Проблематика так званих «невідкладних обшуків» набула особливої актуальності останнім часом, зважаючи на суттєве збільшення відсотка цих заходів у загальному обсязі слідчих (розшукових) дій. Причин для такої тенденції досить багато, і вони, безумовно, заслуговують на увагу, але у цій публікації фокус уваги буде зосереджений на іншому, а саме на умовах, за яких КПК допускає проведення невідкладного обшуку (для зручності надалі будемо користуватися цим терміном, який хоча і не закріплений прямо в законі, але набув широкого поширення, зокрема в судовій практиці).
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Згідно з ч.ч. 1–2 ст. 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.
Процесуальною основою для проведення невідкладного обшуку є ч. 3 ст. 233 КПК. Проаналізуємо її зміст.
Отже, особою, уповноваженою прийняти рішення про проведення невідкладного обшуку є: 1) слідчий; 2) дізнавач; 3) прокурор. Зауважимо, що у цьому випадку закон не вимагає погоджувати рішення слідчого або дізнавача з прокурором.
КПК також не визначає, в якій формі має ухвалюватися рішення про проведення невідкладного обшуку.
Згідно з ч. 1 ст. 110 КПК процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Водночас відповідно до ч. 3 вказаної статті рішення слідчого, дізнавача, прокурора ухвалюється у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених КПК, а також коли слідчий, дізнавач, прокурор визнає це за необхідне.
Звернімо увагу: обов’язкове винесення постанови має бути прямо встановлено КПК, інші випадки — на розсуд відповідного уповноваженого суб’єкта. Постанова як процесуальне рішення повинна містити комплекс обов’язкових реквізитів, передбачених ч. 5 ст. 110 КПК.
Уявімо ситуацію: невідомими особами у певному приміщенні активно знищується документація, яка має доказове значення у кримінальному провадженні. Водночас слідчий (дізнавач, прокурор) замість того, щоб невідкладно реалізовувати повноваження, надані ч. 3 ст. 233 КПК, витрачає час на складання постанови з усіма передбаченими КПК реквізитами… Цілком може так статися, що коли постанова буде готова, вилучати буде вже нічого…
Очевидно, законодавець не мав на увазі такий порядок реалізації наведеної норми. Та й сам факт винесення постанови певним чином нівелює критерій невідкладності, адже якщо слідчий (дізнавач, прокурор) виніс постанову заздалегідь, він завчасно розумів необхідність проведення обшуку і йому ніщо не заважало звернутися до слідчого судді із відповідним клопотанням. Якщо ж постанова виносилася безпосередньо перед проникненням у володіння особи, її наявність свідчитиме, у першу чергу, або про достатність часу для її складання (навіть якщо воно полягає виключно у заповненні підготовленого бланка), що так само ставить під сумнів критерій невідкладності, або про невиправдане зволікання з боку представників правоохоронних органів. Варіант винесення постанови постфактум — очевидно хибний шлях, на якому не варто навіть зупинятися.
У такому разі, який механізм є правильним? Насправді відповідь на поверхні та випливає з буквального тлумачення ч. 3 ст. 233 КПК («так, як написано»): «слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках…». Фактично, наявність невідкладного випадку є прямою підставою «увійти до житла чи іншого володіння», і закон не зобов’язує попередньо ухвалювати процесуальне рішення у формі постанови.
Мені можуть заперечити: але слідчий в будь-якому випадку приймає рішення, заходити у володіння без ухвали слідчого судді, чи не заходити, і таке рішення повинно мати належну процесуальну форму.
З погляду кримінального процесу внутрішнє суб’єктивне рішення слідчого (дізнавача, прокурора) не можна ототожнювати з процесуальним рішенням. Під час досудового розслідування такі рішення приймаються десятками, якщо не сотнями: викликати чи не викликати для допиту того чи іншого свідка, отримувати докази шляхом тимчасового доступу чи обшуку тощо. Кожне таке питання — це вибір і як наслідок відповідне рішення, яке, однак, не є процесуальним рішенням у розумінні КПК.
Отже, закон не передбачає ухвалення процесуального рішення про проведення невідкладного обшуку. Об’єктивне існування відповідної загрози є достатньою підставою для уповноваженої особи увійти до житла чи іншого володіння особи.
Деякі правознавці стверджують, що у невідкладних випадках слідчий (дізнавач, прокурор) може лише увійти до певного володіння, але обшук у ньому може проводитися винятково на підставі постановленої надалі ухвали слідчого судді. Водночас проникнення розглядається як окрема слідча дія, відмінна від обшуку.
