відповідачкою права користування домоволодінням у складі житлового будинку, літньої кухні та прибудинкових адрес та зобов’язання її колишнього чоловіка не чинити перешкод у проживанні в спірному будинку.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду частині вимог відповідачки до колишнього чоловіка про зобов’язання не чинити перешкод у проживанні.
Рішення суду першої інстанції в цій частині залишено без змін.
Постанову апеляційного суду в частині вимог відповідачки до колишнього чоловіка про визнання права користування житловим приміщенням Верховний Суд залишив без змін.
Позивач, вважаючи, що відповідачка порушує його суб’єктивні речові права, проживаючи без законних підстав, і чинить перешкоди у користуванні та розпоряджанні майном, у березні 2024 року звернувся до суду з відповідним позовом до відповідачки.
Рівненський апеляційний суд вважає відмову суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог законною та обґрунтованою, оскільки при прийнятті рішення суд виходив із відсутності правових і фактичних підстав для їх задоволення.
Суду відомо, що відповідачка вселилася до спірного будинку на законних підставах і з 1992 року користується цим житлом, оскільки іншого не має. При цьому рішенням місцевого суду, що залишене без змін постановою Верховного Суду, зобов’язано попереднього власника спірного будинку не чинити колишній дружині перешкод у проживанні в спірному житловому будинку.
Отже, виселення відповідачки без надання іншого житлового приміщення матиме наслідком порушення справедливого балансу, а тому не буде пропорційним до спірних правовідносин, оскільки будинок є єдиним житлом відповідачки та призведе до порушення ст. 8 Конвенції.
З висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), вбачається, що переглядаючи справу у порядку відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» — це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме — від наявності достатніх триваючих зв’язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Отже, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Крім того, місцевий суд правильно зауважив, що законність набуття відповідачкою права користування спірним житловим приміщенням у встановленому законом порядку не спростовано, і вона користується цим житлом на законних підставах. Тобто позивач не довів обставин створення відповідачкою перешкод йому у здійсненні права власності, адже належних та достовірних доказів у їх створенні суду не надав, а матеріали справи не містять.
Щодо доводів апеляційної скарги про хибність посилань суду на існування заборони чинити перешкоди у користуванні житлом внаслідок невідповідності постанові Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі №569/7529/20, то колегія суддів з ними не погоджується через їх необґрунтованість.
Так само не заслуговують на увагу і аргументи заявника про помилковість застосування рішень Європейського суду з прав людини у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України», «McCann v. the United Kingdom», «Садов’як проти України», адже спростовуються правильно застосованою судом правовою позицією, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Постанова Рівненського апеляційного суду від 22 травня 2025 року у справі № 569/6053/24 (провадження № 22-ц/4815/193/25).