Найбільші виклики, які зараз стоять перед юридичним бізнесом, є похідними від тих викликів, які постали перед нашою державою, — це здобути Перемогу, зберегти людський капітал та не втратити шанс стати справжнім державним стартапом у новітньому світоустрої. Про початок війни, перебудову роботи компанії, відносини з клієнтами, концепцію відновлення України, успішність позовів проти рф ми говорили з адвокаткою, керуючою партнеркою юридичної фірми ILF Тетяною Гавриш.
— Пані Тетяно, які виклики стоять сьогодні перед юридичним бізнесом?
— Війна… Підла, руйнівна, несправедлива, нераціональна, непередбачувана… Хоча є впевненість у Перемозі України, але це шлях через кров та невизначеність. Відтік людського капіталу — більше 6 млн людей покинули Україну протягом 2 місяців. Здебільшого це жінки і діти. Велика кількість цих жінок мають хорошу освіту та соціальний вплив, входили до креативного класу, створювали суспільну цінність, впливали на зростання ВВП. Серед них є юристки, партнерки юридичних фірм, власниці бізнесу. Це велика втрата для країни, але вона стане катастрофічною, якщо вони вкоріняться у країнах прихистку, мотивують переїхати туди своїх чоловіків, партнерів, братів, дітей. Ми втратимо набагато більше, ніж втрачаємо від нищівних руйнувань інфраструктури.
У сучасному світі людський капітал є найвищою цінністю. Не лише в гуманітарному сенсі, а і в прагматичному. Зазвичай статистика така: 6 місяців — і відбувається вкорінення. Ми, українці, звикли ефективно дбати про себе і «про своє», швидко вчимося, сумлінно й важко працюємо, креативні, незламні. Словом, «круті». І ми історично дуже добре вміємо створити «садок вишневий коло хати» хоч на Марсі. Тому за півроку найбільш активні, талановиті, вмотивовані тимчасово переміщені будуть серйозно думати, чи повертатися, оскільки на місці тимчасового прихистку вже будуть мати перспективи для себе й своїх дітей. Додамо до цього людино центричні європейські міста і містечка (зручно жити, гуляти, ефективний та доступний громадський транспорт), на кілька порядків кращу (і часто безкоштовну) освіту для дітей, якісну медицину, безпеку (захист НАТО у більшості країн, що прихистили наших).
Тому найбільший виклик я б сформулювала так: нам як пострадянській державі, де людина ідеологічно завжди була скоріше об'єктом, ніж суб'єктом, спершу слід визнати це, а далі швидко змінюватись на ціннісному рівні і почати перебудовувати свою політику, ґрунтуючись на усвідомленні цінності людського капіталу для країни. Нам потрібні справедливість, прозора і ефективна судова система, професійні, компетентні й адекватні правоохоронні органи, дієві антикорупційні механізми, радикальна реформа системи освіти, доступна та якісна медична допомога, відбудова міст не «швидко і красиво, дорого й нарядно», а тотальна відмова від радянських правил у містобудуванні і перехід на кращі європейські практики.
— Ви десь у наративі це чули?
— Такі обговорення зараз відбуваються в експертних «бульбашках», у громадянському суспільстві. На державному рівні дискусія йде про підвищення податків, націоналізацію та інші ідеї втручання держави в економіку. Також є багато розмов про мільйони чи «космічні мільярди» на відбудову, які хтось вже розподіляє, чуємо декларації про домовленості із «зірковими архітекторами» все відбудувати «в рекордно короткі строки». Тобто тут не йдеться про людей і їх потреби. А таких потреб буде купа, і не всі вони лише про дах над головою. Людям потрібна інша якість життя в своїй країні та повага до їх гідності. Я думаю ці потреби будуть дуже гостро відчуватися.
Ми маємо усвідомити, що через біль, втрати, кров, які будуть у наших родинних ДНК поколіннями, отримуємо шанс стати нацією. Нам потрібно «перепрошитися» від сприйняття себе як спадкоємців УРСР до усвідомлення, що ми ще й нащадки УНР, наприклад. Створити націю героїв, претендувати на лідерство у світі, давши йому нову енергію та змінивши світоустрій. У нас фантастичні ЗСУ, дивовижні професійні дипломати, надзвичайні люди. Та, на жаль, у спадок ми отримали й слабку державу зі старими хворобами, але це час для одужання. Не втратити шанс — от наш другий виклик.
— А які виклики постають особисто перед Вами?