Комплексний аналіз норм КПК та судової практики свідчить про інше. Так, згідно з ч. 1 ст. 223 КПК слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
За змістом ст. 233 КПК проникнення саме по собі не передбачає отримання (збирання) доказів. Протокол за результатами проникнення не складається. Водночас обшук як слідча (розшукова) дія безпосередньо спрямований на отримання (збирання) доказів (ст. 244 КПК), може супроводжуватися проникненням із дотриманням умов, визначених ст. 233 КПК. Додатково на це вказує і ч. 1 ст. 235 КПК.
Верховний Суд у постанові від 08.04.2021 (справа № 573/2028/19) зазначив: «право слідчого, прокурора на проникнення до житла і проведення в ньому обшуку може виникати у трьох випадках: 1) за ухвалою слідчого судді; 2) без постановлення такої ухвали на підставі добровільної згоди власника житла чи іншого володіння особи; 3) до постановлення ухвали слідчого судді у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину».
Власне, ми підійшли до найбільш дискусійного питання, пов’язаного з невідкладними обшуками, — достатності підстав для проведення обшуку без ухвали слідчого судді.
Такими підставами є невідкладні випадки, пов’язані із: 1) врятуванням життя людей та майна; 2) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення.
Як роз’яснив Верховний Суд, під «невідкладними випадками» потрібно розуміти лише такі зазначені у ч. 3 ст. 233 КПК виключні обставини, які існували на момент проникнення до житла чи іншого володіння особи та унеможливлювали отримання в порядку, передбаченому КПК, відповідного дозволу слідчого судді (див. постанови Верховного Суду від 24.03.2020 у справі № 755/5825/18 та від 05.04.2023 у справі № 683/1200/18).
Найбільше питань і різноманітних тлумачень як підстава для проведення невідкладного обшуку викликає необхідність врятування майна. Причому у більшості випадків йдеться не про абстрактне майно, а про докази, у збереженні яких зацікавлено слідство. Які загрози таким доказам можуть вважатися виправданими для проникнення до володіння особи без ухвали слідчого судді?
Наведемо приклад. Особа затримана безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення. Слідству відомо, що за місцем її проживання та роботи можуть зберігатися документи та речові докази, які підтверджують вину підозрюваного. Ще до отримання ухвали слідчого судді (на що, за будь-яких умов, потрібен певний час) ці докази можуть бути знищені або приховані будь-якою третьою особою в інтересах підозрюваного — співучасником, близьким родичем тощо. Чи є підстави у цьому випадку стверджувати про необхідність невідкладного врятування майна (документів та речових доказів)?
Саме поняття «майно» є одним з ключових у цивільному праві. Відповідно, використання його для цілей КПК, за відсутності специфічного кримінально-правового визначення, не змінює змісту цього поняття, яке охоплює речі, майнові права та обов’язки. Отже, речі є майном.
Так само речі — предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Іншими словами, це матеріальні предмети, які нас оточують, за винятком тих, що наділені суб’єктністю (фізичні особи) або які в силу певних причин не охоплюються цивільно-правовим оборотом.
Відповідно, документи та речові докази як предмети матеріального світу за визначенням належать до речей, а отже є майном.
Для наочності можна навести такий приклад. Постанова слідчого за змістом — процесуальне рішення, за формою існування — аркуші паперу з надрукованим текстом. Це різні властивості одного об’єкта. Так само документ у розумінні КПК може бути доказом вчинення кримінального правопорушення, але у розумінні ЦК цей же документ є об’єктом майнових прав (тобто комусь належить), а тому визнається майном.
Є окремі нюанси у випадках з електронними документами, які не мають матеріальної форми і поняттям «речі» не охоплюються (натомість речами є матеріальні носії, на яких такі документи зберігаються). Проте в обороті, зважаючи на норми Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», на електронні документи в загальному (із певними особливостями) поширюється правовий режим документів у матеріальній формі (правова фікція). З огляду на це, незважаючи на деякі застереження, електронні документи також можуть бути віднесені до майна.
Отже, співставлення понять документ (матеріальний об’єкт — ч. 1 ст. 99 КПК), речові докази (матеріальні об’єкти — ч. 1 ст. 98 КПК), річ (предмет матеріального світу — ст. 179 ЦК) та майно (ст. 190 ЦК) свідчить про те, що документи та речові докази охоплюються поняттям «речі» та включаються у поняття «майно».
Водночас, що потрібно розуміти під «врятуванням»? Це поняття не належить до спеціальної юридичної термінології, не має нормативної дефініції, а є загальновживаним словом, зміст якого розкривається у відповідних словниках.
Віддієслівний іменник «врятування» є похідним від дієслів «врятовувати (урятовувати) / врятувати (урятувати)», значення яких Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає так: діючи відповідним чином, позбавлятися, уникати якоїсь загрози, небезпеки, загибелі; виходити з дуже скрутного становища.
