«У цьому світі немає гарантій – є лише можливості»
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Дуглас Макартур
Основний Закон нашої держави чітко встановлює, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України, і навіть вказує, що суди не тільки здійснюють правосуддя, а й контролюють виконання судових рішень. Однак на практиці задекларований у Конституції судовий контроль так і не став механізмом, що гарантує повне та своєчасне виконання судових рішень.
Особливо актуальним це питання постає у рамках адміністративного судочинства, адже у таких справах однією зі сторін спору є суб’єкт владних повноважень. Він апріорі повинен діяти у повній відповідності з чинним законодавством, та «не так сталося, як гадалося». Виявляється, суб’єкти владних повноважень ухиляються від виконання рішень суду не рідше недобросовісних громадян чи підприємств.
Законодавці намагаються вирішувати проблему невиконання судових рішень різними способами. Одним із них у царині адміністративного судочинства стало впровадження інституту судового контролю безпосередньо у Кодексі адміністративного судочинства (далі – КАС). Наявність такої норми у процесуальному законі є позитивним фактором, адже має стати прямою передумовою реального застосування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема права на справедливий суд. Більше того, у рамках адміністративного судочинства наявність функції контролю за виконанням рішення забезпечує дієвість захисту інтересів суб’єкта, який не наділений владними повноваженнями.
Наразі КАС (у ст. 267) визначає фактично три способи судового контролю, а саме:
1) зобов’язання суб’єкта владних повноважень (далі – СВП) надати звіт про виконання судового рішення;
2) накладення штрафу за невиконання судового рішення;
3) визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності СВП-відповідача на виконання такої постанови суду або порушення підтверджених нею прав позивача.
Пропоную розглянути ці способи більш детально.
Зобов’язання СВП надати звіт про виконання судового рішення
Як показує аналіз судової практики, вказаний спосіб судового контролю найчастіше використовується у справах:
- про поновлення на роботі;
- пов’язаних з наданням інформації на запити;
- про стягнення невиплаченої суми соціальних виплат.
Відразу постає питання: у яких випадках можна розраховувати, що суд зобов’яже СВП надати звіт про виконання рішення?
Варто зазначити, що формулювання вказаної норми у КАС певною мірою недосконале. Так, ст. 267 КАС вказує, що зобов’язання подати звіт є правом, а не обов’язком суду. Водночас КАС не містить жодних умов використання ним такого повноваження. У цьому, мабуть, і криється основна причина, чому суди практично ніколи не користуються цим правом за власною ініціативою.
У таких умовах озивач має підібрати переконливі аргументи, чому суд у разі задоволення його позову повинен зобов’язати СВП надати звіт. Зокрема, можна обґрунтовувати таке клопотання тривалим порушенням прав позивача з боку відповідача, яке передувало зверненню до суду. Варто також посилатися на практику Європейського суду з прав людини, що свідчать про негативну тенденцію, яка виникла в Україні з невиконанням судових рішень СВП – наприклад, на рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.01.2010, у якому ЄСПЛ констатував систематичне невиконання в Україні остаточних судових рішень.
Якщо суд і у цьому випадку не знайде підстав для зобов’язання СВП надати звіт, мотиви відхилення клопотання обов’язково мають бути зазначені у постанові.
Окремо слід звернути увагу на процесуальні тонкощі застосування цієї норми КАС. Деякі з них знайшли своє відображення у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) №3 від 13.03.2017. У ній наголошується, що суд може встановити судовий контроль за виконанням рішення СВП-відповідачем лише під час прийняття постанови у справі.
Аналіз судової практики показує, що суди досить часто відмовляють у застосуванні такого способу судового контролю, як надання звіту, оскільки відповідне клопотання позивача надходить уже після прийняття постанови у справі, а на стадії її виконання у суду вже немає підстав для покладення на СВП-відповідача обов’язку надати відповідний звіт. Тож позивач повинен звертатися з клопотанням про зобов’язання СВП-відповідача подати звіт протягом розгляду справи, до прийняття постанови.
Таке клопотання на перший погляд може здаватися передчасним, адже його розгляд повністю залежить від задоволення позовних вимог. Та зважаючи на вказані процесуальні тонкощі, лише у такий спосіб можна бути певним, що суд не відмовить у задоволенні клопотання, посилаючись на формальні підстави, зокрема недотримання процесуального порядку звернення, а розгляне його одночасно з прийняттям постанови.
Враховуючи, що зобов’язання СВП, не на користь якого прийнято постанову, подати звіт про її виконання є правовим наслідком судового рішення, саме у резолютивній частині постанови має бути зазначено про обов’язок надати звіт та строки його надання.