— Ми зберігали статус провідної й найбільшої юридичної фірми Сходу України майже 30 років. Наш харківський офіс був хабом для багатьох нових проєктів. Наприклад, там народився харківській IT-кластер — ми не лише допомагали зі статутними документами, але й були фактичним майданчиком, де проходили установчі збори. Це також місце народження Агрофудкластеру 3 роки тому. Тут започаткувалась медична реформа, було створено Харківську експертну групу з підтримки медичної реформи, за 2 тижні до війни було дописано законопроєкт «Про медичну практику та лікарське самоврядування». До речі, харківське регіональне відділення АПУ (перше в Україні) теж народилося тут.
У перші дні війни внаслідок ракетного обстрілу міста, будівлю, де розташована наша фірма у Харкові, було суттєво пошкоджено, але ми вже запланували її відновлення. Головне питання для мене сьогодні світоглядне: якими сенсами її наповнювати?
— Як змінилась робота компанії від початку повномасштабної війни?
— Нам і нашим родинам знадобився певний час для того, щоб виїхати з-під обстрілів і знайти безпечне місце. Ми не припиняли підтримувати клієнтів, які мали в цьому потребу, не відмовили нікому. Але більшість клієнтів знаходились у такому ж стані: рятували і намагалися вивезти залишки обладнання своїх виробництв, релокувати офіси і заводи, рятували родини. Серед наших клієнтів та друзів дуже багато лікарень у різних регіонах України. З 24 лютого ми почали збирати запити на генератори, свічки, ковдри, інсуліни, дитяче харчування, все для тактичної медицини, операційне обладнання. Ми звернулися до наших друзів з німецького бізнесу і вони створили цілу систему збору коштів, закупів, найняли логістичну компанію та Бранденбургську університетську клініку для професійного консультування та допомоги і вже за 3 тижні отримали 40 тон фантастично якісного добра.
У перші дні війни на мене сипалися запити з різних лікарень зі списками препаратів, які доказова медицина у світі вже давно або ніколи не знала. Німецькі колеги все ретельно переклали, проаналізували і надіслали нам найкраще. Чому я про це розповідаю? Тому що рівно рік тому, навесні 2021р. я об'їхала всі громади харківської області з адвокаційною місією на замовлення проєкту Європейського Союзу «Первинна медицина в громадах», і через рік такою ж вологою весною ті ж лікарні отримували за нашої участі гуманітарні вантажі під ворожими обстрілами. У мене від цього крається серце. А ще від того, що внаслідок непродуманих рішень влади перед війною у лікарень майже не було необхідних запасів. Мова йде в т.ч. про фактичне зазіхання держави на автономію некомерційних медичних підприємств. Наприклад, перед війною були внесені відповідні зміни до чинного законодавства та встановлено, що базовий рівень заробітної плати для середнього медичного персоналу не може бути менше 13 500 грн, а для лікарів — 20 000 грн. При цьому, влада не зважала на те, чи спроможне підприємство з огляду на наявні в нього кошти виплачувати заробітні плати на встановленому рівні. Деякі лікарні змушені були використовувати для цього грошові запаси чи навіть брати кредити. Але сподіваюсь, що це дасть можливість зробити висновки на майбутнє і більш ретельно прогнозувати політичні рішення у таких чутливих питаннях.
— Коли Ви змогли повернутися до роботи?
— До більш-менш повноцінної роботи ми повернулися десь через 3 тижні після початку війни. І це був дуже важкий для мене момент. Побачити в Zoom обличчя близьких людей, у яких мама і тато на окупованій території, близькі вже 4 дні не виходили на зв'язок, у когось вже немає будинку на північній Салтівці, у бомбосховищі немає інтернету… І мені треба їм казати, що буде далі. Якщо це надовго, то як ми будемо жити, чи буде «завтра»? Мені було навіть дихати важко. Зараз пафосне скажу: чудові люди в ILF. Ми домовилися про нові правила, визначились, що найважливіше для нас — люди, перевірили, чи немає серед наших клієнтів тих, хто пов'язаний з державою-агресором, і почали потроху працювати. Поділили ролі, обрали пріоритети, підтримуємо один одного та збираємося двічі на тиждень, аби скорегувати поточні плани.
— Війна змінила юридичний ринок та юридичний бізнес назавжди?
