Перевірка Конституційним Судом приписів Перехідних положень Закону №1402‑VIII про судоустрій і статус суддів стосувалася важливих аспектів конституційного устрою державності. Варто наголосити, що згідно з постулатами органічного конституціоналізму, без незалежного суду доволі складно говорити про реальний поділ влади. Відповідно до цих стандартів, законодавець у процесі правового регулювання статусу суддів та організації судів має належним чином конкретизувати конституційні положення. Достатньою правовою підставою для такого правового регулювання є забезпечення права на справедливий суд та гарантії незалежності суддів. Згідно з принципом вірності Конституції, законодавець не може викривлювати зміст конституційних принципів і норм. Самі по собі конституційні приписи переважно є так званими «відкритими положеннями», які мають задовольняти стандарти юридичної визначеності та передбачуваності.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Водночас необхідною умовою демократичної легітимності рішень Конституційного Суду є розуміння соціального контексту розгляду справи для правової системи. В цьому випадку — це розуміння ключової ролі незалежності судів у забезпеченні поділу влади, що є запобіжником ухвалення свавільних рішень публічною адміністрацією.
Друга компонента рішень КС полягає в їхніх юридичній природі. Людина, яка розуміється на конституціоналізмі, насамперед, буде ознайомлюватися з мотивувальною частиною рішення, оскільки тут можна почерпати відомості про передбачувані наслідки схвалюваних рішень. Суспільство очікувало від Конституційного Суду майже чотири роки вирішення питання щодо конституційності найбільш одіозних положень Закону про судоустрій і статус суддів. На питаннях континуїтету та окремих аспектах статусу суддів КС мав детально зупинитися, а не обмежуватися загальними формулюваннями у вигляді конструкцій на кшталт, що зміна словосполучення «Верховний Суд України» на «Верховний Суд» «не впливає на конституційний статус». Очевидно, цього недостатньо, оскільки незалежність судової влади проявляється через низку параметрів, які повинні були отримати своє висвітлення в мотивувальній частині рішення КС.
Насамперед, слід підкреслити, що звичайним законом є неприпустимою ліквідація найвищого суду. Згідно з принципом вірності Конституції, тут відбулась реорганізація найвищого суду України, яка здійснювалася, як на мене, шляхом приєднання. Хоча хтось може наполягати на такій формі реорганізації як злиття. Для встановлення достеменно такого питання, існує інститут amicus curiae, який може сприяти КС встановити це більш достовірно. Однак за будь-яких обставин КС не міг собі дозволяти знамениту позу страуса і відмовитися від тлумачення цього аспекта Конституції, посилаючись на те, що це питання цивільного права.
Згідно з горизонтальним ефектом конституції, її принципи та цінності однаковою мірою пронизують зміст положень приватного права, в тому числі цивільного права. Тому в поєднанні із засадою вірності Конституції КС повинен вказати у своєму рішенні, якою мала бути форма реорганізації найвищого суду України, а не обмежуватися одним-двома реченнями. У своєму amicus для Конституційного суду в цій справі у 2016 р. я писав наступне:
«Верховна Рада реалізувала свій конституційний розсуд таким чином, що замість Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду та Вищого адміністративного суду створюється Верховний Суд, який формується шляхом конкурсного відбору, в якому відповідно до ст. 161.5 Перехідних положень Конституційного закону №1401‑VIII можуть і взяли участь судді згаданих судів, замість яких має постати вже єдиний реорганізований суд у формі Верховного Суду, який має сконцентрувати на собі функції касації».
Стосовно континуїтету КС сказав занадто мало, обмежившись згадкою про правонаступність, яка більшою мірою стосується порядку чинності положень правових актів, аніж діяльності владних інститутів. Я прихильник точних понять, які передають точність певних явищ і процесів. Більш детальним у цьому питанні був суддя Сергій Головатий, але його роздуми в окремій думці хоча є розлогими, але вони прямолінійні. Однак це ключове питання, оскільки воно стосується легітимності конкурсу суддів до Верховного Суду.
Така позиція КС безвідповідальна, адже рішення тут не взірець юридичної визначеності. Насправді, континуїтет передбачає безперервність функціонування судової влади, тому що в системі поділу влади суд здійснює перевірку конституційності та законності дій органів влади. Ключова функція Верховного Суду в системі правосуддя — це функція касації, яка має забезпечувати єдність судової практики, надавати адекватні відповіді на новели та виклики, які виникають у процесі судової практики або коли змінюється міжнародне право в галузі прав людини, або захист прав людини викликає необхідність переглядати усталену судову практику в бік покращення.
Наразі ситуація така, що ВС надалі здійснює свої повноваження, ухвалені ним рішення є чинним. Так само судді ВС є повноважними суддями, оскільки вони призначені на посаду в порядку, визначеному законом. Постає питання, на яке так і не відповів КС: чи можуть бути у складі ВС касаційні суди чи він має складатися з палат та Великої палати, що є недоліком цього рішення?
Такі речі знаходяться поза політикою, вони є проявом правового життя суспільства, яке живе незалежним від політики власним життям. Цю сферу правової діяльності слід повністю відмежувати від діяльності політичних акторів, що було досягнуто змінами до Конституції 2016 р., згідно з якими Президент і Парламент не мають вирішального впливу на процес призначення і звільнення суддів. Таким чином, Верховний Суд набуває всіх повноважень найвищого суду. Вищі спеціалізовані суди припиняють свою діяльність. Отже, судова система набуває стрункої, традиційної триінстанційної будови: перша інстанція — апеляція — касація. Насправді, через безперервність функціонування судової влади Верховний Суд і судді ВС надалі виконуватимуть свої повноваження.
Інша проблема, яка стосується змісту цього рішення, полягає в тому, як потрібно було визначати механізм конкурсного відбору суддів Верховного Суду. Вже у згадуваному моєму amicus я писав про це таким чином:
«Верховна Рада не володіє безмежною свободою розсуду щодо визначення конкретних механізмів конкретизації конституційних положень, принаймні виходячи із засад юридичної визначеності як компонента верховенства права (ст. 8(1) Конституції України). Тому тут Парламент мав би принаймні диференціювати юридичні механізми проведення конкурсу на посади суддів до Верховного Суду щодо чинних суддів та осіб, які є представниками інших юридичних професій (адвокатів, науковців, юрисконсультів тощо)».
Насправді, диференціація також є допустимою щодо суддів вищих спеціалізованих судів, які були створені під час правління Януковича з метою маргіналізації Верховного Суду України. Натомість конституційна реформа 2016 р. у частині правосуддя повернула традиційну роль касації для Верховного Суду як найвищого суду. Тому судді ВСУ не повинні були брати участь у конкурсі до ВС, а судді вищих спеціалізованих судів мали проходити цю процедуру. Тепер законодавцеві залишається врегулювати процедуру переходу суддів ВСУ до складу ВС.
Відповідно до принципу рівності та заборони дискримінації, є невиправданою різниця у правовому регулюванні довічного утримання суддів, які пішли у відставку або їхні повноваження закінчилися у зв'язку з досягненням граничного віку. Адже вона не обґрунтовується жодною достатньою правовою підставою та є сумнівною з огляду на гарантії незалежності суддів (високий розмір довічного утримання судді є компенсацією з вимогою несумісності у процесі виконання повноважень судді). Цю проблему також потрібно усунути комплексно.