Сучасний стан здійснення кримінального судочинства в Україні передбачає обов’язкове врахування та застосування під час розгляду судами обвинувальних актів висновків Верховного Суду щодо застосування норм права, завдяки яким формується судова практика.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Значний вплив такі висновки мають на правозастосування у питаннях надання оцінки доказам сторони обвинувачення на предмет їх допустимості, які до недавнього часу не завжди можливо було передбачити.
Хоча більшість ознак свідчить про те, що правова система України належить до романо-германського типу, що передбачає провідну роль нормативно-правових актів під час ухвалення судами рішень, однак усе більшого значення набувають висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, які фактично утворюють «прецедент», обов’язковий для врахування іншими судами.
Внаслідок цього можна констатувати, що в останні роки у кримінальному судочинстві кардинально змінюється підхід до оцінки доказів, що має вирішальний вплив на ухвалення остаточних рішень у справах, тобто вироків суду.
Зміна такого підходу полягає в тому, що КПК України як єдиний нормативно-правовий акт, що визначає порядок кримінального провадження, встановлює як порядок збирання доказів, так і їх фіксації.
Водночас у положеннях процесуального кодексу закріплено, що доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, які отримані у передбаченому КПК України порядку, а їх допустимість для доведення винуватості можлива, якщо вони отримані у порядку, встановленому цим Кодексом (ст.ст. 84, 86 КПК України).
Отже, тривалий час більшість правових позицій сторони захисту, яка звертала увагу суду на недопустимість доказів, прив’язувалася безпосередньо до порядку збирання доказів, акцентуючи на недотриманні стороною обвинувачення вимог щодо складання протоколів за результатами проведення слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, додатків до них, а також порядку вилучення речей чи документів, відсутності процесуальних повноважень слідчого, прокурора у кримінальному провадженні.
Тобто захист будувався здебільшого не на збиранні доказів невинуватості особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, а на недотриманні стороною обвинувачення порядку збирання доказів винуватості, що у своїй сутності свідчить про застосування формального, у позитивному значенні цього слова, підходу до оцінки доказів.
Хоча тривалий час такий підхід міг вважатися виправданим, оскільки не лише суди нижчих ланок визнавали докази недопустимими через порушення порядку їх отримання, а також найвищий суд у системі правосуддя дотримувався такої позиції.
Теперішній підхід до оцінки доказів, як вже зазначено, змінився і полягає у тому, що самого факту порушення вимог КПК України під час збирання доказів недостатньо, оскільки вирішального значення набуває вплив таких порушень на основоположні права та свободи особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.
Ґрунтується такий підхід на тому, що у питаннях оцінки доказів на предмет їх допустимості Верховний Суд спирається на положення ст. 87 КПК України, згідно зі змістом якої недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини.
При цьому тягар доведення наявності порушень КПК України, а також тягар доведення істотності впливу таких порушень на права та свободи людини покладається на сторону захисту, яка, порушуючи питання про недопустимість отриманих доказів, має обґрунтувати як факт такого порушення, так і його вплив.
Викладене певний час зумовлювало різне розуміння у правників того, які порушення мають призводити до визнання доказів недопустимими, а які порушення, якщо вони є, не впливають на допустимість доказів, з урахуванням того, що сам факт порушення вимог КПК України, по суті, залишається без процесуального реагування з боку суду.
Водночас 31 серпня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла Постанову у справі №756/10060/17, у якій сформувала висновок щодо допустимості висновку експерта у випадку призначення експертизи слідчим, який не входив до складу групи слідчих у кримінальному провадженні.
Вказане судове рішення фактично утворило «прецедент» у питаннях допустимості доказів, оскільки Верховний Суд у складі Великої Палати дійшов висновку, що сам факт процесуальної діяльності слідчого за посадою, однак не за процесуальним статусом, ще не свідчить про недопустимість результатів такої діяльності.
Хоча категоричної відповіді на поставлене питання у цій справі не було, однак зазначено, що суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України.
ВП ВС у згаданому судовому рішенні вказала, що у разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки саме про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося.
Викладене зумовило те, що суди першої та другої інстанцій активно посилаються на вказане судове рішення, визнаючи докази сторони обвинувачення допустимими внаслідок недоведення того, що наявні порушення КПК України призвели до порушень прав і свобод людини.
При цьому необхідність дотримання належної правової процедури хоча і закріплена у завданнях кримінального провадження, але не є самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, про що зазначено у згаданій Постанові Великої Палати Верховного Суду.
Із вказаним висновком можливо погоджуватися або ні, однак у правозастосовній практиці його необхідно враховувати стороні захисту при підготовці правових позицій, орієнтуючись не лише на порушення КПК України під час збирання доказів, а й на формування обґрунтування впливу наявних порушень на права та свободи людини та при збиранні доказів невинуватості.
Водночас трапляються випадки, коли наявність порушень з боку сторони обвинувачення під час збирання доказів неможливо прив’язати до конкретних прав і свобод людини, які були порушені, та/або обґрунтувати ступінь впливу таких порушень.
У цьому контексті в позитивному розумінні вважаю за необхідне навести Постанову Третьої судової палати ККС ВС від 22 березня 2023 року у справі №161/1921/20, яка фактично відмовилася застосовувати підхід до оцінки доказів, викладений у згаданій Постанові Великої Палати Верховного Суду, пославшись на те, що правозастосовний підхід, викладений у Постанові ВП ВС щодо застосування положень кримінального процесуального закону в провадженні, де судова медична експертиза призначена слідчим, який не був призначений до складу групи слідчих у кримінальному провадженні, колегія суддів сприймає в контексті обставин конкретного кримінального провадження, відмінних від обставин цієї справи, і як такий, що не має універсального характеру і є винятком із загальних правил оцінки доказів за критеріями їх допустимості.
Не описуючи фактичні обставини вказаного кримінального провадження, вважаю за необхідне звернути увагу на те, що вже після прийняття Постанови ВП ВС колегія суддів Третьої судової палати ККС ВС при оцінці доказів послалася не на положення ст. 87 КПК України, а ст. 86 КПК України, зазначивши, що приписи ст. 86 КПК України прямо і недвозначно визначають наслідки недотримання порядку здійснення кримінального провадження щодо збирання доказів, не маючи при цьому підстав наводити додаткові мотиви, які спираються на обґрунтування відповідних аспектів застосування положень ст. 87 вказаного Кодексу.
Підбиваючи підсумок, вважаю, що визначені у КПК України вимоги до сторони обвинувачення щодо збирання та фіксації доказів повинні мати імперативний характер, недотримання яких має призводити до застосування судами «процесуальних санкцій» у вигляді визнання доказів недопустимими.
Хоча зазначене не розв’язує питання порушення прав і свобод людини у випадку недотримання вимог цього Кодексу, але саме національним законодавством визначені вимоги до збирання доказів, недотримання яких фактично призводить до «індульгенції» сторони обвинувачення, що не сприяє усуненню таких недоліків у майбутньому в інших кримінальних провадженнях.
У випадку недотримання уповноваженими на здійснення досудового розслідування особами положень законодавства суд не має відшукувати шляхи для визнання зібраних доказів допустимими, спираючись на практику ЄСПЛ, з огляду на завдання цього суду із оцінки загальної справедливості провадження, оскільки в іншому разі гранична межа допустимості доказів вийде за межі національного законодавства.