Якщо повернутися до наведеного вище прикладу, викриття злочину створює очевидну загрозу (високу ймовірність) швидкого знищення речових доказів третіми особами (співучасниками, родичами або друзями підозрюваного тощо), зацікавленими в уникненні підозрюваним кримінальної відповідальності. Водночас дотримання процедури отримання дозволу слідчого судді на проведення обшуку (яка передбачає складання та подання до суду відповідного клопотання, його розподіл автоматизованою системою, прийняття до провадження слідчим суддею, проведення судового засідання та складання за його результатами ухвали) збільшує часові можливості для знищення доказів особами, яким відомо про факт затримання правопорушника. Зазначена обставина може позбавити сторону обвинувачення можливості належно реалізувати повноваження, передбачені ч. 2 ст. 93 КПК, щодо збирання доказів.
За вказаних обставин неможливість забезпечити збереження доказів без їх негайного вилучення обумовлює невідкладну необхідність вжиття передбачених КПК процесуальних заходів з метою врятування (збереження) відповідного майна, зокрема шляхом проведення обшуку до отримання ухвали слідчого судді.
Після завершення невідкладного обшуку прокурор (слідчий, дізнавач за погодженням із прокурором) зобов’язаний невідкладно звернутися до слідчого судді із клопотанням про проведення обшуку.
Як зазначає Верховний Суд у постанові від 24.03.2020 у справі № 755/5825/18 первинна процесуальна (судова) легалізація доказів, отриманих за результатами обшуку, проведеного без попереднього дозволу суду, має бути здійснена під час розгляду відповідного клопотання слідчим суддею в порядку судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні відповідно до вимог ч. 3 ст. 233 КПК. Розглядаючи клопотання прокурора чи слідчого за погодженням із прокурором про проведення такого обшуку, слідчий суддя має перевірити не лише наявність фактичних підстав для проведення обшуку згідно з вимогами ст. 234 КПК, але й наявність підстав для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді.
Перевірка наявності підстав для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді є обов’язковою не лише під час розгляду клопотання про проведення обшуку, поданого на підставі ч.3 ст. 233 КПК, але й під час перевірки допустимості доказів, отриманих під час такого обшуку, у межах процедури судового розгляду чи, за наявності підстав, під час перегляду судових рішень.
Якщо слідчим суддею в порядку судового контролю або судом під час перевірки допустимості доказів не буде встановлено (підтверджено) наявності підстав для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді, результати відповідного обшуку (без попереднього дозволу суду) слід вважати такими, що отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Частиною 3 ст. 233 КПК встановлено імперативні наслідки відмови слідчого судді у задоволення клопотання про проведення обшуку, а так само відмови прокурора у погодженні такого клопотання. У відповідних випадках встановлені внаслідок обшуку докази визнаються недопустимими, а отримана інформація підлягає знищенню.
Ухвала слідчого судді про задоволення клопотання про проведення обшуку, як і ухвала про відмову у задоволенні такого клопотання, апеляційному оскарженню не підлягає.
Сформулюємо стислі висновки: норма ч. 3 ст. 233 КПК містить відносно визначену гіпотезу, яка загально окреслює обставини, що є умовою застосування диспозиції, у т.ч. випадки, пов’язані із необхідністю врятування майна, до якого належать зокрема речові докази та документи. При цьому висока ймовірність знищення впродовж короткого часу таких доказів зумовлює невідкладність вжиття заходів з метою їх збереження.
Так само диспозиція вказаної норми передбачає правило поведінки, реалізація якого належить до дискреційних повноважень слідчого, дізнавача або прокурора, які у відповідних випадках мають право прийняти рішення про наявність та достатність підстав для проникнення у володіння особи та проведення у ньому обшуку до отримання дозволу слідчого судді.
Водночас ч. 3 ст. 233 КПК, визначаючи алгоритм дій уповноваженої особи, не зобов’язує її приймати постанову про проведення обшуку, що з урахуванням ч. 3 ст. 110 КПК дозволяє дійти висновку про відсутність імперативного обов’язку виносити відповідне процесуальне рішення.
Підсумовуючи, варто зазначити, що в умовах активізації діяльності правоохоронних органів щодо припинення злочинної діяльності та затримання правопорушників безпосередньо на місці вчинення злочину, такий механізм, як невідкладний обшук, буде використовуватися і надалі. Це вимагатиме від судових органів, і в першу чергу, від Верховного Суду, висловлення більш чіткої та деталізованої позиції з цього приводу, з метою уникнення різних тлумачень положень ч. 3 ст. 233 КПК та пов’язаних із цим можливих маніпуляцій.