У зв’язку з початком роботи нового суб’єкта примусового виконання (приватних виконавців) почали з’являтися проблемні питання, які стосуються виконання рішень судів та інших органів різними виконавцями (державними та приватними) щодо одного й того ж боржника.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Виконавче провадження допускає наявність кількох виконавчих документів щодо одного боржника. Наприклад, на одне рішення суд може видати кілька виконавчих документів, які стосуються стягнення основної заборгованості або судового збору. В більш складних ситуаціях одне рішення суду допускає наявність кількох стягувачів (як правило, солідарних). Однак на практиці найчастіше трапляються випадки, коли щодо одного боржника існує кілька рішень судів або інших органів, за якими стягнення здійснюється на користь кількох стягувачів.
Із цим питанням не виникає жодних проблем, якщо виконання здійснюється одним виконавцем. Закон України «Про виконавче провадження» (далі – Закон) визначає, що виконання рішення здійснюється за місцем знаходження (проживання) боржника чи його майна або за місцем його роботи. При цьому право вибору місця виконання належить стягувачу. Враховуючи можливість одночасного перебування майна боржника в кількох територіальних юрисдикціях або його проживання чи роботи, на практиці виникають ситуації, коли виконавчі провадження щодо одного боржника відкриваються різними виконавцями за вибором стягувачів.
У зв’язку з цим законодавець створив правило зведеного виконавчого провадження, відповідно до якого виконавчі провадження про стягнення з одного й того ж боржника повинні бути об’єднані у зведене.
Яка мета існування інституту зведеного виконавчого провадження? По-перше, процесуальна економія, зокрема звернення стягнення на майно боржника відбувається в обсязі, необхідному для виконання всіх виконавчих документів. По-друге, дотримання принципу черговості та пропорційності розподілу стягнутих з боржника сум.
Однак залишилися методично недопрацьованими питання щодо того, чи в усіх випадках доцільно об’єднувати у зведене виконавче провадження декілька виконавчих документів (наприклад, про звернення стягнення на предмет іпотеки) та виконавчих документів про стягнення на користь стягувачів п’ятої черги. Адже якщо коштів, які надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача – заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернено стягнення на заставлене майно, це виконавче провадження підлягає закінченню (ст. 51 Закону).
При цьому неприпустимим є випадок повернення боржнику надмірно стягнутих коштів за одним виконавчим провадженням, коли він продовжує залишатися боржником за іншим провадженням.
Також існує думка деяких фахівців, що у разі наявності двох і більше стягувачів у виконавчому провадженні взагалі має розпочинатися конкурсний процес, тобто провадження у справі про банкрутство. Проте на сьогодні законодавством, яке регламентує банкрутство юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, цього не передбачено. До того ж інститут банкрутства фізичних осіб у нас до цього часу так і не запроваджений.
Донедавна у разі наявності єдиного суб’єкта примусового виконання (державного виконавця) закон визначав єдиний порядок проведення виконавчих дій у зведеному виконавчому провадженні – арешт накладається з урахуванням всіх виконавчих документів. Тобто стягнення відбувалося одночасно за всіма виконавчими документами.
Вибір за стягувачем?
Однак згідно з ідеологією нової системи (так званої змішаної моделі виконання), тепер під час виконання певних категорій рішень стягувачі мають право вибору – звертатися за примусовим виконанням рішення до державних або приватних виконавців.
Чинна редакція Закону (ст. 30) визначає, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, в межах зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у межах зведеного виконавчого провадження.
Зі змісту зазначеної норми одразу вбачається, що у разі надходження на виконання кількох виконавчих документів щодо одного боржника в органах державної виконавчої служби формується своє зведене виконавче провадження, враховуючи правила «першого державного виконавця, який відкрив виконавче провадження», а у приватного виконавця – своє зведене провадження, які фактично «не перетинаються», незважаючи на те, що мова може йти про одного й того ж боржника.
