За період свого існування Верховний Суд розглянув більше ніж 73 тис. справ. На щастя, надмірна завантаженість суду не впливає на якість його роботи. Протягом 2018 р. Верховний Суд демонстрував неабияку продуктивність, скасовуючи застарілу судову практику та формулюючи нові підходи до вирішення спорів. Про те, як Верховний Суд ламає стереотипи, можна судити з його найбільш дискусійних правових висновків, які ми пропонуємо розглянути в цій статті.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
1. Критерієм для визначення підвідомчості спору є характер правовідносин, а не суб'єктний склад учасників (Постанова ВП ВС від 18.04.2018 р., справа №910/8132/17)
Визначаючи юрисдикцію спорів за участю Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, як правило, суди використовували суб'єктний підхід. Зокрема, у Постановах Вищого адміністративного суду України нерідко наводилися такі висновки: «Оскільки ФГВФО є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, то спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами КАС України».
Аналогічна правова позиція викладена у Постанові пленуму ВАСУ «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20.05.2013 р. №8. Також вказані висновки узгоджуються з позицією Вищого адміністративного суду України, наведеною в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25.07.2014 р.
Однак, розглядаючи справу №910/8132/17, Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від вищезазначеної парадигми та застосувати предметний підхід, згідно з яким «визначальною ознакою для правильного визначення підсудності є характер правовідносин, з яких виник спір».
Висновок ВП ВС: «Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, потрібно враховувати не лише суб'єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, але й сутність (характер) таких правовідносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень».
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду проігнорувала позицію ВАСУ, наведену в Постанові від 20.05.2013 р. №8 та Інформаційному листі №992/11/14-14 від 25.07.2014 р., а також відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 16.02.2016 р. та від 15.06.2016 р.
2. Звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права стягнути непогашену заборгованість (Постанова ВС від 11.04.2018 р., справа №761/17280/16-ц, Постанова ВС від 14.11.2018 р., справа №910/ 2535/18)
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно зі змістом цієї статті, звернення стягнення на предмет іпотеки має задовольнити вимоги кредитора за основним зобов'язанням. Лише ця обставина може бути підставою для припинення зобов'язання, відповідно до ст. 599 ЦК України. Водночас, відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Враховуючи вищезазначені норми, суди часто визнавали припиненими зобов'язання за кредитними договорами, навіть якщо іпотечне майно, на яке звернено стягнення в позасудовому порядку, не покривало заборгованість боржника в повному обсязі. Зокрема, такий підхід було застосовано у постанові Верховного Суду від 19.04.2018 р. у справі №910/9508/17, а також у постановах Вищого господарського суду України від 20.12.2016 р. у справі №914/3604/15 та від 02.10.2017 р. у справі №908/02517/16.
Водночас Верховний Суд у постановах від 11.04.2018 р. у справі №761/17280/16-ц та від 14.11.2018 р. у справі №910/2535/18 сформував іншу правову позицію, згідно з якою «якщо вартості предмета іпотеки не вистачило на погашення боргу в повному обсязі, то кредитор може стягнути решту суми заборгованості з боржника».
Висновок ВС: «Звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не покриває вимоги іпотекодержателя, не свідчить про припинення договірних правовідносин сторін та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання відповідних сум».
Таким чином, Верховний Суд започаткував новий підхід у вирішенні зазначеної категорії спорів. Однак говорити про належний захист прав іпотекодержателів ще зарано, оскільки існування в ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» прямої вказівки на недійсність «будь-яких наступних вимог іпотекодержателя» створює правову колізію та залишає проб лему невирішеною.
3. Стягнення заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення іпотеки (Постанова ВП ВС від 18.09.2018 р., справа №921/107/15-г/16)
У листі від 01.02.2015 р. «Аналіз судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку, як заставу нерухомого майна» Верховний Суд України зазначив: «Одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, у рахунок погашення зазначеного боргу, призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредитору. Таким чином, одночасне звернення стягнення заборгованості зі зверненням стягнення на предмет іпотеки в будь-якому випадку є неправильним».