— Маємо уточнити: український юрринок. Юрринок-фантом, бо ми, без образ, не мали об’єктивного уявлення про те, чим він є насправді. А він був продовженням державно-олігархічної системи, що природно відповідає порядку речей. І яким він буде після війни, багато в чому буде залежати від того, чи зміняться суспільство і держава. Якщо держава не змінить судову систему, не подбає про справедливість, буде сконцентрована на непрозорому розподілі грошей на відновлення, то і юридичний ринок підлаштується і розподілиться відповідно. Якщо ж суспільству вдасться «продавити» свій запит на справедливість, а міжнародним партнерам — переконати українську владу створювати сильні інституції та гарантувати чесні правила гри, відкриються можливості для справедливої конкуренції, розвитку малого та середнього бізнесу, роботи з інвесторами. Тоді український юрринок буде мати абсолютно інший дизайн. І потребуватиме юристів абсолютно іншої якості й іншого світогляду. А відповідно, й іншого підходу до вищої юридичної освіти.
У ці дні ми дуже активно підтримуємо школу права УКУ — найкращу юридичну школу в Україні, на мою скромну думку, єдину, яка існує без жодної державної підтримки, вчить майже як в Оксфорді та дбає, щоб випускники ставали вільними юристами, що непритаманне більшості юридичних університетів на пострадянському просторі.
— Компанії повертаються до гібридного формату роботи. Виключно онлайн вже не влаштовує ринок? Які плюси та мінуси дистанційної роботи?
— Не влаштовує ринок — це кого? Нас влаштовує. Ми ще до пандемії перейшли на гібридну форму. Тоді дистанційну форму роботи ми пропонували нашим співробітникам як перевагу. Зрештою, багаторічні намагання створити ефективну діджиталізовану систему управління процесами дали нам відчутні переваги. Під час пандемії ми тренувались, знову тренувались і більш-менш адаптувались. І самі, і разом з клієнтами. Але є, безперечно, «але»: під час дистанційного спілкування губиться мінімум 30% креативного потенціалу. Це мінус. Зараз дуже хочеться обійняти всіх, просто нестерпно хочеться. На відміну від більшості колег, у мене була і є така можливість, тому я багато часу проводжу у зустрічах з деякими клієнтами та партнерами фірми. Повертатися до роботи офлайн у нашому випадку поки небезпечно — обидва офіси (в Харкові і Києві) поки що не дають абсолютної безпеки. Тому ми розвиваємо навички спілкування в 10 чатах одночасно та на кількох платформах на вибір клієнта і віримо, що це дуже корисно для розвитку мозку.
— Чим наразі допомагаєте клієнтам?
— Консультуємо з питань трудового права, зважаючи на те, що трудове законодавство досить стрімко змінюється в умовах воєнного часу. Продовжуємо активно співпрацювати з медичними закладами, проводимо для них онлайн-заходи, спрямовані на те, щоб прояснити практичні питання застосування законодавства, які виникають у керівників медичних закладів та медичних працівників. Також від початку війни продовжуємо допомагати бізнес-клієнтам, які зазнали збитків та руйнувань внаслідок повномасштабного вторгнення росії.
— Чи змінились їх запити у зв’язку з воєнним часом?
— До нас постійно звертаються, зокрема із запитами щодо релокації бізнесу та питаннями невиконання договірних зобов’язань під час війни. Досить актуальним для клієнтів є й питання фіксації збитків, які були заподіяні через бойові дії. Хоча механізм відшкодування завданої шкоди перебуває на стадії розробки, ми 24/7 надаємо клієнтам поради, які документи доцільно збирати та зберігати, аби в подальшому отримати бажану суму компенсації. Допомагаємо і в оформленні документів. Попри складнощі у роботі судової системи, продовжуємо супроводжувати судові справи та допомагати клієнтам захищати їх активи та власність.
— Як вибудовуються відносини з клієнтами у цей непростий час?
— Крім юридичної допомоги, допомагаємо всім, чим можемо: любимо, телефонуємо, питаємо: «Ви як?», шукаємо ліки, ковдри, іноді працюємо логістами, даємо поради, шукаємо все, що треба знайти, тримаємо руку на пульсі, утримуємо від емоційних рішень, допомагаємо знайти донорів чи партнерів, запевняємо, що світанок все одно настане і буде завтра, де все можливо, знаходимо для цього докази, навіть якщо самі зневірюємося (бувають і такі хвилини), читаємо стенограми речника Пентагону, британської розвідки, зведення Генштабу і віримо в Перемогу.
— Як саме допомагаєте громадянам та бізнесу у відновленні майна та власності? Розкажіть, будь ласка, про свій досвід.
