Оцінка доказів у кримінальному провадженні є ключовим етапом у забезпеченні справедливого розгляду справи. Верховний Суд як найвищий орган судової влади відіграє важливу роль у формуванні правових орієнтирів щодо того, які докази можуть бути використані в судовому процесі, а які — визнані недопустимими. Щодо оцінки доказів важливими є принципи належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв’язку, що регулюються нормами Кримінального процесуального кодексу України (КПК України).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Принципи оцінки доказів
Основним принципом, що лежить в основі оцінки доказів у кримінальному провадженні, є правило, згідно з яким жоден доказ не має наперед встановленої сили. Це означає, що жоден доказ не може автоматично визнаватися більш чи менш важливим. Кожен доказ має бути ретельно перевірений судом з урахуванням усіх обставин справи, і тільки в разі його належності, допустимості та достовірності може бути використаний для прийняття рішення.
Важливим є також принцип тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого. У разі, якщо під час оцінки доказів виникають сумніви щодо їх достовірності чи достатності, суд має застосувати принцип in dubio pro reo — інтерпретувати ці сумніви на користь обвинуваченого.
Належність і допустимість доказів
Відповідно до ст.ст. 85 і 86 КПК України для того, щоб доказ мав юридичну силу, він повинен бути належним і допустимим.
- Належність доказу передбачає, що він має безпосереднє відношення до справи і може служити підставою для встановлення фактів, які є важливими для вирішення справи.
- Допустимість доказу означає, що доказ був отриманий законним шляхом, без порушення прав людини та основоположних свобод. У разі порушення цих прав доказ може бути визнаний недопустимим.
Істотні порушення прав і свобод людини
Згідно зі ст. 87 КПК України доказ може бути визнаний недопустимим лише у разі істотного порушення прав і свобод людини. Істотні порушення передбачають такі ситуації, як:
- проведення процесуальних дій без попереднього дозволу суду (наприклад, обшук чи проникнення до житла без ухвали суду);
- отримання доказів за допомогою катування або інших видів жорстокого поводження;
- порушення права на захист.
У разі встановлення істотного порушення суд має обґрунтувати, яке саме право було порушено та чому це порушення є настільки важливим, що воно зумовлює недопустимість доказу. Це принципова вимога, що вказує на те, що недопустимість доказу повинна бути результатом серйозних і невиправних порушень.
Подібного висновку також дійшов і Верховний Суд у постанові №455/844/16-к від 17 жовтня 2023 року, зазначивши:
«Вирішуючи на підставі ч. 1 ст. 87 КПК питання щодо допустимості доказу, який отриманий з істотним порушенням фундаментальних прав чи свобод людини, суд має обґрунтувати, яке саме фундаментальне право чи свобода особи були порушені, в чому саме полягає істотність такого порушення в тій мірі, що обумовлює недопустимість доказу, та за відповідності ситуації переліку критеріїв, наведених в ч. 2 ст. 87 КПК, послатись на конкретний пункт цієї норми».
Важливо зазначити, що наразі розбіжності у викладі фактичних обставин кримінального правопорушення у повідомленні про підозру та в обвинувальному акті вже не є істотним порушенням за визначених умов.
Так, Об’єднана палата ККС ВС у постанові №683/694/20 від 15 січня 2024 року зазначила, що наявність таких розбіжностей, за умови, що такий їх виклад в обвинувальному акті дає повне розуміння кожного з елементів складу кримінального правопорушення для юридично-правової оцінки діяння за відповідною кримінально-правовою нормою, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Похідні докази
Особливу увагу суди приділяють похідним доказам — тим, що були отримані на підставі первісних, здобутих із порушенням прав людини. У разі недопустимості первісного доказу суд має ретельно перевірити, чи не є похідний доказ результатом цього порушення. Якщо так, то і похідний доказ може бути визнаний недопустимим, оскільки він є «плодом отруйного дерева» (in chain evidence doctrine).
Однак важливо зазначити, що якщо первісний доказ не є недопустимим, це не обов’язково тягне за собою недопустимість похідних доказів. Для розв’язання цього питання суд повинен ретельно з’ясувати, чи існує безпосередній зв’язок між первісним і похідним доказом, а також чи є можливість усунення сумнівів щодо їх достовірності.
