2 квітня 2020 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 р. №540-IX, положення якого не оминули і сферу судочинства. Доцільність та характер запроваджених змін є доволі неоднозначним.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Участь у судовому засіданні учасників справи «в домашніх умовах»
Прийняття закону №540-IX поєднувалося із декларуванням критичної необхідності такого в умовах карантину з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).
Однак, чи справді зміни до національних процесуальних кодексів (зокрема, у частині участі у судовому засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду) являють собою ефективний інструмент досягнення вищевказаної мети?
На наше переконання, це позитивний крок, яким зможуть скористатися далеко не усі учасники цивільних, господарських, адміністративних справ.
I. Законодавче (не)врегулювання до Закону України №540-IX
Так, учасники справи беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та електронного цифрового підпису згідно з вимогами Положення про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систем (ч. 3 ст. 212 ЦПК України, ч. 3 ст. 197 ГПК України, ч. 3 ст. 195 КАС України).
Вищевказане законодавче положення фактично виключно декларує можливість участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції за умови наявності двох умов: 1) власних технічних засобів; 2) електронного цифрового підпису згідно з вимогами Положення про ЄСІТС.
Власне звертаємо увагу на свідоме використання словосполучення «декларує можливість», оскільки, як відомо, Положення про ЄСІТС так і не було остаточно прийняте, а старт системи «Електронний суд», який попередньо заплановано на 01.03.2019 р., відкладено на невизначений термін.
Відтак учасники справи, маючи технічні засоби, виходячи із відсутності законодавчого врегулювання, не можуть володіти електронними цифровими підписами згідно з вимогами Положення про ЄСІТС, оскільки таких вимог з 15.12.2017 р. і по даний час не існує.
Таким чином, відсутність вказаного вище положення фактично унеможливлювало проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами суду до змін, запроваджених 30.03.2020 р.
II. Законодавчі зміни згідно із Законом України №540-IX
Так, вищевказані процесуальні кодекси доповнено наступним положенням: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України (далі - ЗУ №5492-VI від 20.11.2011 р.), посвідчують особу чи її спеціальний статус», або Державною судовою адміністрацією України (далі - ДСА України)» (ч. 4 ст. 212 ЦПК України, ч. 4 ст. 197 ГПК України, ч. 4 ст. 195 КАС України).
Із аналізу вищевказаного положення вбачається, що учасники справи мають право брати участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за наявності двох умов: 1) власних технічних засобів; 2) підтвердження особи учасника справи: а) шляхом застосування електронного підпису; б) у порядку, передбаченому ЗУ №5492-VI від 20.11.2011 р.; в) у порядку, визначеним ДСА України.
Стосовно учасників справи, у яких наявний електронний підпис
Розвиток сучасних технологій підштовхнув багатьох осіб виготовити електронний підпис. Додаткового поширення такий інструмент набув із моменту створення системи «Онлайн будинку юстиції», отримання певних послуг через який потребує реєстрації та авторизації завдяки електронному підпису. Відтак вважаємо можливість участі у судовому засіданні, застосовуючи електронний підпис, позитивним кроком назустріч запровадженню системи «Електронний суд».
Водночас вважаємо за необхідне не погодитися із поширеною позицією, зокрема, Головного науково-експертного управління, що зміни фактично дублюють положення, передбачені ч. 3 ст. 212 ЦПК України, ч. 3 ст. 197 ГПК України, ч. 3 ст. 195 КАС України, аналіз яких здійснено вище, у зв’язку із тим, що у вказаних законодавчих приписах наявна прив’язка електронного цифрового підпису до вимог Положення про ЄСІТС. Натомість у новоприйнятому положенні така законодавча вимога щодо електронного підпису відсутня.
Відтак, із урахуванням змін до процесуальних кодексів, учасник справи, який володіє електронним підписом, має право на участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням власних технічних засобів, застосуючи відповідний електронний підпис.
Яскравим і чи не найпершим прикладом правозастосування аналізованих новацій на практиці, що відповідають вищевказаному висновку, є ухвала Дніпровського окружного адміністративного суду від 03.04.2020 р. у справі №160/2860/20.
Цікаво, що для проведення відеоконференції суд у вищевказаній ухвалі визначив додаток Zoom, зазначив відповідне посилання на відеоконференцію та ідентифікатор такого, що забезпечує дотримання принципу гласності судового процесу. Більше цього, сторонам надіслано інструкцію про використання вказаного сервісу та пам’ятку про права та обов’язки.
Стосовно учасників справи, у яких відсутній електронний підпис
Як вбачається із змін до вищенаведених процесуальних кодексів, повноваження учасника справи, у якого відсутній електронний підпис, підтверджуються у порядку, визначеному або ЗУ №5492-VI від 20.11.2011 р., або ДСА України.
На наше переконання, законодавче використання сполучника «або» невдале, оскільки незрозуміло, у яких випадках підтвердження повноважень здійснюється вказаним вище законом, а у яких - у порядку, визначеному ДСА України. Водночас, якщо виходити із позиції, що закон характеризується вищою юридичною силою, то чи не означає це те, що порядок ДСА України, як підзаконний нормативно-правовий акт, апріорі не підлягає до застосування?
