Банкрутство в Україні є тією сферою законодавства, що перебуває в постійному розвитку. В цьому Україні допомагають міжнародні організації, серед яких головними є Всесвітній банк та Міжнародний валютний фонд, а також Європейський Союз.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Добре відомо, що реформи в цій сфері законодавства проходять складно. За відсутності науково обґрунтованих змін у законодавстві та неучасті в розробці законодавчих змін науковців і дослідників, які знають міжнародні стандарти у відповідній сфері права, такі реформи затягуються, трапляються помилки, які потім доводиться виправляти.
Одним із тих положень чинного законодавства про банкрутство, на які багато років звертали увагу міжнародні експерти, було і поки що залишаються штучні бар’єри у доступі до процедур банкрутства. В минулому законі про відновлення платоспроможності боржника містились положення про так звану безспірність вимог кредитора як умови для порушення провадження у справі про банкрутство (ч. 3 ст. 10 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Автор цієї статті у багатьох своїх публікаціях вказував на неузгодженість таких вимог закону з міжнародними стандартами та невідповідність основним засадам теорії права і правовим концепціям у сфері банкрутства.
У процесі однієї із найдовших реформ у сфері банкрутства, що почалась у 2016 році, команді експертів МВФ, в якій автору цих слів пощастило бути консультантом, вдалось умовити Уряд України прибрати зазначені вимоги із тексту чинного законодавства і в проєкті закону № 3132-д (проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України (щодо підвищення ефективності процедур банкрутства)») таких положень вже не було. У 2018 році, на другому етапі цієї реформи, коли зазначений законопроєкт був взятий за основу Кодексу з процедур банкрутства, положення про «безспірність вимог» кредиторів якимось дивом був замінений на інший витвір, але абсолютно таким самим за змістом — «спір про право».
Як можна зрозуміти головну ідею щодо «спору про право», суддя, який розглядає заяву про порушення справи про банкрутство, може відмовити в її задоволенні на підставі твердження боржника про нібито наявний спір із кредитором чи кредиторами навіть у разі наявності усіх умов для визнання особи неспроможною і застосування обраної процедури банкрутства. Технічно виходить так, що суд відмовляє навіть розглянути заяву про визнання потенційного банкрута банкрутом, в на практиці це означає неможливість не тільки ініціюючого, а й усіх інших кредиторів захистити свої майнові права у передбачений законом спосіб.
Якщо юридичною мовою, то це є ВІДМОВА У ПРАВОСУДДІ.
Пояснімо. Суперечки у справах про банкрутство, звичайно, виникають. Однак в Україні той факт, що справа про банкрутство НЕ Є ПРОВАДЖЕННЯМ ПРО РОЗГЛЯД ПРАВОВОГО СПОРУ (юридичного конфлікту між двома чи більше особами), чомусь ігнорується. Насправді в такій справі встановлюється юридичний факт – неможливість особи погасити борги з наявного майна, після чого починається одна із передбачених законодавством юридичних процедур.
У справі про банкрутство спори, а точніше суперечки між учасниками судового процесу, можуть виникати, але вони підлягають розгляду в цьому судовому провадженні й за правилами конкурсного процесу. Інакше важко пояснити, як таке можливо, щоб, розглядаючи справу про визнання особи банкрутом за правилами конкурсного процесу (встановлення юридичного факту), суддя відкриває ще одне судове провадження – на цей раз позовне провадження, що розглядається за іншими процесуальними правилами, а також з іншими правовими наслідками.
Ще більш дивним є те, що суддя у новому провадженні фактично вирішує спір і постановляє рішення, відповідно до якого боржника, якого, найімовірніше, відсторонили від розпорядження майном, примушують щось зробити зі своїм майном, хоча цього він зробити не може — майно перебуває під управлінням призначеного фахівця у справі про банкрутство.
Така практика ламає усю концепцію банкрутства. По-перше, конкурсне провадження має окремі та специфічні завдання, що відрізняються від тих, що мають на меті примусити виконати цивільно-правове зобов’язання. По-друге, банкрутство — це не про виконання зобов’язання, це про заборгованість. На мою думку, це є однією з концептуальних ПОМИЛОК української концепції банкрутства. По-третє, суперечки у справах про банкрутство мають іншу природу і наслідки, а тому повинні розглядатись у контексті розв'язання основного питання в такій категорії справ — це визнання особи неспроможною і розподілу виторгу від продажу майна між конкурсними кредиторами.