Якщо у системному зв’язку із Законом спробувати проаналізувати ще й Інструкцію з організації примусового виконання рішень, затверджену Наказом Міністерства юстиції 02.04.2012 р. №512/5 (далі – Інструкція) яка не може йому суперечити, то можна зовсім заплутатися. Так, п. 15 розд. III зазначеної Інструкції, який мав би регламентувати об’єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження приватним виконавцем, містить лише посилання на п. 14, в якому йдеться про об’єднання виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби.
Таке викладення норми у відсильній формі є вкрай невдалим, оскільки надає широке поле для її тлумачення. Чи діє тут «правило першого приватного виконавця», адже про нього в законі немає ні слова?! Чи зобов’язаний державний виконавець передавати своє виконавче провадження (виконавчий документ) приватному виконавцю для приєднання до зведеного, враховуючи, що порядок передачі виконавчого провадження саме в цьому випадку взагалі не передбачений Інструкцією. Запитань багато, а ось відповідей немає.
Відомий адвокат Я. Зейкан нещодавно писав про те, що є простий тест на відповідність високій культурі написання правових норм: «Якщо Ви прочитали статтю і все одразу зрозуміли – це відмінно. Якщо змушені були прочитати 2-3 рази – це задовільно. Якщо доводиться читати кілька разів та звертатися до думок інших юристів та науковців – юридична техніка такої норми на низькому рівні...». На нашу думку, на жаль, ми маємо справу саме з останнім випадком.
Питання без відповіді
Крім того, Закон залишає без відповіді, мабуть, основне питання – зміст терміну «зведене виконавче провадження» (на відміну від попередньої редакції Закону). Інструкція також не відповідає на це питання, незважаючи на амбітну мету її авторів врегулювати всі аспекти роботи виконавця. Таким чином, мова може йти лише про загальноприйнятне розуміння зведеного виконавчого провадження. Загальноприйнятні юридичні поняття, які однаково розуміються всіма суб’єктами правозастосування, можуть не потребувати окремого визначення. Наприклад, використання того ж терміну «норма» однаково розуміється як встановлене правило поведінки, хоча жоден нормативно-правовий акт не визначає його змісту.
Якщо йдеться про зведене виконавче провадження, звичайно, під ним розуміється провадження щодо одного боржника за кількома виконавчими документами. Розбіжності можуть стосуватися лише питання про те, чи входять до цього поняття інші виконавчі документи, окрім виконавчих документів про стягнення. Нинішня редакція Закону не дає відповіді на це питання (тобто загальноприйняте поняття терміну «Зведене виконавче провадження» може охоплювати як виконавчі документи про стягнення, так і виконавчі документи немайнового характеру).
Однак загальноприйняте розуміння поняття зведеного виконавчого провадження було «поховане» нинішньою редакцією ст. 25 Закону. Зокрема, зазначена стаття визначає, що у разі наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення (якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито в кількох органах державної виконавчої служби, якщо боржник та його майно перебувають на території адміністративно-територіальних одиниць, підпорядковані різним органам державної виконавчої служби), або у разі виконання зведеного виконавчого провадження в органах державної виконавчої служби можуть утворюватися виконавчі групи в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.
Звертає на себе увагу розшифрування обставин, які ускладнюють виконання рішення: якщо виконавчі провадження про стягнення коштів з одного боржника відкрито у кількох органах державної виконавчої служби. Саме під таким випадком розуміється зведене виконавче провадження.
Однак законодавець має інше розуміння цього терміну, оскільки після обставин, що ускладнюють виконання рішення, як підставу для утворення виконавчої групи, закон визначає можливість наявності зведеного виконавчого провадження.
Якщо зведене виконавче провадження є не тим, в якому відбувається стягнення коштів з одного боржника, то що тоді вклав законодавець у поняття «зведене виконавче провадження» у ст. 25 Закону? Наявність пунктуаційного і змістового розмежування та окремого розшифрування термінів виключають можливість законодавчої тавтології. Має бути щось інше. Однак що?
Таким чином, закон визначив незрозумілий термін «зведене виконавче провадження», який додатково ускладнює застосування ст. 30 Закону. Однак на цьому законодавець не зупинився. Зміст вказаної норми відкриває несподівані проблеми під час виконання кількох рішень щодо одного боржника.
