Останнім часом твори сучасного мистецтва породжують проблеми правового порядку. Нещодавно увагу суддів і учасників світових художніх ринків привернули твори постмодернізму, у зв'язку з критикою основних концепцій авторського права: оригінальності, авторства й дихотомії ідеї та її конкретного вираження.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Постмодернізм – поняття, що використовується у сучасній культурології для позначення специфічних тенденцій духовного життя західної цивілізації кінця ХХ ст. Дихотомія – розподіл цілого поняття (класу) на два взаємовиключних поняття (підкласи). Апропріація (англ. Appropriation або Appropriation Art, також зустрічається визначення апропріаціонізм) – термін в історії мистецтва та критики, що стосується більш-менш прямого використання у творі мистецтва реальних предметів або навіть інших творів мистецтва, що вже існують. Практику апропріації можна відстежити аж до колажів кубістів і робіт Пікассо та Брака, створених в 1912 р., в яких такі реальні об'єкти, як газети, були включені у твір і представляли самі себе. Практика присвоєння була розвинена набагато далі – в реди-мейд французького художника Марселя Дюшана в 1915 р. Найбільш відомим прикладом є «Фонтан» (пісуар, підписаний М. Дюшаном і представлений як твір мистецтва).
«Фонтан», Марсель Дюшан
Пізніше сюрреалісти використовували апропріації в колажах та об'єктах, таких як «Телефон-омар» Сальвадора Далі (телефон з омаром замість телефонної трубки).
«Телефон-омар» — скульптура, створена Сальвадором Далі у співтворчості з художником Едуардом Джеймсом
У кінці 1950-х присвоєні образи та об'єкти з'явилися у роботах Джаспера Джонса й Роберта Раушенберга у творах поп-арту. Мистецтво апропріації підіймає питання оригінальності, автентичності й авторства. Воно належить до давньої модерністської традиції мистецтва, що порушує питання про природу чи визначення мистецтва як такого. Художники-апропріатори перебували під впливом есе німецького філософа Вальтера Беньяміна «Твір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності», 1934 р., а також користувалися підтримкою американського критика Розалінди Краусс (книга «The Originality of the Avant-Garde and Other Modernist Myths», 1985). Апропріація активно використовувалася художниками, починаючи з 1980-х років.
Традиційно, для того, щоб користуватися авторсько-правовою охороною, робота повинна існувати в оригінальній формі, яка сприймається почуттями, а не у вигляді ідей і концепцій. Окружний суд Парижа в 1988 р. постановив, що «кубізм як жанр, що має витоки у творчості Пікассо, не може бути монополізований». Це рішення свідчить про те, що правова охорона повинна сприяти творчості, а не «душити» її. Визначення оригінальності є складним, головним чином тому, що це поняття змінюється з часом. Воно не включено ні в один міжнародний договір, відсутнє у більшості національних законів про авторське право та інтерпретується, в основному, судами. Існують дві основні концепції оригінальності. Перша – суб'єктивна – тлумачить оригінальність як відображення у роботі особистості автора. Причому деякі фахівці вважають, що оригінальний твір має бути створеним самим автором. Друга – об'єктивна концепція оригінальності передбачає наявність вибору у творчому процесі.
Мистецтво розвивається швидше, ніж правові положення. Провести межу між ідеями, концепціями, стилями, що не підлягають охороні, та роботами, які дають підстави для їх охорони авторськими правами, нелегко. Крім того, вимогу оригінальності твору, як результату власних зусиль автора, складно поєднати з практикою сучасних діячів мистецтва, які широко використовують можливості апропріації.
Апропріація (в пер. з англ. «привласнення») – відносно загальна художницька практика, яка була теоретично узаконена Марселем Дюшаном (Marcel Duchamp). Його «редімейди» (готові об'єкти) були підхоплені концептуалістами, а потім прихильниками постмодернізму. У 1915 р. М. Дюшан писав: «Тепер художник – не той, хто просто створює роботу, автор насамперед робить вибір, і цей вибір робить його художником». Для багатьох представників художньої спільноти апропріація – це мова, якою постмодерніст висловлює свої думки. Постмодерніст звертається до використання раніше створених речей та техніки запозичення «знайдених» образів і розміщення їх в іншому контексті. Сучасний американський скульптор Барбара Блюм (Barbara Bloom) говорить: «Я не створюю річ, я змінюю її. У мене немає створених вручну елементів. Як художник, я розмовляю по телефону та працюю з майстрами, аби переконатися, що вони роблять те, що мені потрібно. Немає ніякої захаращеної кімнати, я працюю вдома».