Однак Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №921/ 107/15-г/16, вирішила відступити від вказаних роз'яснень та дійшла іншого висновку, зазначивши, що «застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного права не є подвійним стягненням заборгованості».
Велика Палата звернула увагу на те, що позивач набув право вимоги до боржників за укладеними з ними кредитними договорами та реалізував це право вимоги, звернувшись до суду. Надалі позивач звернувся до суду у цій справі не з вимогою про стягнення з відповідача цієї ж суми заборгованості, а саме для звернення стягнення на предмет іпотеки у межах забезпечення відповідачем виконання основного зобов'язання, для чого необхідно мати судове рішення.
Отже, мова йде про застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права, що не є подвійним стягненням заборгованості.
Висновок ВП ВС: «Звернення стягнення на предмет іпотеки не призводить до заміни основного зобов'язання на забезпечувальне. Тому задоволення вимог за дійсним основним зобов'язанням одночасно чи за наявності рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може мати наслідком подвійного стягнення за основним зобов'язанням, оскільки домовленість сторін про його заміну забезпечувальним зобов'язанням відсутня».
4. Після розірвання кредитного договору право на нарахування відсотків втрачається (Постанова ВП ВС від 13.06.2018 р., справа №548/981/15-ц)
У правовій позиції, висловленій у Постанові ВСУ від 09.09.2015 р. у справі №6-939цс15, зазначено: «Розірвання за рішенням суду кредитного договору не скасовує факт укладення та дії договору, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов'язань сторін. Оскільки боржник зобов'язання не виконав, то не припиняються правовідносини сторін кредитного договору, який не звільняє від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє права на отримання сум, передбачених умовами договору і ЦК».
Проте Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №548/ 981/15-ц, не погодилася з такими висновками. Зокрема, у постанові від 13.06.2018 р. Велика Палата навела протилежні висновки: «З моменту розірвання кредитного договору кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку».
Висновок ВП ВС: «Розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору включно до моменту його розірвання. Тому з моменту розірвання кредитного договору у позичальника залишається обов'язок повернути позивачеві заборгованість, нараховану за цим договором станом на день його розірвання, а кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені кредитним договором проценти та неустойку за період після розірвання цього договору (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 р. у справі №444/9519/12)».
Таким чином, Велика Палата відійшла від правової позиції, наведеної у Постанові ВСУ у справі №6-939цс15. Проте рішення Великої Палати не можна назвати абсолютно новаторським, оскільки аналогічні висновки суди наводили раніше. Зокрема, вони були відображені в п. 17 постанови Пленуму від 30.03.2012 р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають з кредитних правовідносин».
5. Незазначення в резолютивній частині судового рішення початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не є безумовною підставою для його скасування (Постанова ВП ВС від 20.03.2018 р., справа №245/3619/15-ц)
Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду, серед іншого, зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. Відсутність в резолютивній частині рішення посилання на вартість іпотеки була безумовною підставою для скасування рішення. Зокрема, така правова позиція була наведена у постанові ВСУ від 27.05.2015 р. у справі №6-61цс15. Проте Велика Палата Верховного Суду вирішила проігнорувати такий підхід, зазначивши про «можливість відхилення від принципу правового пуризму».
У постанові від 21.03.2018 р. (справа №245/3619/15-ц, провадження №14-11цс18) Велика Палата відступила від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-61цс15 від 27.05.2015 р., вказавши, що лише незазначення в резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.
Аналізуючи обґрунтованість підстав для відступлення від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права (ст. 39 Закону України «Про іпотеку») у подібних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
Висновок ВП ВС: «Сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, наприклад, якщо така вартість майна змінилася. Враховуючи наведене, Велика Палата Верхового Суду дійшла висновку про те, що у спорах цієї категорії лише незазначення в резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень».
Аналізуючи нові позиції Верховного Суду, можна побачити приємну тенденцію: всі вони є логічними, неупередженими та об'єктивними. Отже, можна сподіватися, що здоровий глузд і справедливість все-таки стануть головними інструментами правосуддя.