І. Загальні зауваги
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У лютому 2023 року українське правозастосування «відсвяткувало» 15-ту річницю ухвалення ЄСПЛ сумнозвісного та вже хрестоматійного рішення у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulіvka v. Ukraіne, заява №37878/02) від 28 лютого 2008 року. Здавалося б, це рішення мало стати засторогою для національних судів у питанні вирішення спорів з релігійним компонентом, а особливо в частині визначення юрисдикції справ. Рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» красномовно ілюструє, що коли таке питання не можуть розв’язати на київських пагорбах, то його розв’язують на страсбурзьких низинах. З огляду на загальновідомість і доступність цього рішення для ознайомлення немає потреби зупинятися на його аналізі, а варто лише зазначити, що тогочасні касаційні суди (ВССУ, ВГСУ, ВАСУ та навіть сам ВСУ) так і не спромоглися відповісти на запитання: за правилами якого судочинства має розглядатися спір (цивільного, господарського чи адміністративного) у конкретній справі. Минуло 15 років, а кількість спорів із релігійним компонентом не зменшилася, можна навіть сказати збільшилася, як і зазнали модифікації позовні вимоги сторін, а церква стала активним учасником судових проваджень. Найголовніше завдання сучасної судової практики — знайти виважену й об’єктивну позицію та не порушити баланс невтручання держави у справи церковні й навпаки.
Як відомо, залежно від сукупності критеріїв спір може розглядатися за правилами цивільного, господарського та адміністративного судочинства, проте непоодинокими є випадки, коли Верховний Суд зазначає, що спір не підлягає розгляду в суді, тим самим визнає його позасудовим (екстраюрисдикційним).
Диспути про юрисдикцію в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду
ІІ.І. Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі №607/15017/20-ц
Обставини справи. У вересні 2020 року релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української греко-католицької церкви» (далі — РО) звернулася до суду з позовом до колишньої монахині про визнання особи такою, яка втратила право користування приміщенням.
Позивач обґрунтовував пред’явлений позов тим, що РО (первинна назва — монастир Святого Теодора Студита) є власником приміщення, яке рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 8 липня 1999 року передано у власність РО для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у цій будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря Святого Теодора Студита й надалі розвинулася в жіночий монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці як інститут єпархіального права.
З 2 листопада 2011 року колишня монахиня проживала та була зареєстрованою за адресою монастиря на підставі прийняття її у монахині монастиря і надання керівництвом РО окремого приміщення для задоволення її потреб у проживанні в процесі ведення спільного монашого життя.
А 27 квітня 2017 року з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного архієпископа Української греко-католицької церкви монастир Введення в храм Пресвятої Богородиці закрито та доручено сестрі Теодосії управляти справами монастиря до моменту заснування нового.
У зв’язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах із очільницею монастиря колишня монахиня із власної волі 5 травня 2017 року залишила монастир, припинила ведення з іншими монахинями спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому.
Посилаючись на викладене, РО просила визнати колишню монахиню такою, яка втратила право на користування приміщенням.
У листопаді 2020 року колишня монахиня звернулася до суду із зустрічним позовом до РО про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
Відповідачка обґрунтовувала зустрічний позов тим, що вона, монахиня-сестра, прийшла до монастиря 19 серпня 1996 року. Постриг у рясу отримала 21 вересня 2004-го, а постриг у малу схиму — 29 вересня 2008 року, в монашому стані перебуває понад 24 роки. З 2 листопада 2011-го вона як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці проживала разом із іншими членами чернечого інституту в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним. У її користуванні перебувала кімната — келія, розташована на другому поверсі поруч із бібліотекою під назвою «Келія святої Теклі», від якої в неї є ключ.
Вона вимушено залишила спірне житлове приміщення 5 травня 2017 року, щоб уникнути постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею та незаконних дій владики. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися у спірному житлі. У зв’язку з тим, що відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, вона змушена тимчасово проживати в інших місцях.
З огляду на викладене у зустрічному позові колишня монахиня просила зобов’язати РО усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення її до будинку та передачі дубліката ключів від нього.
Рішенням суду першої інстанції від 20 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні первісного позову РО.
Суд задовольнив зустрічний позов колишньої монахині. Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції ґрунтувався на тому, що спірне приміщення є житлом, про що свідчить факт реєстрації місця проживання у ньому. Факт ліквідації монашої спільноти, виключення з числа членів монастиря чи звільнення із монашого стану не має правового значення для справи без доведення факту, що саме ці обставини стали умовою для вселення колишньої монахині.
Постановою апеляційного суду від 28 квітня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито.
Питання про надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом.
Касаційний перегляд. Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку згадані судові рішення, зробив висновок, що оскільки келія монастиря є культовою будівлею, у якій може проживати лише монах (монахиня) для ведення монашого життя, заснованого на релігійних канонах, спірні відносини між колишньою монахинею такого монастиря і самим монастирем, яким є РО, регулюються Кодексом Канонів Східних Церков (далі — ККСЦ), тому спір щодо права на проживання у келії монастиря не підлягає розгляду в національних судах будь-якої юрисдикції.
Келія, яка перебувала у користуванні позивачки як монахині, служила для забезпечення саме культових потреб монастиря. Право на проживання у келії набувається у зв’язку з проходженням релігійної процедури, встановленої ККСЦ до здобуття статусу монаха. Отже, спори щодо права проживання у келії монастиря є церковним спором, оскільки право на проживання монаха (монахині) у келії не може оцінюватися на предмет законності за національним законодавством з огляду на призначення келії.
Тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення судом першої інстанції правил предметної юрисдикції, держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії; цей спір є внутрішнім спором церкви і не стосується господарської діяльності релігійних організацій і відповідно потребує врегулювання згідно з ККСЦ та повинен вирішуватися церковним судом.
Право на проживання монахині у монастирі не може бути предметом розгляду національного суду на відповідність вимогам законодавства чи статуту релігійної організації (об’єднання), оскільки такі відносини є складовою внутрішньої діяльності церкви.
Отже, Верховний Суд сформулював цілком однозначний правовий висновок, що така категорія справ, як вселення колишньої монахині до келії монастиря, в якому вона несла чернечі обітниці і проживала до чину розстриження, не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції і має всі ознаки та підґрунтя позасудового (екстраюрисдикційного).
Окрім наведеної касаційної скарги, до касаційного суду щодо аналогічних фактичних обставин і з аналогічними аргументами паралельно були подані й інші касаційні скарги колишніми монахинями (понад 20), що зробило цю справу «серійною», та інша колегія Касаційного цивільного суду не погодилася із такими висновками і передала справу №607/15144/20 на розгляд Об’єднаної палати цього Суду.
ІІ.ІІ. Постанова Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі №607/15144/20
Оскільки обставини справи вже викладені, варто звернути увагу на таке.
Мотиви передачі справи на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів ґрунтувалася на тому, що у цій справі спір виник між сторонами щодо права користування спірним приміщенням (келією), яке належить на праві власності РО.
Верховний Суд зазначені справи переглянув по суті і погодився з тим, що спір щодо користування житловим приміщенням, який виник між релігійною організацією та священнослужителем, який має зареєстроване місце проживання у спірному житловому приміщенні, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Мотиви та застосовані норми права
Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об’єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об’єкта, наприклад, його відповідності певним вимогам. У п.п. 69, 123 рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява №56030/07) Європейський суд з прав людини сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.
У цій справі спір між сторонами виник щодо права користування спірним приміщенням (келією), яка розташована в будівлі, що належить на праві власності РО. Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, яка втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому колишня монахиня, вступивши в цивільний процес і пред’явивши зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними. Такими діями сторони фактично вказали на неможливість врегулювання відносин, що виникли між ними в межах канонічного права.
Зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) потребує вчинення відповідних дій уповноваженими органами. Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли щодо користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов’язків сторін і підлягає вирішенню судом відповідно до ст. 19 ЦПК України.
Щодо рішення у справі №607/15017/20-ц, то у своїй Постанові Верховний Суд зробив висновок про те, що юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд — монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков, Типіконом Студійського уставу. З огляду на висновки, зроблені за результатами касаційного перегляду цієї справи, Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є правові підстави для відступу від висновку щодо юрисдикції спору, викладеного в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі №607/15017/20-ц.
Відповідно Верховний Суд вирішив, що касаційна скарга колишньої монахині підлягає частковому задоволенню, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції — скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Прохання касаційної скарги про залишення в силі рішення суду першої інстанції є передчасним, оскільки апеляційний суд не переглянув по суті рішення суду на предмет його законності та обґрунтованості, а з формальних (процедурних) підстав його скасував і закрив провадження у справі.
ІІ.ІІІ. Окрема думка суддів
Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відступила від раніше сформульованого висновку щодо юрисдикційності спорів із релігійним компонентом національним судам. Проте це рішення не було одностайним і відмінний підхід знайшов своє відображення в окремій (розбіжній) думці.
Правове обґрунтування
Питання, яке мав розв’язати Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду, полягало в тому, чи поширюється юрисдикція загальних судів (національних судів України) на спори щодо користування приміщеннями культових споруд — монастирів (келіями).
Для того щоб дати відповідь на це запитання, потрібно було врахувати характер тих відносин, що виникли між сторонами, та визначити правила, якими вони врегульовані, з’ясувати підстави для проживання в монастирі, а також правовий режим спірного приміщення (келії).
Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб’єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, пред’явленого позову, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
В Україні діє принцип взаємного невтручання держави та церкви, який ґрунтується на конституційній нормі про відокремленість церкви від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
У ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначено, що релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Право власності релігійних організацій охороняється законом.
Внутрішні настанови діяльності Української греко-католицької церкви врегульовані Кодексом Канонів Східних Церков, Партикулярним правом, а також Типіконом Студійського уставу.
Наведеними нормами канонічного права врегульовано порядок створення, діяльності, ліквідації (скасування) монастирів, обсяг прав та обов’язків ченців як членів монашої спільноти, зокрема й щодо користування майном монастиря, порядок набуття та позбавлення монашого стану.
Щодо підстав для проживання в монастирі
Відповідно до канону 410 гл. І ККСЦ чернечий стан — це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому церквою.
Монаший стан остаточно приймається через довічну професію, яка включає три довічні обіти: послуху, чистоти і вбозтва (канон 462).
Набуття монашого стану складається з кількох етапів: кандидатура, послушництво (новіціат), рясофорат (тимчасова професія/тимчасові обіти), мала схима (довічна професія/довічні обіти), велика схима.
У справі, яку переглядала Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колишня монахиня отримала постриг у малу схиму.
Особи, які вступили до монастиря і прийняли монаший постриг, складають обіти послуху, чистоти та убогості.
Обіт убогості є відмовою від усіх благ, монахи живуть без власності, не мають нічого окремого ані у власності, ані в користуванні.
Отже, свідомо приймаючи монаший стан, особа склала обіт убогості, підтвердивши, що метою її перебування у монастирі було не набуття місця проживання в одній із келій монастиря, а сповідування нею релігійних потреб.
Щодо правового режиму спірного приміщення (келії)
Відповідно до пар. 1 канону 433 ККСЦ монастирем є чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя.
Згідно з каноном 913 ККСЦ члени чернечих інститутів, а також товариств спільного життя на кшталт чернечих, набувають постійне місце проживання в місці, де знаходиться дім, до якого вони приписані, і тимчасове місце проживання набувають у місці, де їх перебування продовжувалося принаймні до трьох місяців.
У п. 187 розд. ІІ («Келійне правило») ч. ІV («Монаше діяння») Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ зазначено, що келія — це особливе місце, в якому монах проводить години відпочинку та особливої молитви. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено (тобто відособлено) в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).
У розд. ІІІ («Перебування у келії») ч. ІV («Монаше діяння») Типікону Спасо-Преображенського монастиря УГКЦ визначено правила перебування у келії, за якими кожному монахові, якщо можливо, виділяється келія, що служить як молитовня, де монах проводить велику кількість дорогоцінного часу свого життя. Келійні заняття: келійне правило, за благословенням ігумена або духовника; читання духовної літератури; виписування корисних цитат з книжок, молитовників; вправляння у читанні і рецитуванні богослужбових книг; заняття, встановлені ігуменом, як келійні послушання; ручна робота на користь монастиря.
Саме канонічним правом врегульовано порядок і підстави вселення монахині до монастиря, надання їй келії (яка може змінюватися і служить молитовнею, а не є особистою кімнатою для проживання).
Так само канонічним правом врегулювано наслідки вибуття монахині з місця її проживання з наміром не повернутися.
Приписи національного законодавства не регулюють відносини, що виникають щодо користування келією у релігійній організації.
Оцінивши викладене, автори окремої думки вважали, що мета використання монашої келії, а саме дотримання правил монашого життя, свідчить про те, що це приміщення не може вважатися житлом у розумінні ст. 8 Конвенції, оскільки у разі втрати монашого стану особа не може проживати поруч з іншими монахинями, які продовжують сповідувати релігійні потреби та нести обіти послуху, чистоти, убозтва. Тобто така особа набуває статусу сторонньої особи і позбавляється права перебувати на території монастиря з огляду на клявзуру.
Тому питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі особі, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не національним (цивільним) правом.
Українська держава проголосила як засадничий принцип невтручання у внутрішні справи релігійних організації, які діють як самоврядні організації на основі автономності держави та церкви.
Оскільки келія монастиря є культовою будівлею (приміщенням), у якій може проживати виключно монах (монахиня) для ведення монашого життя, заснованого на релігійних канонах, спірні відносини між колишньою монахинею такого монастиря і самим монастирем щодо права на проживання у келії монастиря не підлягають розгляду у національних судах будь-якої юрисдикції.
У справі, що переглядалася Верховним Судом, колишня монахиня у зустрічному позові просила усунути їй перешкоди в користуванні приміщенням площею 8,4 кв. м, яке згідно з матеріалами інвентарної справи є келією, функціональним призначенням якої є задоволення не суто житлових, а передусім релігійних потреб — здійснення монашою спільнотою сповідання своєї релігії.
Будівля, у якій знаходиться спірне приміщення келії, передано у власність РО для забезпечення саме культових потреб монастиря, таких як проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та інших практик відповідно до внутрішніх настанов релігійної організації.
Отже, спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування відповідачкою за первісним позовом спірним приміщенням (келією), яке належить на праві власності РО.
З урахуванням того, що сторони в справі є суб’єктами канонічних відносин, тому, як переконані судді — автори окремої думки, застосуванню підлягають саме норми канонічного права.
Враховуючи викладене, судді — автори окремої думки погодилися з висновками апеляційного суду про закриття провадження у справі, адже цей спір є внутрішньоцерковним спором, що регулюється ККСЦ і повинен вирішуватися саме церковним судом з огляду на принцип автономності церкви та невтручання держави у внутрішню діяльність релігійної організації.
Оскільки право на проживання монахині у монастирі не може бути предметом розгляду національного суду, в Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не було підстав для відступу від висновку, викладеного в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року у справі №607/15017/20-ц.
Факт звільнення особи з монашого стану також не перетворює цей спір на приватноправовий, бо правовідносини виникли саме під час перебування останньої в монашому стані, і саме на цій підставі їй була надана келія, яка не є житлом у розумінні правових норм, встановлених церковними канонами та ст. 8 Конвенції.
Також не впливає на характер спору та порядок його вирішення те, що РО та колишня монахиня звернулися з позовом і зустрічним позовом саме до суду загальної юрисдикції. Автори окремої думки не погодилися із висновком Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду про те, що таким зверненням сторони визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними, та про неможливість врегулювання відносин, що виникли між ними в межах канонічного права, оскільки сам лише факт пред’явлення позову до суду не свідчить про те, що будь-який спір, переданий на розгляд суду, має бути вирішений саме цим судом.
У справі, що переглядалася Верховним Судом, перед судами постало питання визначення юрисдикції суду у спорі з релігійним компонентом. Передусім потрібно було встановити, які відносини є первинними, а які — похідними. Це пов’язано з тим, що у регулюванні таких відносин перетинаються норми як позитивного, так і канонічного права. Очевидно, у питанні проживання в монастирі особа не може набути права на проживання в монастирі без наявності в неї чернечого постригу, правила набуття якого визначаються нормами канонічного права. Також право на проживання в монастирі черниці не просто виникає із статусу особи (постриг), але й тісно пов’язане з її служінням та виконанням обов’язків, що на неї покладаються. Той факт, що монастирі у правовий спосіб реєструють членів своїх спільнот відповідно до норм позитивного права на виконання приписів національного законодавства, не свідчить про те, що внутрішньоцерковні справи мають вирішуватися у судовому порядку.
Приймаючи монаший стан, особа склала низку обітів перед Богом (тобто урочистих зобов’язань-обітниць морального характеру), що і стало підставою для надання їй права на проживання в монастирі, зокрема користування келією. Водночас за захистом порушеного, на її думку, права звернулася до держави, подавши зустрічний позов до суду, розгляд якого в судовому порядку безпосередньо суперечитиме нормам канонічного права.
Наголошуємо на тому, що будь-які дії держави щодо вселення осіб, які втратили чи позбавлені духовного сану в монастирі, що підпадає під сферу дії канонічного, а не позитивного права, може бути оцінене не інакше як втручання суду у справи церкви, яка відокремлена від держави.
З наведених підстав розгляд спору, який виник між сторонами у справі, що переглядалася Об’єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, в судовому порядку та його вирішення як шляхом вселення колишньої монахині до монастиря, так і відмови у цьому суперечитиме канонічному праву, адже законодавець надав релігійним організаціям в Україні право самостійно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати у своєму складі органи для провадження діяльності і, зокрема, вирішувати відповідні спори у випадку їх виникнення відокремлено від держави. Тому саме на церковний суд (залежно від внутрішньоцерковних настанов) покладається розгляд спорів, що стосуються внутрішніх церковних (канонічних) питань.
ІІІ. Підсумування
Динаміка суспільних відносин у релігійній сфері сьогодні має епохальне значення, серед таких подій — Патріарший і Синодальний Томос (надання автокефального церковного устрою Православній церкві в Україні), перехід Православної церкви України та Українського греко-католицької церкви на новоюліанський календар та низка інших подій, сучасниками яких ми є, також і спричиняє втягування держави у справи церковні. Через колізії та прогалини, застарілість і недосконалість національного законодавства відбуваються спроби підміни норм канонічного права нормами позитивного прави, а також намагання вирішувати за посередництва останніх канонічні спори. Саме тому визначальна роль для упередження таких ситуацій належить Верховному Суду. Саме на ньому нині лежить тягар відповідальності за поширення судової юрисдикції національних судів на спори з релігійним компонентом.
Важливим також мають бути сформульовані концептуальні засади, які Верховний Суд реалізовує під час визначення юрисдикції спору — цей підхід повинен базуватися не на прикладі лише однієї справи, але мати ознаки універсального, бути дороговказом для національних судів.
У цьому контексті потрібно зазначити, що таким підходом, зокрема, може стати диференціація відносин із релігійним компонентом за ознаками первинності (основні) та вторинності (похідні) відносин, про що й наголошується в окремій думці. На досліджуваному прикладі це легко зробити. Які відносини є первинними: канонічні чи світські? Отже, чи може будь-яка людина заселитися в келію монастиря? Ні, не може. Відповідно стати насельником (насельницею) монастиря може тільки особа, яка має відповідний канонічний статус — монаха (монахині). Чи визначає позитивне право питання щодо чину постриження чи чину розстриження? Особа почала проживати у монастирі як спеціальний суб’єкт (представник кліру) і втратила таку можливість, натомість захищає своє право на проживання в монастирі нормами позитивного права. На нашу думку, у цій ситуації застосована відверта маніпуляція. Отже, презюмуємо, що питання проживання у монастирі є виключно справою церкви: первинними є саме відносини між особою та церквою, в основі яких лежать канонічні норми.
Інші відносини, які виникають побіжно, до яких можна віднести і факт реєстрації за адресою монастиря, абсолютно не трансформують відносини канонічні на світські. Інститут реєстрації стосується не особи як монахині, а особи як громадянки України. Тому втрата канонічного статусу монаха (монахині) має відповідні наслідки для такої особи, зокрема припинення права на проживання в келіях монастиря. Тобто можна стверджувати, що якщо відносини виникають із релігійної сфери і потім формально набувають інших правових ознак, то у разі виникнення спору останній підлягає розгляду саме церковним судом, а не державним. Якщо ж відносини виникають на основі норм позитивного права (купівля земельної ділянки для будівництва храму, оренда будівлі, яка використовується як культова споруда тощо), тоді такі відносини не можуть трансформуватися у релігійні лише через цей компонент.
Із викладеного закономірно виникає запитання: якщо брати за основу тезу, що відносини з релігійним компонентом мають вирішуватися у національних судах тільки з тих підстав, щоб гарантувати особі право на справедливий суд (доступ до суду), то на які результати ми очікуємо. Запитання про те, чи може суд вселити до келії монастиря колишню монахиню, не є риторичним, оскільки суд першої інстанції так і вчинив, а проте, чи не є таке рішення суду втручанням держави за посередництва суду у справи церковні? Чи не будуть такі рішення підважувати хиткий баланс відокремлення держави від церкви — це питання, на яке нам ще потрібно буде дати відповідь.
Мусимо також визнати як загальну заувагу, що нормативістський підхід при вирішенні спорів із релігійним компонентом є малоефективним, ба більше, може наштовхнути на хибні умовиводи. Помічними у цьому сенсі є комплексний, комбінаторний, міждисциплінарний тощо підходи.
Справа, яку розглянула Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду 12 червня 2023 року із направленням до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, досі не вирішена по суті. Оскільки 31 жовтня 2023 року заявлений самовідвід судді Тернопільського апеляційного суду задоволено, справу передано для повторного розподілу. Розпорядженням голови Тернопільського апеляційного суду справу передано на розгляд до Хмельницького апеляційного суду. 13 листопада 2023 року вказана цивільна справа надійшла до Хмельницького апеляційного суду. Ухвалою вже Хмельницького апеляційного суду від 20 листопада 2023 року справа призначена до розгляду у приміщенні Хмельницького апеляційного суду на 11 год 00 хв 18 грудня 2023 року. Далі буде…