Епохальна виставка під назвою «Pictures» («Картини»), на якій були представлені твори в стилі апропріації, була організована в Нью-Йорку в 1977 р. Її учасників об'єднала ідея використання фотографії як ресурсу для повторного художнього застосування. Твори, створені з застосуванням апропріації, – від колажів Пікассо та Брака (Braque) до робіт поп-арту й постмодернізму – є помітною частиною колекцій сучасних музеїв.
Тому цікаво й корисно дослідити, що саме сьогодні підлягає охороні авторським правом: оригінальний вираз, предмет праці або просто неортодоксальна ідея. Аналіз кількох показових судових справ, що розглядались у різних юрисдикціях, зокрема у Франції, США, Німеччині та Бельгії, допоможуть краще зрозуміти стан постмодерністських художніх течій та правозастосовчу практику у цій сфері.
Франція: широке юридичне тлумачення постмодерністських художніх творів
У справі Gautel проти Bettina Reims (2008 р.) Верховний суд дав дуже широке тлумачення художнього твору. Він вказав, що комбінація естетичних уподобань відображає особистість автора. Позивач у своїй інсталяції помістив слово «парадіз», написане золотими літерами в певному місці, а саме на вході до старої психіатричної лікарні, тим самим досягши розбіжності зі звичайним змістом цього слова. Таким чином ідея була втілена в матеріальну форму, що заслуговувало охорони авторськими правами. Відповідач, добре відомий фотограф, порушив ці права, створивши фотографію, що зображала модель у центрі інсталяції позивача. Суд зауважив, що якби слово «парадіз» було роміщено на непривабливих дверях, що вели до туалету, така комбінація також могла б охоронятися авторськими правами внаслідок своєї оригінальності.
Такий широкий підхід до оригінальності був прийнятий у 2007 р., коли вирішувалася справа американського художника та скульптора Сая Твомблі (Cy Twombly). Франко-камбоджійська художниця Рінді Сем (Rindy Sam) була настільки захоплена білосніжним полотном Твомблі, що поцілувала його, забруднивши губною помадою твір вартістю в кілька мільйонів. Художниця була арештована, при цьому вона сказала, що її дії – частина практики в мистецтві. «На полотні залишився червоний слід. Цей слід – свідчення того моменту, свідчення сили мистецтва. Твомблі залишив цю білизну для мене, щоб я прийшла і жила в ній. Мій поцілунок зробив картину ще прекраснішою».
Стосовно оригінальності роботи Твомблі суд Авіньйона констатував: «Абсолютно біле полотно висловлює гармонію і баланс, що відчуваються художником. Додавання поцілунку спотворює підхід художника, який вважав свою роботу закінченою і не хотів її подальших модифікацій... Мальовничий об'єкт навмисно обрано автором і має властиву йому внутрішньо художню цінність».
США: юридична непередбачуваність стосовно робіт художників-постмодерністів
Сучасні американські художники, що практикують апропріацію, широко використовують створені раніше чужі роботи й медійні образи, обґрунтовуючи це своїм прагненням інтерпретувати соціальні чи естетичні уявлення. Однак американські судді більшою мірою чинять опір новим віянням у мистецтві, ніж їхні колеги з Європи, і їх рішення часто непередбачувані. Останнє може відображати або недостатнє знання історії мистецтва, що заважає правильному аналізу порушень авторських прав, або стурбованість можливістю виникнення нових монопольних прав і створення на їх основі додаткових перепон креативності. Юридична непередбачуваність породжує сумніви авторів щодо можливості надихатися чужими роботами, не знаючи, що можна, а що не можна використовувати.
Серія справ Koons демонструє відсутність у суддів США ясності щодо поняття добросовісного використання. У першій справі Rogers проти Koons (1992 р.) позивач подав до суду на відповідача, американського художника Джеффа Кунса (Jeff Koons), за використання його фотографії «Цуценята» при створенні скульптури «Низка цуценят». Відповідач стверджував, що це було добросовісне використання: його скульптура була сатирою або пародією на сучасне суспільство. Суд другого округу відкинув це твердження і вирішив, що добросовісним можна було б визнати тільки таке використання, яке гарантовано доносило б до публіки знання про оригінал.