Так, Верховний Суд у своїй постанові №455/844/16-к від 17 жовтня 2023 року дійшов таких висновків:
«Визнання недопустимими первісних доказів за іншими правилами допустимості, передбаченими КПК, саме по собі не дає підстав для визнання недопустимими похідних доказів на підставі ч. 1 ст. 87 КПК України».
Визначення допустимості доказів
Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на важливість правильного визначення допустимості доказів. Так, у низці справ суди встановлювали, що порушення процесуальних норм щодо отримання доказів не завжди є підставою для їх недопустимості.
Наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №756/10060/17 від 31 серпня 2022 року було зазначено, що сама участь слідчого, який не входив до складу групи слідчих, у процесуальній діяльності не призводить автоматично до недопустимості доказів. Водночас суд вказав, що у кожному випадку необхідно перевіряти, чи призвело таке порушення до порушення прав і свобод людини.
Крім того, отримання слідчим з медичної установи медичної карти потерпілого на підставі власного запиту, а не на підставі ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів, відповідає КПК і не тягне визнання недопустимими доказами висновків судово-медичних експертиз, під час проведення яких експертами досліджено цю медичну картку (постанова ККС ВС від 6 червня 2023 року у справі №293/1947/20).
Спеціальні випадки недопустимості доказів
Верховний Суд також розглядає специфічні випадки, що стосуються порушення процесуальних норм під час проведення слідчих дій. Наприклад, у разі обшуку без дозволу суду доказ, отриманий під час такого обшуку, вважається недопустимим. Аналогічно у разі, коли слідчий не звернувся до суду за дозволом на проведення обшуку, а дії були визнані невідкладними, суд може визнати докази, отримані під час цієї дії, недопустимими.
У своїй постанові від 14 березня 2024 року у справі №288/1206/16-к Верховний Суд дійшов висновку, що якщо на час проникнення органами досудового розслідування до житла особи з метою проведення обшуку в суді не закінчений розгляд клопотання прокурора про надання дозволу на проведення цієї слідчої дії, то проникнення до житла є незаконним, а отримані за результатами цієї слідчої дії докази недопустимими.
Роль процесуальних порушень у формуванні доказової бази
Згідно з практикою Верховного Суду порушення процесуальних норм не завжди призводять до недопустимості доказів, якщо ці порушення не є істотними. У такому випадку суд може врахувати порушення як обставину, що впливає на оцінку достовірності доказу, але не обов’язково тягне за собою його відхилення.
Наприклад, у постанові ККС ВС від 6 червня 2023 року у справі №293/1947/20 Суд дійшов висновку, що долучення належним чином упакованого слідчим оригінального примірника технічного носія — флеш-накопичувача, на якому зафіксовано проведення обшуку, а згодом і слідчого експерименту, до протоколу обшуку, а не до протоколу слідчого експерименту, не є істотним порушенням прав і свобод людини.
Водночас якщо проведення слідчого експерименту відбувалось у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, то його належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст ч. 4 ст. 95 КПК (постанова ОП ККС від 14 вересня 2020 року у справі №740/3597/17).
Крім того, допустимим доказом визнається відеозапис, здійснений поліцейським телефоном у публічному місці, якщо особа, яку знімали, не заперечувала перебігу подій, відображених на ньому, і своєї участі в цих подіях, а також цим відеозаписом, а саме перервою в його здійсненні, обґрунтовувала свої доводи щодо провокації з боку працівників поліції. Існування внутрішніх інструкцій Національної поліції України щодо використання відеореєстраторів не свідчить про заборону поліцейським використовувати власні мобільні телефони (постанова ККС ВС від 26 березня 2024 року у справі №749/630/21).
Висновки
Практика Верховного Суду щодо оцінки доказів у кримінальному провадженні свідчить про високий рівень уваги до захисту прав людини в процесі збору доказів. Недопустимість доказів є крайнім заходом, що застосовується лише в разі серйозних порушень прав і свобод особи.
Судова практика демонструє, що при прийнятті рішення про допустимість доказів важливо оцінювати не тільки самі процесуальні порушення, але й їх сутність і вплив на права особи. Цей підхід дає змогу забезпечити баланс між ефективністю правосуддя та захистом прав осіб, що беруть участь у кримінальному процесі.