Право, гарантоване Конституцією
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Конституція України (ст. 43) гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Для цього держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці та заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Конституційний Суд України в рішенні від 29 січня 2008 р. № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід'ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.
Визначення терміну «заробітна плата» наведене у конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, яка ратифікована Україною 30.06.1961 р., ст. 94 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), ст. 1 Закону України «Про оплату праці». За їх положеннями, під заробітною платою розуміється, зокрема, будь-яка винагорода або заробіток, які обчислюються, як правило,у грошовому виразі, та які роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Актуальність теми
Однак непоодинокі випадки, коли таке право роботодавцем порушується. Це може бути несвоєчасна виплата заробітної плати/авансу працюючим працівникам чи затримка розрахунку з працівником при звільненні. Передумови таких порушень досить різноманітні — від банального нехтування роботодавцем своїм обов'язком та строками виплати заробітної плати до причин, які на перший погляд є об'єктивними і не залежать від роботодавця, але впливають на його можливість оплачувати роботу найманих працівників і своєчасно розрахуватись з тими, хто звільняється.
Особливої актуальності і болючості ця тема набула з моменту запровадження карантинних обмежень, коли певні категорії роботодавців були вимушені скоротити усі витрати або взагалі тимчасово припинити діяльність. Карантин, безумовно, вплинув і на виплати по заробітним платам працівників.
Відповідальність за несвоєчасну виплату заробітної плати і несвоєчасний розрахунок зі звільненим працівником настає у разі наявності вини роботодавця, при цьому сама по собі відсутність у нього грошових коштів не є поважною причиною. Таких висновків дійшов Верховний Суд 30 січня 2019 р., розглядаючи справу № 184/689/16-ц (провадження № 61-23 744св18). Лише настання обставин непереборної сили, що об'єктивно унеможливлюють виконання, зокрема, обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, можуть свідчити про відсутність вини роботодавця. Відтак, де які кмітливі роботодавці вже отримали відповідні сертифікати торгово-промислової палати, опираючись на досвід подій 2014 р. і відповідну судову практику.
Та що ж все-таки робити працівникам, яким затримують або не виплачують заробітну плату? Можна терпляче чекати, а можна боротися.
Закон каже
Відповідно до положень ст. 115 КЗпП України, заробітна плата працівнику має виплачуватись регулярно у робочі дні та у строки, встановлені у колективному договорі або нормативним актом роботодавця, що погоджений з первинною профспілковою організацією чи іншим уповноваженим на представництво трудового колективу органом чи уповноваженим колективом представником. Виплата повинна відбуватись не рідше двох разів на місяць з проміжком часу, що не перевищує 16 календарних днів, та не пізніше 7 днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. А ст. 116 КЗпП України передбачає, що повний розрахунок з працівником, який звільняється, має бути здійснено безпосередньо в день звільнення такого працівника. Якщо в день звільнення працівник не працював, розрахунок і виплата всіх належних йому сум мають відбутися не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником відповідної вимоги.
Заборгованістю з виплати заробітної плати є сума не виплаченої своєчасно заробітної плати всім категоріям працівників (штатні працівники, зовнішні сумісники, звільнені працівники тощо). Сума такої заборгованості включає всі нарахування в грошовій і натуральні формі, строк виплати яких минув до кінця місяця, у якому вони мали бути виплачені, за винятком обов'язкових утримань.
Опираючись на викладене, працівник, право якого порушене, може піти кількома шляхами або обрати один з них.
Можливі варіанти
Звернення до Держпраці
На підставі такого звернення посадові особи Держпраці мають здійснити позаплановий захід контролю за дотриманням законодавства про працю. У разі підтвердження обставин, викладених у скарзі працівника, інспектор Держпраці надасть роботодавцю припис про усунення виявлених порушень у встановлений у приписі строк. Про виконання припису в повному обсязі роботодавець має повідомити Держпраці до закінчення встановленого строку, інакше інспектор завітає знову.
Слід нагадати, що за порушення строків виплати заробітної плати чи її виплату не в повному обсязі для роботодавців передбачена адміністративна і кримінальна відповідальність. Так, ст. 41 КУпАП передбачає за таке та інші порушення вимог законодавства про працю відповідальність у вигляді штрафу від 30 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо роботодавець допустить таке протиправне діяння повторно протягом року, або таке правопорушення буде зачіпати права неповнолітнього, вагітної жінки, одинокого батька, матері чи особи, яка їх замінює і виховує дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю, розмір штрафу вже буде складати від 100 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
У разі встановлення безпідставної невиплати заробітної плати працівникам більш як за місяць, що вчинена роботодавцем умисно, настає вже кримінальна відповідальності за ст. 175 КК України. Покарання за такі дії передбачають сплату штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до 2 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Ті самі дії роботодавця, вчинені внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, будуть покарані штрафом від 1000 до 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до 3 років, або позбавленням волі на строк до 5 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Роботодавець може бути звільнений від кримінальної відповідальності за умови, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності ним буде здійснено виплату заробітної плати.
Звернення до суду
У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, відповідно до ст. 233 КЗпП України, працівник також має право звернутись до суду з вимогою про стягнення належної йому заробітної плати. Таке звернення може бути реалізоване шляхом подачі заяви про видачу судового наказу в порядку ст. 161 ЦПК України або позову.
Судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Водночас Законом України «Про оплату праці» (ст. 34) передбачене право працівника на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати. Розраховується така компенсація відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством. А ст. 117 КЗпП України закріплене право звільненого працівника на компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Кодекс законів про працю України не обмежує працівника у строках звернення до суду в разі порушення законодавства про оплату праці (ч. 2 ст. 233). Однак з кожного правила існують виключення. Наприклад, щодо вимог про виплату працівникові його серед нього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку за ст. 117 КЗпП України слід враховувати, що суд може зменшити розмір такого відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу № 761/9584/15-ц, у постанові від 26.06.2019 р. дійшла таких висновків: при зменшенні розміру відшкодування підлягає з'ясуванню, чи не затягував працівник зі зверненням до суду. «Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця. Працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, чого, зокрема, вимагає ч. 3 ст. 13 ЦК України, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом у інших формах».
Резюме
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що працівник хоч і вважається слабшою стороною у трудових відносинах, але має досить широкий арсенал «зброї» для боротьби з недобросовісним роботодавцем.