Цей же суд у справі Blanch проти Koons (2006) став на сторону відповідача Кунса, який сканував фотографію, зроблену позивачем, фотографом Андреа Бланш (Andrea Blanch), на показі модної косметики. Кунс отримав змінене зображення ніг моделі й наклав його на зображення сільського пейзажу та інших об'єктів.
Картина американського художника Джеффа Кунса
Суд визнав таке використання добросовісним, оскільки мета відповідача при використанні фотографії позивача відрізнялася від мети позивача при створенні фотографії. Суд вирішив, що ідея, закладена в Закон про авторське право (заохочення прогресу науки та корисних мистецтв), швидше здійсниться, якщо дозволити відповідачу використовувати фотографію позивача замість того, щоб заборонити йому це робити.
У країнах системи Загального права (Common Law) або як їх ще називають – країни англо-американського права, юридичною підставою для розвитку цього напрямку, зокрема в образотворчому мистецтві, є критерій «добросовісного використання» (fair use), закріплений, наприклад, у США в Законі «Про авторське право». На відміну від авторського права США, Великобританії, Канади та інших країн системи Загального права, у вітчизняному авторському праві відсутнє поняття «добросовісне використання». Крім того, Цивільний кодекс містить вичерпний перелік випадків, коли допускається вільне використання твору без згоди автора.
Оскільки художник, що працює у техніці апропріації, як би повторює твір іншого автора і, більше того, реалізує свої творіння за допомогою галерейного бізнесу, в судовій практиці щодо захисту авторських прав з'явилися справи, в яких позивачі ставлять питання не лише про порушення авторських прав художниками «апроріаторами», а й художніми галереями. Ілюстрацією застосування критерію добросовісного використання чужого твору є висновки судів США стосовно спору, що тривав понад 5 років. Ці висновки широко обговорюються у світі мистецтва, у т. ч. і юристами, що практикують у цій сфері.
Патрік Карью проти Річарда Прінса
У 2008 р. відомий американський художник апроріатор Річард Прінс (Richard Prince) створив серію з 30 картин під загальною назвою «Зона Каналу» («Canal Zone»). У роботі він використовував фотографії жителів Ямайки не менш відомого французького фотографа Патріка Карью (Patrick Cariou) з його книги «Yes, Rasta». Картини Річарда Прінса були виставлені в Нью-Йорку в Художній галереї Лоренса Гагосяна (Gagosian Gallery Inc.). Художня галерея видала каталог картин із зображеннями профілів фотопортретів з книги Патріка Карью. Було організовано також шоу, на яке були запрошені, зокрема Леонардо ДіКапріо, Роберт Де Ніро, Мік Джаггер, Періс Хілтон та інші зірки. Картини Річарда Прінса були розпродані на суму в 10,5 $ млн.
Апропріація: фотографія Патріка Карью в картині Річарда Прінса
У 2009 р. Патрік Карью звернувся до суду з позовом про порушення авторського права до Річарда Прінса, Художньої галереї та власника галереї Лоренса Гагосяна. Федеральний суддя окружного суду по Південному округу Нью-Йорка Дебора Бaтс (Judge Deborah A. Batts) 18.03.2011 р. задовольнила позовні вимоги, встановивши, що Річард Прінс порушив авторські права Патріка Карью. Суддя вказала у рішенні, що Річард Прінс у картинах серії «Canal Zone» використовував 41 фотографію з книги Патріка Карью «Yes, Rasta». Суддя також постановила, що примірники каталогу, негативи, плівки, диски, інші матеріали й нерозпродані картини, що залишилися, повинні бути вилучені та знищені. Суддя зобов'язала Художню галерею і Лоренса Гогасяна повідомити всіх власників картин про допущені порушення авторського права Патріка Карью.
Відповідачі заперечували на аргументи позивача та заявили, що використання фотографій позивача є «добросовісним використанням» відповідно до положень Закону США «Про авторське право». Однак суддя відкинула цей довід, зазначивши, що авторське право Карью було порушено не лише Прінсом, а й самою Художньою галереєю.
Рішення суду першої інстанції викликало дебати та безліч коментарів у світі мистецтва, оскільки в суді було порушено питання не тільки про тлумачення поняття «добросовісне використання», а й тлумачення понять «мистецтво апропріації» та «надихаюча ідея», а також питання про участь і відповідальність Художньої галереї та її власника Лоренса Гагосяна за порушення авторських прав художника.