До речі, у вказаній вище постанові ВАСУ, а також у інформаційному листі ВАСУ №28/12/13-13 зазначено, що зобов’язання надати звіт та встановити строки його надання має міститися у постановах суду першої чи апеляційної інстанцій. Таке роз’яснення є певною мірою обмежувальним, адже не узгоджується з іншою нормою КАС (ст. 232), яка передбачає можливість зазначення у постанові ВАСУ строку для подання відповідачем звіту про виконання постанови.
Тому є всі підстави стверджувати, що зобов’язання СВП надати звіт має міститися у резолютивній частині постанови суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.
Накладення штрафу за невиконання судового рішення
Клопотання про накладення штрафу подається позивачем за правилами ст. 267 КАС у разі ненадання звіту у встановлений судом строк. При цьому штраф є «персональним» та накладається на керівника відповідного СВП, а не на сам орган, який він очолює. Розмір штрафу варіюється від 10 до 30 мінімальних заробітних плат, тобто на момент написання цієї статті від 32 до 96 тис. грн, тож загроза його накладення має бути достатнім «стимулом» для керівника СВП забезпечити належне виконання судового рішення, яке набрало законної сили, та, відповідно, є гарантією забезпечення прав позивача у справі. За наслідком розгляду клопотання суд приймає ухвалу.
Вказана постанова ВАСУ також роз’яснює питання оскарження ухвали про відмову у задоволенні клопотання про накладення штрафу. Так, якщо суд першої інстанції не знайде підстав для накладення штрафу, така ухвала може бути оскаржена у апеляційному порядку. При цьому слід мати на увазі, що накладення штрафу є крайньою мірою «стимулювання» СВП виконати рішення у частині надання звіту, тому суд може спочатку обмежитись встановленням нового строку для подання звіту і лише при повторному його ненаданні накласти штраф на керівника СВП. У такому випадку є всі підстави вимагати накладення штрафу в максимальному розмірі за «систематичне» невиконання рішення суду.
Визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності СВП-відповідача
Порядок реалізації цього способу визначений у п. 9 ст. 267 КАС та передбачає подання позивачем до суду відповідної заяви. Попри словесну об’ємність вказаної норми, законодавцю, на жаль, не вдалося повною мірою забезпечити її змістовність та осягнути проблеми реалізації.
Так, абз. 4 п. 9 ст. 267 КАС містить положення про необхідність попереднього повідомлення СВП про намір звернутися до суду – відповідна заява має бути надіслана СВП-відповідачу рекомендованим поштовим відправленням з повідомленням про вручення «не раніше 7 робочих днів до дня подання заяви до суду». У абз. 6 цього ж пункту зазначається, що безпосередньо до суду заява подається «протягом 10 днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів». Тобто вказане положення встановлює строк у 10 календарних днів, що практично унеможливлює дотримання позивачем процесуальних строків.
Наприклад, якщо виконавче провадження відкрито 1 серпня, то вже 2 серпня може вважатися «точкою відліку», коли позивач дізнався про порушення свого права. Отже, строк звернення до суду з відповідною заявою закінчується 11 серпня. Однак спочатку позивач повинен повідомити СВП про свій намір звертатися до суду за 7 робочих днів до вказаної дати, тобто також 2 серпня.
Отже, п. 9 ст. 267 КАС в існуючому вигляді фактично зобов’язує позивача підготувати відповідну заяву та надіслати її СВП лише у перший день після відкриття виконавчого провадження, інакше будуть пропущені процесуальні строки. Можливі кілька варіантів виходу з такої ситуації:
- надіслати заяву СВП заздалегідь, ще до моменту звернення у виконавчу службу з заявою про примусове виконання постанови;
- повідомити СВП у передбаченому законом порядку (після відкриття виконавчого провадження), а потім, одночасно з заявою, подавати до суду клопотання про поновлення строку на звернення з заявою.
Ще одним і, напевне, найбільш раціональним варіантом є внесення змін у п. 9 ст. 267 КАС таким чином, щоб учасник адміністративного спору, що не наділений владними повноваженнями, мав адекватні строки для підготовки та надсилання заяви СВП і таким чином міг своєчасно скористатися своїм правом на захист від недобросовісних дій з боку СВП та правом на реалізацію функції судового контролю.
Підсумовуючи, хочеться висловити надію, що задекларовані у Конституції та процесуальному законодавстві норми щодо судового контролю за виконанням прийнятих рішень матимуть ефективні механізми реалізації як з боку суду (за власною ініціативою), так і з боку учасника спору, на користь якого було ухвалено рішення (шляхом накладення штрафу або визнання бездіяльності СВП протиправною). Адже лише реальне виконання судових рішень дозволить відновити порушені права та інтереси позивача.