— Ми зараз багато вчимося. Вивчаємо економіку війни, уважно стежимо за політиками міжнародних фінансових інституцій, досліджуємо повоєнний досвід відновлення бізнесу в інших країнах, вивчаємо практику Європейського суду з прав люди, зокрема у справах, в яких особи захищають своє право власності, що було порушене через війну. Намагаємось дуже обережно моделювати можливі майбутні сценарії. Переконуємо клієнтів робити мінімально необхідні речі — принаймні, правильно і ретельно фіксувати збитки, допомагаємо з цим за потреби.
— За спільними оцінками Мінекономіки та KSE, загальні втрати економіки України через війну становлять близько $600 млрд. Якою бачите концепцію відновлення України? Що плануєте робити для її реалізації?
— Зараз ми входимо принаймні у дві групи, які працюють над створенням політик. Обидві пов'язані з відбудовою територій та інфраструктури з урахуванням нових викликів і потреб. Громади України ще довго будуть поділені на такі, що постраждали від бойових дій, і такі, що прийняли до себе внутрішньо переміщених українців та українок, а їх кількість може дійти до 10 млн. Перші мають вщент зруйновану життєво важливу інфраструктуру, колосальний відтік людей, відсутність традиційного джерела поповнення місцевих бюджетів — бізнесу, який платить податки. Цим громадам треба шукати стимули для повернення бізнесу, потрібні час і ресурси для відновлення. Крім того, люди в таких громадах ще довго будуть мати обмежену мобільність через заміновані території, зруйновані мости та дороги. Натомість «тилові» громади зараз виросли на 50%, їх інфраструктура не була для цього налаштована, але щоб шукати нові стратегії, треба зрозуміти, скільки людей залишаться, скільки повернуться, а скільки поїдуть далі. І пам'ятайте, що ми маємо повернути більшість з тих, хто поїхав, і мотивувати залишитись тих, хто поки з нами. Тому маємо будувати Європу тут, змінюючи існуючі практики на краще, у т.ч. на законодавчому рівні. Зараз наша фірма частково перетворилася на дослідницько-законодавчу лабораторію, ми багато працюємо з національними і міжнародними експертами, і нас це дуже мотивує.
— Чи вірите в успішність позовів у міжнародні інстанції (наприклад, у Європейський суд з прав людини) щодо стягнення збитків з росії? Наскільки реально відшкодувати шкоду, завдану державою-агресором, в українському суді?
— Це питання мені звучить приблизно так: «Чи вірите, що на Марсі є вода?» Так, об'єктивні дані свідчать, що скоріше за все в якомусь вигляді, можливо, є або була, так чи інакше ми його колонізуємо рано чи пізно. 100 років — це рано чи пізно? Ну, ок, не 100, а 30. Я абсолютно переконана у необхідності таких позовів як від держави, так і безпосередньо від бізнесу. При цьому було б добре, якби у нас була зважена і консолідована позиція щодо такої стратегії, бо у 2014 р. її не було, і це дуже уповільнило захист майнових інтересів від втрат у Криму та на окупованій території Донбасу. Але це будуть довгі процеси зі складною й наразі спірною перспективою виконання рішень. Однак це дуже важливий політичний та стратегічний крок, який має привести до створення відповідних прецедентів, фіксації фактів. Зрештою, я впевнена, що це допоможе державі ефективно будувати політику залучення ресурсів на відновлення, а бізнесу створить додаткове підґрунтя для залучення донорських та інвестиційних, пільгових кредитних ресурсів.
Щодо відшкодування шкоди, що була заподіяна державою-терористом, в українському суді, то зараз ми можемо спостерігати позитивні зрушення в судовій практиці. Приміром, нещодавно з’явилась нова правова позиція Верховного Суду, якою було надано «зелене світло» українським громадянам подавати позови проти росії. Раніше це було неможливо, оскільки суди виходили з того, що росія володіє судовим імунітетом та не може бути відповідачем в українському суді. Тепер же люди, які втратили майно, житло через війну, зазнали моральної шкоди внаслідок смерті родича чи близької особи, отримали надію на те, що росія заплатить за все скоєне. Думаю, тепер пріоритетним має бути створення якісного механізму (процедури) виконання рішень у справах, в яких відповідачем є росія.
— Яка головна місія вашої юридичної компанії сьогодні?
— Ми прояснюємо справи.
— Поділіться планами на майбутнє. Що найважливіше і найголовніше?
— Зараз я мрію, щоб усі близькі мені люди були живі й у безпеці. А потім хочу в подорож, щоб переконатися, що світ прекрасний і в ньому є справжні тихі світанки, які дають надію.