На жаль, дуже часто трапляються випадки, коли майно відчужується, незважаючи на наявність обтяження у вигляді арешту. Однак єдине розуміння щодо способу захисту прав постраждалої особи відсутнє.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Змоделюємо ситуацію
Рейдери захопили майно. Для того щоб це майно не зникло у численних перепродажах, на нього був накладений арешт. Проте в якийсь момент цей арешт зникає з радарів реєстраторів, а майно відчужується третій особі. Обставини можуть бути різними, але суть одна — відбувся правочин, за яким відчужено майно, на яке було накладене обтяження. Для того щоб відновити порушене право, необхідно визнати цей правочин недійсним. Чи він вже є нікчемним відповідно до закону?
Коли починаєш досліджувати судову практику за окресленими умовами, постаєш перед вибором між старою і новою школою та вимушений міксувати правові позиції судів різних юрисдикцій. Варто розпочати з того, що нам достеменно відомо, тобто з підстави, за наявності якої наш правочин є недійсним.
Ще в далекому 2009 р. Пленум Верховного Суду України у Постанові №9 визначив, що правочини, які порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права, вважаються такими, що порушують публічний порядок. Таким чином, був розширений перелік, наведений у ст. 228 ЦК України.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВСС України) використав таке роз'яснення. Розглядаючи справу, по суті якої було відчужене арештоване (як забезпечення позову) майно, ВСС України сформував дві правові позиції, які досі застосовуються (Ухвала від 17.03.2013 р. у справі №6‑21 250св13).
По‑перше, продаж майна, обіг якого був обмежений у зв'язку з накладенням арешту (про що продавцю було відомо), порушує публічний порядок. По‑друге, якщо доведено наявність заборони на відчуження та обізнаність продавця про її існування, той факт, що ця заборона не була зареєстрована у відповідному реєстрі, не має правового значення, тобто не може бути перешкодою для визнання правочину недійсним.
Згодом аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у Постанові від 25.05.2016 р. у справі №6‑605цс16. Отже, результат є таким: якщо відчужується майно, на яке був накладений арешт, це порушує публічний порядок (на підставі ст. 228 ЦК України), навіть якщо така заборона з тих чи інших причин не була зареєстрована у відповідному реєстрі.
Сьогодні ситуація не змінилася
Верховний Суд у складі Касаційного господарського і цивільного суду підтримує та активно використовує зазначену позицію, лише надаючи ширше тлумачення поняттю «правочин, що порушує публічний порядок» та його правовим наслідкам, а також все більше звертаючи увагу на наявність вини при кваліфікації такого правочину.
Надалі постає питання про те, чи потрібно в судовому порядку визнавати недійсним правочин, що порушує публічний порядок, чи він є нікчемним відповідно до закону.
Нікчемним вважається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У такому випадку визнання його недійсним не вимагається. Касаційний цивільний суд Верховного Суду перефразував ці положення, зазначивши, що нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позиції юридичної техніки, така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Водночас ст. 228 ЦК України чітко та безальтернативно встановлює, що правочин, який порушує публічний порядок, вважається нікчемним.
Стара гвардія в особі Верховного Суду України вирішувала це питання таким чином: у тому випадку, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним та вважається таким, що порушує публічний порядок. Тобто незважаючи на пряму вказівку у ст. 228 ЦК України, Верховний Суд України вважав за необхідне визнавати недійсним по суті нікчемний правочин.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду, розглядаючи подібні справи, досі посилається на старі позиції Верховного Суду України та визнає недійсними правочини, що порушують публічний порядок. Однак існує інша позиція, якої дотримується Касаційний господарський суд Верховного Суду, ґрунтуючись на правових висновках Великої Палати Верховного Суду, проте не зовсім у подібних правовідносинах (Постанова від 04.06.2019 р. у справі №916/3156/17).
Велика Палата Верховного Суду розглядала справу, в якій уповноважена особа ФГВФО просила визнати недійсним нікчемний договір про розірвання договору застави майнових прав (згідно з ч. 1 ст. 38 ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
Після аналізу норм ЦК України щодо недійсності правочину та обставин справи Велика Палата переглянула усталені погляди та дійшла такого висновку: «Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав особи, яка звертається з позовом. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша зацікавлена особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
Натомість деякі судді в цій справі вважали, що якщо хтось не визнає нікчемність правочину, тобто існує спір, то єдиним можливим способом захистити свої порушені права є звернення до суду з вимогою про встановлення нікчемності без застосування наслідків недійсності. Така незгода була викладена в окремій думці, але все ж таки ми маємо опиратися на позицію, викладену в Постанові від 04.06.2019 р.
Отже, повертаючись до нашого питання, Касаційний господарський суд Верховного Суду у справі №911/269/19, застосовуючи позицію Великої Палати Верховного Суду, відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним правочину, що порушує публічний порядок, через неналежний спосіб захисту. Як наслідок, ми маємо дві протилежні позиції зі своїми недоліками.
З одного боку, позиція Верховного Суду України, якої наразі дотримуються суди цивільної юрисдикції. Вона передбачає, що правочин з відчуження арештованого майна є таким, що порушує публічний порядок, тому його потрібно визнавати недійсним. Хоча висновок щодо недійсності прямо суперечить положенням ст. 215 та ст. 228 ЦК України.
З іншого боку, загальна позиція Великої Палати Верховного Суду щодо відсутності такого способу захисту як визнання нікчемного правочину недійсним, а також висновок Касаційного господарського суду, що правочин, який порушує публічний порядок, вважається нікчемним відповідно до закону, тому визнання його недійсним не є належним способом захисту. Хоча позиція Великої Палати стосувалася визнання нікчемним правочину в окремій категорії справ.
З такої невизначеності випливають відповідні ризики. Якщо ви скористаєтеся старою позицією (зокрема, в господарському судочинстві) та заявите вимогу про визнання недійсним правочину на підставі ст. 228 ЦК України, то вам можуть відмовити через обрання неналежного способу захисту.
Якщо ви візьмете «стару» позицію лише в частині того, що правочин з відчуження арештованого майна є таким, що порушує публічний порядок, а в іншій частині застосуєте «нову» позицію, тобто звернетеся до суду лише з вимогою про застосування наслідків нікчемного правочину, маєте шанс (особливо в цивільному судочинстві) отримати відмову, оскільки відсутня вимога про визнання правочину недійсним.
Отже, виходить, що ви змушені складати свою позицію у справі як пазл, враховуючи не тільки різні правові позиції, але і юрисдикцію суду. Однак все одно ви можете не вгадати з кінцевою картинкою.
У будь-якому випадку, граємо в рулетку і чекаємо, поки суди синхронізуються та оберуть щось одне. Адже окреслене питання є нагальним і такий стан речей слугує не на користь особи, права якої були порушені нікчемним правочином.