Закон обумовлює зведене виконавче провадження наявністю кількох рішень. Відповідно до ст. 1 Закону, рішенням вважається судове рішення та рішення інших органів (посадових осіб). Однак виконавчі документи визначаються як такі, що були видані на підставі рішень (ст. 3 Закону). Отже, якщо на виконані перебуватиме кілька виконавчих документів щодо одного боржника, виданих на одне рішення суду, такий випадок, виходячи з буквального тлумачення, жодним чином не підпадає під визначення ст. 30 Закону.
Окрім того, визначаючи необхідність фактичної передачі виконавчих проваджень на виконання до державного виконавця, який відкрив перше виконавче провадження щодо боржника, проблемою є визначення першого державного виконавця. Чи мається на увазі той державний виконавець, який перший в історії діяльності боржника відкрив щодо нього виконавче провадження (немає значення, чи є воно завершеним чи залишається відкритим), або перший державний виконавець виконавчих проваджень, які залишаються незавершеними. Також законодавець залишив без відповіді питання про те, чи стосується це правило лише виконавчих проваджень про стягнення коштів, чи виконання рішень немайнового характеру.
Проблема реалізації та інформування
Наступна проблема полягає у механізмі передачі виконавчих проваджень. Закон не містить цього механізму, а в Інструкції з організації примусового виконання рішень лише зазначено, що рішення про передачу виконавчого провадження з одного органу державної виконавчої служби до іншого приймається керівником обласного управління державної виконавчої служби або директором Департаменту державної виконавчої служби.
Водночас залишається нез’ясованим питання, хто має інформувати вказаних осіб про необхідність передачі виконавчих проваджень, а також в якому порядку приймається рішення та в який термін воно виконується? Зовсім незрозумілим залишається питання подальших дій у випадку, якщо керівник відмовив у прийнятті такого рішення.
Окрім того, залишається невирішеним питання щодо подальшого пред’явлення стягувачем нових виконавчих документів, оскільки стягувач має право самостійного вибору органу примусового виконання, при здійсненні одним органом примусового виконання зведеного виконавчого провадження, стягувач не позбавлений права пред’явлення виконавчого документа за правилом територіальної підпорядкованості за місцем знаходження іншого органу примусового виконання.
Всі і відразу
Проблемним є питання можливості одночасного проведення виконавчих дій кількома виконавцями щодо одного боржника (мова йде не обов’язково про конкуренцію між державними та приватними виконавцями). Однак закон передбачає можливість об'єднання виконавчих проваджень у зведене лише стосовно рішень, які знаходяться на виконанні в одного приватного виконавця, або рішень, які знаходяться на виконанні в органах державної виконавчої служби. Отже, об'єднання не відбувається у таких випадках: наявність кількох виконавчих документів, виданих на одне рішення; наявність кількох рішень одночасно на виконанні у приватних виконавців; наявність кількох рішень одночасно на виконання у приватних виконавців та органів державної виконавчої служби.
Крім згаданого питання з платіжними вимогами, список наступних питань можна продовжувати випадками накладення арешту на майно трьома виконавцями: чи є це для них перешкодою для проведення трьох наступних описів майна, трьох оцінок і можливої передачі майна на реалізацію. Якщо такі одночасні дії проводилися державними виконавцями, найімовірніше, державна виконавча служба всередині своєї системи знайде компромісне рішення. Проте чи можливий подібний компроміс між приватними виконавцями? Хто з них та в якому випадку повинен поступитися? Поки що законодавець не дає відповідь на це питання.
Перший досвід роботи приватних виконавців показав, що завдяки меншій завантаженості та більшій зацікавленості, вони вчиняють виконавчі дії оперативніше, ніж їхні державні колеги.
На практиці це виливається у випадки, коли у державного виконавця знаходиться виконавче провадження або зведене виконавче провадження стосовно певного боржника. До приватного виконавця звертається інший стягувач із заявою про примусове виконання рішення щодо стягнення коштів з того ж боржника. Якщо керуватися ст. 30 Закону, то не існує підстав для об’єднання цих проваджень у зведене.
