Законопроєкт щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку №10449 передбачає низку важливих змін до Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, мова про надання ТЦК права звертатися до суду щодо накладення арешту на рахунки можливих порушників законодавства про мобілізацію, заборони користування ними транспортними засобами тощо. Однак ухвалена Парламентом в першому читанні редакція законопроєкту містить ризики обмеження права на справедливий суд в ході розгляду зазначених справ.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Законопроєктом у частині змін до КАСУ передбачається можливість надати органам комплектування та соціальної підтримки (ТЦК) право на звернення з адміністративними позовами до осіб, яким інкримінується порушення законодавства щодо військового обов’язку та обліку.
Розгляд таких справ буде віднесено до юрисдикції місцевого загального суду як адміністративного.
У межах таких справ за позовами ТЦК розглядатиметься питання про застосування до осіб, яким інкримінується порушення законодавства, питань щодо:
- тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України;
- тимчасового обмеження фізичної особи у праві керування транспортними засобами;
- накладення арешту на кошти та інші цінності фізичної особи, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, небанківських надавачах платіжних послуг, або на електронні гроші, що зберігаються на електронних гаманцях в емітентах електронних грошей, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах.
Однак із запропонованих змін вбачаються доволі суттєві ризики щодо реалізації права на справедливий суд всупереч вимогам Конституції України.
Насамперед потрібно нагадати, що статтею 6 Європейської конвенції з захисту прав людини регламентовано право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Водночас необхідно відзначити, що право на доступ до правосуддя не реалізується лише через формальну видимість виконання судової процедури. Згідно з практикою ЄСПЛ право на справедливий судовий розгляд включає:
- рівність процесуальних засобів сторін;
- право на змагальний процес;
- право на обґрунтоване рішення;
- право на забезпечення виконання остаточного рішення.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що принцип рівності процесуальних можливостей сторін у судочинстві є одним з елементів більш широкої концепції справедливого судового розгляду в розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Ця концепція потребує «справедливого балансу між сторонами у справі». Водночас кожній стороні має бути забезпечена розумна можливість викласти суду свою позицію в справі в умовах, які не ставлять одну сторону у суттєво невигідне становище порівняно з її процесуальним опонентом (див. рішення у справі «Івон проти Франції» (Yvon v. France) від 24.04.2003 р., заява № 44962/98, §31).
Однак у коментованому законопроєкті реалізація права відповідача на рівність процесуальних засобів представлення своєї позиції, право на змагальний процес та право на обґрунтоване судове рішення під загрозою. Чому? Пояснюю.
Повідомлення про судове засідання
Насамперед потрібно звернути увагу на застосування спрощеного способу повідомлення відповідача: шляхом направлення тексту повістки до електронного кабінету, а за його відсутності – кур’єром або за відомим суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв’язку.
Водночас через вимоги частини другої статті 268 КАСУ учасник судового процесу вважатиметься належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи з моменту направлення такого сповіщення (тобто незалежно від фактичного отримання).
Поза будь-яким сумнівом місцеві загальні суди як адміністративні, на які планується покласти розгляд таких справ, не матимуть жодних фінансових можливостей використовувати послуги кур’єра. Отже, сповіщення про розгляд справи буде здійснюватися виключно через електронні засоби зв’язку, що в умовах сучасної України не є надійним засобом сповіщення. Особливо це стосується невеликих міст, сіл та селищ, де не всі громадяни мають надійний доступ до інтернету, а також прифронтової зони.
За умови, якщо особа вважатиметься сповіщеною про розгляд її справи лише формально, а насправді не матиме змоги своєчасно отримати сповіщення та належно підготуватися до розгляду справи, ні про яку реалізацію права на справедливий суд не може бути й мови.
Строки розгляду справи
Друга важлива проблема – занадто скорочені строки розгляду справи, що передбачені в законопроєкті.
Відповідно до його норм розгляд справи відбуватиметься у строк 15 днів із моменту відкриття провадження у справі. Водночас до перебігу такого строку не застосовуватимуться загальні норми КАС України щодо перенесення останнього дня строку в разі припадання на вихідний чи святковий день.
Повноцінна підготовка до судового розгляду у строк 15 календарних днів – це вже доволі складне завдання, яке не завжди можливо реалізувати. Однак така задача може бути ускладненою в умовах невеликих населених пунктів, в умовах близькості до фронту або з причини відсутності у відповідача фінансових ресурсів для отримання якісної правничої допомоги.
Як зазначалося вище, якщо особа не має часової можливості підготовки свого захисту, виникає закономірне питання щодо відповідності такого судового процесу вимогам до справедливого суду загалом.
Апеляційне оскарження
Третьою суттєвою проблемою є строк і механізм апеляційного оскарження.
Дуже здивувало, що розробники законопроєкту вирішили зробити строк на апеляційне оскарження присічним, тобто без можливості поновлення.
Якщо говорити точніше, то можливість поновлення строку є, але лише для тих осіб, які не брали участь у розгляді справи.
І тут важливо нагадати, що особа, яка не брала участь у розгляд справи, – це виключно лише та, особа, яку взагалі не залучали до провадження. Однак, якщо, наприклад, особа була залучена до участі в справі, але не отримала виклик до суду в силу певних (зокрема й об’єктивних причин), то права на поновлення строків апеляційного оскарження її позбавлено.
Звичайно, така норма законопроєкту є очевидним порушенням конституційного права на апеляційний перегляд справи та повинна бути виправлена в межах підготовки законопроєкту до другого читання.
Не можна оминути увагою й те, що законопроєктом передбачені надзвичайно стислі строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції – 15 днів. Це додатково ставить під сумнів реалізацію права на представлення своєї позиції в умовах, не гірших від опонента.
З урахуванням всього викладеного, можна дійти висновку, що, попри те, що законопроєктом передбачається розгляд в судовому порядку доволі суттєвих обмежень прав людини (зокрема, обмеження права вільно користуватися своїм майном, обмеження спеціального права користування транспортним засобом та обмеження права на свободу пересування), чинна редакція законопроєкту абсолютно не забезпечує можливість справедливого розгляду судом питання про застосування таких санкцій.
Я б навіть сказав, що законопроєкт фактично перетворює судовий розгляд на формальну легалізацію судом примусових заходів, ініційованих органами ТЦК.
Вважаю, що в межах підготовки законопроєкту до другого читання профільним комітетом Верховної Ради України має бути приділено належну увагу цьому питанню та виправлено очевидні помилки розробників законодавчої ініціативи.