Суддя Батс зазначила: «... незаперечно, що Художня галерея і Лоренс Гагосян копіювали елементи фотографій Карью, коли публікували каталог виставки картин «Canal Zone», виготовляли й розповсюджували запрошення-брошури із зображеннями репродукцій світлин Карью та інших репродукцій його робіт, присвоєних Прінсом.
Виставляючи та продаючи роботи Прінса без достатніх правових підстав, Художня галерея і Лоренс Гагосян порушили виключні права Карью, як власника авторських прав на фотографії ...».
Іншими словами, рішенням суду встановлено, що Художня галерея і Лоренс Гагосян знали та мали знати про порушення авторських прав Карью, коли рекламували, репродукували, продавали й іншим чином поширювали картини Прінса.
Виходячи зі сказаного в рішенні суду, виникає ряд питань про необхідний рівень професійної добросовісності художніх галерей, які організовують виставки, зокрема виставки художників-апропріаторов. Який рівень відомостей про авторські права художників буде достатнім для художньої галереї, щоб виставляти роботи? Чи призведе аналіз висновків з рішення суду власників художніх галерей до обов'язку більш жорстко дотримуватися добросовісності щодо художників, зокрема художників-апропріаторов? Наскільки залученість художньої галереї до виставкового процесу свідчить про її добросовісність, і в якому випадку не буде розглядатися як обізнаність про першопочатковий твір об'єкта мистецтва апропріації?
Ці питання можуть бути частково вирішені за допомогою детальних угод між художніми галереями й художниками. Проте в деяких країнах такі угоди між галереєю і художником рідко використовуються, а відповідальність за порушення авторського права зовсім не обговорюється. У таких випадках галереї, які активно продають твори мистецтва, можуть зіткнутися з високими ризиками відповідальності.
Як би там не було, з рішення судді Батс випливає, що проста письмова угода між галереєю і художником, принаймні, допоможе закрити питання відповідальності за можливе порушення авторських прав, включаючи відшкодування збитків та витрати щодо захисту від таких позовів. Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу до Апеляційного Суду США Другого судового округу. Рішення судді Батс у більшій частині було скасовано 25.04.2013 р. судом другої інстанції.
Суддя Берінгтон Паркер (Judge Barrington D. Parker) в апеляційній постанові зазначив: «Ми дійшли висновку, що районний суд застосував некоректний критерій, щоб визначити чи є твори Прінса добросовісним використанням захищених авторським правом фотографій Карью. Далі ми дійшли висновку, що всі роботи Прінса, окрім 5-ти, є добросовісним використанням захищених авторським правом фотографій Карью. Стосовно 5-ти робіт Прінса ми повертаємо справу до районного суду для розгляду по першій інстанції питання про наявність у Прінса права бути звільненим від відповідальності на підставі добросовісного використання» (www.artinamericamagazine.com/news-features/news/richard-prince-wins-major-victory-in-landmark-copyright-suit/).
Крім того, Апеляційний Суд Другого судового округу ухвалив, що критерій для визначення добросовісності використання чужого твору залежить від того, чи знайшов художник, який використовує чужий твір, нове застосування, трансформувавши оригінал. Виходячи з цього, маніпуляції Прінса з фотографіями Карью, в основному, є задовільними щодо цього тесту, оскільки більша частина картин являє собою «сиру» естетику, що відрізняє їх від «безтурботної, спокійної» роботи Карью.
Верховний Суд США 12.11.2013 р. відмовив Патріку Карью у перегляді справи, оскільки погодився з висновками Апеляційного Суду Другого судового округу (www.theartnewspaper.com/articles/Supreme-Court-wont-hear-controversial-copyright-case/31025).
Зрештою, судова тяганина закінчилася підписанням між сторонами в березні 2014 р. конфіденційної угоди, згідно з якою Патрік Карью відмовився від яких би то не було вимог щодо робіт Річарда Прінса серії «Canal Zone» (Www.theartnewspaper.com/articles/Prince-versus-Cariou-copyright-case-settled/32076).
Закон не вимагає, щоб робота містила коментарі до оригіналу, і вторинний твір може бути формою добросовісного використання оригіналу не тільки у випадках критики, коментування, повідомлення новин, навчання, наукових занять. Вирішальне значення має те, якою постає розглянута робота перед розсудливим спостерігачем, а не думка художника про його роботу. Не зважаючи на таке рішення, неможливо визначити з певністю, що якісь косметичні зміни фотографії обов'язково складуть «добросовісне використання».
