У боротьбі із зовнішнім агресором суспільство, включно з нашими захисниками, постійно зіштовхується з різного роду викликами, що по своїй суті є природними процесами. Визначальним у такій ситуації є не кількість таких викликів, а якість їх вирішення. Одним із таких викликів, пов'язаних із захистом держави, є самовільне залишення військової частини та дезертирство.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
За даними Hromadske, у 2022 році було зареєстровано 6 тисяч справ, пов’язаних із самовільним залишенням військової частини, а вже в наступному — 16 тисяч. За перші два місяці 2024 року прокурори вже розпочали 4690 проваджень.
Дані, якими оперують народні депутати України, ще більш тривожні. Лише упродовж січня-квітня поточного року органами досудового розслідування та прокурорами вже зареєстровано 10 584 кримінальних проваджень за ст. 407 Кримінального кодексу України (самовільне залишення військової частини або місця служби), а також 7306 кримінальних проваджень за ст. 408 Кримінального кодексу України (дезертирство).
З наведених даних вбачається, що тенденції є невтішними та зростають у темпах прогресії.
Водночас практика показує, що значна частина військовослужбовців, які підозрюються у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених статтями 407 та 408 Кримінального кодексу України, усвідомлюють помилковість свого рішення та готові повернутися до захисту держави. Однак через наявне кримінальне провадження та виведення поза штат реалізувати свій намір повернутися в стрій неможливо.
Тобто складається ситуація, за якої частина військовослужбовців, які мають спеціальний досвід, навички та вміння, готові повернутися в стрій, але не можуть цього зробити. Замість цього вони створюють непотрібне навантаження на слідчі органи та суд, не кажучи вже про потенційні місця позбавлення волі, хоча такі особи не створюють загрози для суспільства.
Вказану проблему покликаний вирішити законопроєкт №11322, зареєстрований у Верховній Раді України 06.06.2024.
Суть законопроєкту зводиться до внесення змін до Кримінального кодексу України, відповідно до яких особа, яка під час дії воєнного стану вперше вчинила кримінальне правопорушення, а саме самовільне залишення військової частини, або дезертирство, звільняється від кримінальної відповідальності за дотримання двох умов:
- повідомлення слідчого чи прокурора про намір повернутися до військової частини до закінчення досудового розслідування;
- наявність письмової згоди командира на продовження військової служби.
Якщо з першою умовою все зрозумілою, то щодо письмової згоди командира на продовження служби виникають запитання.
Законодавець не конкретизує, чи він має на увазі командира військової частини, де військовослужбовець проходив службу, чи будь-якого іншого командира, який виявить бажання взяти військовослужбовця під своє командування. Бо якщо розв'язання питання звільнення від кримінальної відповідальності та повернення на військову службу поставити в залежність від волі колишнього командира, суб’єктивні фактори чи особистісні відносини стають суттєвою перешкодою для повернення на військову службу. Очевидно, що суб’єктивні фактори не можуть бути визначальними факторами в питанні звільнення від кримінальної відповідальності. Ба більше, держава так може втратити досвідченого бійця.
Наведену прогалину можна вирішити шляхом розширення можливості надання письмової згоди не лише колишнього командира, а й інших командирів, які виявлять бажання взяти до свого штату відповідного військовослужбовця. В такому випадку суб’єктивні фактори нівелюються, і за відсутності згоди колишнього командира військовослужбовець не обмежений у праві запропонувати свій досвід та навички іншим військовим частинам.
Отже, даний законопроєкт є однозначно кроком вперед у вирішенні викликів самовільного залишення військової частини та дезертирства. Законодавча ініціатива може вирішити ряд питань, зокрема: (1) повернути досвідчених військовослужбовців до лав Збройних Сил України; (2) не позбавляти волі осіб, які не створюють небезпеку для суспільства; (3) зменшити навантаження на слідчі органи та суди, місця обмеження волі.
Водночас на даному етапі законопроєкт потребує доопрацювання на предмет нівелювання суб’єктивних факторів при розв'язанні питання про звільнення від кримінальної відповідальності. Адже саме якість майбутнього закону буде визначальною у його ефективності при вирішенні вищевказаних викликів.