Надалі відбувається так, що приватний виконавець стягнув з боржника кошти швидше, ніж державний виконавець. Чи будуть при цьому порушені права стягувачів, рішення на користь яких виконується державним виконавцем? На нашу думку, порушення не буде, якщо в майбутньому це не призведе до неможливості виконання. Якщо все ж таки призведе, то відповідь буде прямо протилежною.
Хто в такому випадку порушить права цих стягувачів: приватний виконавець, який виконав «своє» рішення швидко, чи державний виконавець, який через значне навантаження та інші об’єктивні чи суб’єктивні причини (про наявність зловмисної домовленості з боржником думати не хочеться не зміг або не встиг) цього зробити?
На жаль, перша практика роботи приватних виконавців показує, що незважаючи на зведені виконавчі провадження, відкриті в органах державної виконавчої служби, іноді приватні виконавці, здійснюючи «своє» виконавче провадження, виявляють незаарештовані рахунки та нестягнуті місяцями кошти на арештованих раніше рахунках.
Яким чином можна вирішити ситуацію, не порушуючи права всіх стягувачів, які мають невиконанні рішення на свою користь з одного й того ж боржника? Це питання досить складне та дискусійне.
Якщо вирішувати його виключно імперативним методом, чітко вказавши, що зведене виконавче провадження все ж таки «акумулюється» лише державним виконавцем, який першим відкрив виконавче провадження, це фактично нівелює всю реформу, з огляду на те, що боржник буде «створювати» дружнього кредитора навіть на незначну суму, та «якорити» всі інші провадження щодо себе в одному органі ДВС.
Отже, якщо ми хочемо цьому запобігти, то проблему потрібно вирішувати в інший спосіб. За основу можна взяти закордонний досвід.
Чужий досвід
Наприклад, у Литовській республіці, де виконання здійснюється виключно приватними виконавцями, якщо кілька виконавчих проваджень щодо одного й того ж боржника знаходяться у кількох виконавців, це питання вирішується у такий спосіб. Пріоритет стягнення надається тому виконавцю, який перший виявив майно боржника та розпочав процес звернення на нього стягнення. Інші виконавці можуть приєднатися своїм виконавчим провадженням до провадження виконавця, який має пріоритет. Останній – зобов'язаний врахувати у своєму провадженні ще одного або кількох стягувачів, а також витрати й винагороду колег. При цьому 75% винагороди отримує «пріоритетний» виконавець, 25% – виконавець, який приєднався до його провадження. Таким чином, не порушується черговість і пропорційність для всіх стягувачів, незалежно від того, веде їх справу один виконавець чи декілька. Однак такого приєднання може і не відбуватися, якщо майна боржника вистачає для задоволення всіх стягувачів, виконавчі провадження яких знаходяться у різних виконавців.
У Казахстані, де існує змішана система (тобто працюють державні та приватні виконавці), як при стягненні державним, так і при стягненні приватним судовим виконавцем стягнута з боржника сума надходить на задоволення вимог стягувачів, у тому числі за виконавчими документами, що знаходяться в інших судових виконавців, у межах адміністративно-територіальної одиниці.
В Україні існує технічна можливість для імплементації досвіду інших країн. Так, Україні функціонує автоматизована система виконавчого провадження (далі – АСВП), яка об'єднує в собі всю інформацію щодо кожної виконавчої дії за всіма виконавчими провадженнями.
Наприклад, якщо електронному виконавчому документу під час його видачі присвоювати черговість стягнення та налаштувати АСВП таким чином, щоб вона не пропускала стягнення «поза чергою», а також щоб при арешті коштів враховувалися всі стягнення, що знаходяться на виконанні, теоретично проблему можна було б вирішити.
Отже, з використанням міжнародного досвіду або шляхом пошуку власного шляху, існує нагальна потреба вирішити проблемні питання зведеного виконавчого провадження, розподілу стягнутих сум між стягувачами, а також справедливого розподілу виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця.