«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя», - проголошує пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).
Забезпечення публічності та відкритості при розгляді справи недарма включено до статті 6 Конвенції «Право на справедливий суд», адже, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, проведення публічних судових засідань є основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції, який підлягає обмеженням, викладеним у другому реченні пункту 1 статті 6 Конвенції, що вживаються виключно у випадку «суворої необхідності» у демократичному суспільстві (рішення у справі «Лучанінова проти України» (Luchaninova v. Ukraine), заява № 16347/02, пп. 55-59).
У справі «Ріпан проти Австрії» (Riepan v. Austria), заява № 35115/97, п. 27) ЄСПЛ підкреслив такі основні вимоги до забезпечення публічності при розгляді справи: громадськість повинна мати можливість отримувати інформацію про день і місце судового засідання, яке має бути розташоване так, що до нього можна легко дістатись, зали судових засідань повинні бути достатньо просторими, щоб мати можливість розмістити значну кількість глядачів. Особам, які бажають взяти участь у судовому розгляді, повинен бути в будь-якому випадку забезпечений ефективний доступ з боку держави.
Прозорість процедур, відкритість і гласність – те, що наразі особливо хвилює громадськість у рамках активного проведення судової реформи, в тому числі у процесі прийняття Верховною Радою України нових процесуальних кодексів (Проект Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів № 6232 від 23.03.2017, надалі – Законопроект № 6232).
Серед найбільш привабливих для учасників судового процесу новел варто звернути увагу на:
- закріплення принципу гласності і відкритості судового процесу та його повного фіксування технічними засобами;
- створення Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, через яку учасники судового процесу та суд здійснюватимуть обмін процесуальними та іншими документами;
- введення обов’язкової реєстрації позовних та інших заяв, скарг та інших передбачених законом процесуальних документів, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження до суду, а також негайне оприлюднення інформації про їх реєстрацію у загальному доступі;
- можливість проведення фотозйомки, відео- та аудіозапису у процесі розгляду справи без необхідності отримання спеціального дозволу суду (окрім трансляції судового засідання).
Водночас, серед противників Законопроекту № 6232 неодноразово висловлювалась позиція, що деякі положення нових проектів Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України створюють небезпечні можливості для зловживань насамперед для суду. Так, зокрема, гострій критиці були піддані положення щодо заборони фіксації судового розгляду, якщо вони «заважають ходу судового процесу» - мовляв, це дає можливість суду обмежити висвітлення ходу розгляду справи з надуманих мотивів; щодо закріплення обов’язку суду не проголошувати прилюдно судові рішення, ухвалені за наслідками розгляду справи в закритому судовому засіданні, що є порушенням ст.6 Конвенції; щодо неможливості фіксації процесу під час закритої наради з суддею в процесі врегулювання спору, що створить додаткові корупційні ризики; щодо закріплення повноважень суду обмежити участь у судовому розгляді певних осіб з причин недостатності вільних місць, що вказує на незабезпечення принципу гласності та публічності під час розгляду справи.
Обговорювати ці нововведення з точки зору їх доцільності та проводити антикорупційну експертизу щодо будь-якого з них можна без кінця, адже аргументів «за» і «проти» достатньо в кожному окремому випадку. З одного боку, ненадання суду права за конкретних обставин обмежувати доступ певних осіб до зали судових засідань може призвести до того, що розгляд резонансних та суспільно важливих справ буде щоразу «зриватися» так званими «громадськими активістами», метою яких є не забезпечення публічного розгляду справи, а якраз недопущення справедливого та своєчасного її вирішення. З іншого боку, такі норми створюють додатковий простір для зловживань з боку суду. Що стосується твердження про заборону прилюдного проголошення рішення суду, то, на нашу думку, в контексті порушення ст.6 Конвенції воно не є зовсім коректним, адже вступна та резолютивна частини рішень, навіть прийнятих у закритому судовому засіданні, все ж оголошуються прилюдно (крім випадків, коли вони не містять інформації, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувались у закритому судовому засіданні).
Додаткової уваги в контексті забезпечення гласності та відкритості судового процесу заслуговують положення ч.13 ст.7 ЦПК, ч.13 ст.9 ГПК, ч.13 ст.10 КАС в редакції Законопроекту №6232, відповідно до яких якщо під час закритого судового засідання буде встановлено, що інформація, для забезпечення нерозголошення якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися в закритому судовому засіданні, вже є публічно доступною або обмеження доступу до інформації є безпідставним чи не відповідає закону, суд постановляє ухвалу про подальший розгляд справи у відкритому судовому засіданні. На нашу думку, таке положення дозволяє будь-якому учаснику справи, не згодному з рішенням про розгляд справи у закритому судовому засіданні, забезпечити анонімне оприлюднення інформації по суті справи у ЗМІ чи мережі Інтернет, що створює для судді не право, а обов’язок здійснювати у подальшому відкритий розгляд справи. Законопроект №6232 не передбачає повноважень у суду, які б давали можливість протистояти цим явним зловживанням, що може призвести у певних випадках до порушення прав людини, в тому числі положень ст.8 Конвенції, що гарантує право на повагу до приватного і сімейного життя.
Інше питання, яке потребує додаткового обговорення, стосується надання особам, які не є учасниками у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, які подали апеляційну чи касаційну скаргу на відповідне рішення, знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії судових рішень (ч.2 ст.8 ЦПК, ч.2 ст.10 ГПК, ч.2 ст.11 КАС в редакції Законопроекту №6232). Верховний Суд України зазначає, що рішення є таким, яке прийняте про права та обов’язки особи, котра не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов’язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов’язки такої особи (постанова ВСУ від 24 червня 2008 року в справі № 3-2424к08). Для практикуючого юриста така можливість до відкриття апеляційного (або касаційного) провадження значно спрощує роботу та надає більше можливостей для ефективного захисту прав та інтересів клієнта. Однак, проблему надання доступу до матеріалів справи іншим особам до відкриття апеляційного або касаційного провадження, права яких можуть бути порушені прийняттям певного рішення та які його оскаржують, Законопроект № 6232 не вирішує, а визначення кола осіб, щодо яких «суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки», і досі лишається на рівні судової практики.
Немає сумніву, що забезпечення гласності та відкритості судового розгляду є наріжним каменем у процесі відновлення довіри громадськості до судової гілки влади. У той же час, найбільшим кінцевим «споживачем» процесуальних кодексів є передусім практикуючі юристи – особи, які поруч із суддями несуть не меншу відповідальність за долю власних клієнтів. І саме тому на етапі палкого суспільного обговорення важливо врахувати кожну думку та забезпечити розумний баланс між доступом всіх і кожного до розгляду справи та інтересами окремої особи, а інколи – і самого правосуддя як такого. Тому, перш ніж прагнути до повної відкритості та гласності, радимо бути обережними зі своїми мріями – вони інколи збуваються не так, як того очікуєш.