Перемога художника над фотографом
У 1995 р. відомий німецький і австралійський фотограф Хельмут Ньютон (англ. Helmut Newton) звернувся до суду з приводу картини художника Георгія Пузенкова Power of Blue, звинувативши останнього в запозиченні його сюжету. Георгій Пузенков – один з найбільш відомих на Заході сучасних російських художників нового типу. Він належить до покоління, сформованого у 80-ті роки та актуалізує у своїй творчості досягнення цивілізації кінця ХХ – початку XXI століття, зберігаючи дивовижну цілісність і відданість ключового фігуранта історії мистецтва – образу. Перші уроки малюнка й живопису Пузенков отримав від дідуся, який навчався у Вітебську разом з Марком Шагалом. За спиною у нього дві вищі освіти – фізико-математичний та художній факультет Поліграфічного інституту. Напевно, саме тому у творчості Пузенкова так органічно поєднуються, з одного боку, актуальне мистецтво та історія культури, з іншого – новітні комп'ютерні технології, що створюють цифрові зображення.
Хельмут Ньютон «Miss Livingston»,1981 / Георгій Пузенков «Power of Blue»,1995
У Вищому суді Гамбурга Георгій Пузенков виграв процес, який увійшов до історії авторського права як перший процес, пов'язаний з проблемою авторського права та права художника-постмодерніста на художню апропріацію.
Перемога фотографа над художником
Нещодавно бельгійський суд визнав Люка Тюйманса винним у порушенні закону про авторські права за використання фотографії. Суд не взяв до уваги тієї ключової ролі, яку апропріація протягом багатьох століть відіграє в історії мистецтва. Тому в майбутньому таке рішення може мати наслідки, що викликають тривогу.
Картина Тюйманса «Бельгійський політик» (2011 р.), на якій зображений Жан-Марі Дедекер, основою якої є фотографія Катрейн Ван Гіл.
Цивільний суд міста Антверпен 15.10.2015 р. виніс знаменний вирок. Він визнав бельгійського художника Люка Тюйманса (Luc Tuymans) винним у порушенні закону про авторські права за те, що той у своїй картині «Бельгійський політик» («A Belgian Politician») (2011 р.) використовував зроблену Катрейн Ван Гіл (Katrijn Van Giel) фотографію лідера партії правих LDD Жан-Марі Дедекера (Jean-Marie Dedecker). Картина Тюйманса, безперечно, заснована на портреті ван Гіл: на ній точно так само різко кадроване зображення особи, у неї точно такий же формат і фокус на вкритому потом лобі Дедекера. І все ж йдеться про явне перенесення зображення з одного типу носія на інший з усіма випливаючими з цього наслідками.
Суд відхилив аргумент захисту Тюйманса про те, що це пародія, а не копія. Таке рішення задовольнило адвоката Дітера Деларю, який представляв інтереси Ван Гіл. Він сказав: «Суд прислухався до нашого аргументу про те, що твір Тюйманса – не гумористичний, в той час як гумор є необхідним елементом пародії».
Суд визначив Тюймансу штраф у розмірі € 500 000 у разі повторного відтворення художником роботи «A Belgian Politician», а також при спробі публічної демонстрації оригінальної роботи, яка наразі належить американському колекціонерові.
Громадська думка, творчі спілки, критики та експерти однозначно підтримали сторону художника. Сам же визнаний плагіатором художник збирається подавати апеляцію на рішення суду. При цьому його позиція така, що закони про авторське право в Європі невиправдано суворі та невибагливі. Дійсно, дивність прийнятого судом рішення на догоду «букві закону» висвітлила проблему недосконалості регулювання авторського права в сучасних умовах.
Висновки. У постмодерністському суспільстві авторські права неминуче протистоять мистецтву. Особливо це стосується апропріації у мистецтві, коли використовуються образи, які вже охороняються авторськими правами або базуються на них (є похідними творами).
Деякі коментатори пропонують зовсім скасувати систему авторських прав, як таку, що не відповідає сучасним потребам мистецтва. Інші заявляють про радикальний перегляд принципів авторсько-правової охорони творів, з тим, щоб вона охоплювала нові мистецькі практики.
Як має розвиватися авторське право, щоб відповідати реаліям часу? Як бути з питаннями моралі та етики? Чи потрібно збільшувати перелік охоронюваних робіт? Чи не слід запроваджувати систему прав особливого роду (sui generis), щоб заново встановити баланс між сучасним мистецтвом і правовою охороною? Відповісти на ці принципові питання юридичній спільноті доведеться у найближчому майбутньому.