Повертаючись до проблеми, що є предметом цієї статті, зазначимо, що йдеться не просто про помилки розробників законодавчих ініціатив. Це виглядає як диверсії — хтось послідовно просуває ці неприродні для банкрутства правові концепції в чинне законодавство, а їх застосування у судовій практиці може мати руйнівні для судової влади наслідки — проблеми відмови у правосудді.
Якщо мовити про справедливість у такій категорії справ, то відмова одній стороні відносин неспроможності у захисті своїх майнових прав надає переваги для іншої чи інших учасників. Так, боржник може скористатись таким спірним рішенням суду і за короткий строк приховати в добре відомий спосіб своє майно, позбавивши можливості кредиторам отримати потім очікуване рішення в суді. Кредитор, який учора мав можливість отримати хоча б частково задоволення за своїми вимогами із майна боржника, завтра в результаті прийняття такого сумнівного для них рішення вони можуть бути позбавлені такої можливості в майбутньому.
На жаль, таку несправедливість пропонує закон, а суддя може не побачити те, що він своїм рішенням позбавляє можливості усіх кредиторів отримати задоволення за своїми вимогами сьогодні. Необхідно зазначити, що Верховний Суд намагається долати помилки законодавця — однак найкраще було б виключити спірні положення, що ведуть до порушення одного із загальних принципів судочинства із тексту закону.
Нагадаємо, що в теорії права законодавство про неспроможність є складною системою правових норм і процедурних правил, що базуються на виваженому балансі інтересів боржника з однієї сторони, і усіх кредиторів з іншої. Водночас законодавець повинен також враховувати різні, а іноді й конфліктні інтереси різних категорій кредиторів, що виступають у порушеній справі як колектив.
Головним тут є те, що ці спори розглядаються у колективній процедурі й тільки за правилами конкурсного процесу. Нагадаємо, що спори можуть виникати й між особами, що виступають на одній стороні справи про банкрутства. Так, можуть виникати суперечки між забезпеченими та не забезпеченими кредиторами; між кредиторами з великими та маленькими вимогами; між бізнес-кредиторами й кредиторами з соціальними вимогами; між кредиторами, які є підприємцями, й не підприємцями (в Україні обрана доволі спірна система неспроможності фізичних осіб), а також суперечки між кредиторами з вимогами із цивільно-правових договорів і державою, яка також виступає у справах про банкрутство зі своїми вимогами.
Ще раз наголосимо: відмова в порушенні справи про визнання особи неспроможною чи банкрутом на підставі того, що нібито існує спір, є ВІДМОВОЮ У ПРАВОСУДДІ. А це означає, що така справа про банкрутство має розглядатися в Європейському суді з захисту прав людини. Залишається тільки чекати на такі рішення. Однак, поки такі справи будуть розглядатись в ЄСПЛ місяцями, а іноді й роками, страждають особи, яким відмовили в застосуванні цієї частини чинного законодавства (задовольнити грошові вимоги у процедурі банкрутства) в законний спосіб, а саме щоб розглянули заяву особи по суті.
На завершення поділюсь своїм особистим досвідом. Мені ще ніколи не вдавалося пояснити моїм іноземним колегам по спільній роботі в міжнародних робочих групах і в міжнародних організаціях, що означає словосполучення «спір про право». Один колега запитав: а в яких випадках суд розглядає СПІР НЕ ПРО ПРАВО?
Насамкінець необхідно звернути увагу на те, що в Україні у сфері законотворчості залишається одна біда — до розробки проєктів законів не залучають науковців і дослідників, які знають міжнародні стандарти, та можуть обґрунтувати зміни до законодавства.
Про автора
Олександр Бірюков, доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного приватного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (міжнародний експерт, автор понад 300 публікацій із питань банкрутства, захистив дві дисертації: з порівняльного банкрутства і транскордонної неспроможності, 29 років викладає банкрутство).