Поряд із цим, як обґрунтовано зазначає Головне науково-експертне управління у висновку від 30.03.2020 р., ЗУ №5492-VI від 20.11.2011 р. оперує поняттям «ідентифікація особи», у той час як термін «підтвердження особи» в ньому відсутній. Відтак підлягає уточненню, чи можна розуміти ці поняття як синонімічні за значенням.
Більше того, допускаючи ймовірне ототожнення вищевказаних термінів, порядок безпосереднього підтвердження (ідентифікації) особи являє собою проблематику, оскільки у вказаному законодавчому акті не зазначено, у який спосіб така повинна здійснюватися, а виключно закріплено, яким саме офіційним документом.
Водночас порядку, визначеного ДСА України станом на день набрання чинності Закону України №540-IX (02.04.2020 р.), взагалі не існувало. Вищевказану правову прогалину усунуто 08.04.2020 р. шляхом прийняття Порядку роботи з технічними засобами відеоконференцзв’язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду, затвердженого наказом ДСА України №169 (далі - Порядок).
Із аналізу п. 2 розділу ІІ Порядку вбачається, що представники ДСА України пішли шляхом застосування програмного забезпечення «EasyCon» під час проведення судових засідань в режимі відеоконференцзв’язку.
Здійснення реєстрації у вищевказаній програмі за посиланням https://easycon.com.ua/ доволі швидке, система не потребує наявності електронного підпису для реєстрації, а особа у подальшому має можливість добавити такий до власного профілю. Водночас, у контексті описаної вище проблематики, вважаємо за необхідне звернути увагу на наступне.
Зі змісту п. 1 розділу ІІІ та п. 1.4 розділу IV Порядку випливає, що для участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції учасник справи повинен попередньо зареєструватися з використанням власного електронного підпису в системі, а підтвердження особи учасника відбувається шляхом його авторизації в системі із застосуванням електронного підпису.
Отже, із системного аналізу вищевказаних положень вбачається, що Порядок ДСА України, який мав забезпечити участь у судових засіданнях осіб, що не мають електронних підписів, навпаки, фактично надає можливість такої участі виключно учасникам справи, які володіють відповідними електронними підписами.
Поряд із цим, п. 2.2. розділу IV Порядку передбачено, що на початку судового засідання учасники, що беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, повинні показати свій паспорт або інший документ, що посвідчує особу, в розгорнутому вигляді на сторінці з фотографією в камеру для надання можливості секретарю підтвердити особу кожного учасника.
Варто зазначити, що закріплений вище «показ» документа, який посвідчує особу в розгорнутому вигляді в камеру, видається доволі сумнівним із точки зору дотримання прав суб’єкта персональних даних, передбачених Закон України «Про захист персональних даних».
Принагідно повідомляємо, що на даний час у «EasyCon» наявний доволі обмежений доступ використання акредитованих центрів сертифікації ключів (виключно 5) на відміну від, наприклад, можливостей використання електронних підписів із 20 АЦСК у «Онлайн будинку юстиції».
У цьому контексті абсолютно доречне певне «послаблення» 02.04.2020 р. урядових обмежень, визначених у постанові Кабінету Міністрів України №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», шляхом надання можливості провадження діяльності кваліфікованих надавачів електронних довірчих послуг, оскільки попит на виготовлення електронного підпису за наявної системи координат відчутно зросте.
Підсумовуючи, варто зазначити, що завдяки Закону України №540-IX українська система судочинства стала на крок ближче до забезпечення участі у судовому засіданні учасників справи «в домашніх умовах», однак без електронного підпису, очевидно, таки нікуди.
Як не пропустити строк позовної давності під час карантину?
Однією з основних цілей Закону №540-IX було забезпечення гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод доступу до правосуддя навіть в складних умовах дії карантинних заходів, обмеження руху транспорту та інших перешкод суб’єктам бізнесу та громадянам у збиранні доказів та зверненні до суду.
З цією метою на строк дії карантину продовжені усі строки загальної та спеціальної позовної давності, які встановлені цивільним, господарським, сімейним та трудовим законодавством. Крім цього, продовжені строки звернення до адміністративного суду.
Проте дискусії викликає спосіб, яким вирішено забезпечити доступ до правосуддя в період карантину, адже юридично логічнішим здається не продовження строків позовної давності, а їх зупинення на підставі того, що пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила) (така підстава була передбачена законодавством і до прийняття Закону №540-IX).
Які ризики для боржників?
Також Законом №540-IX на строк дії карантину продовжено строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання господарських зобов’язань. Що це означає на практиці?
Якщо за загальним правилом кредитор мав право нарахувати штрафні санкцій (неустойка, пеня, штраф) боржнику за період шість місяців із дати, коли зобов’язання мало бути виконано, то під час дії карантину такий строк може становити, наприклад, сім і навіть більше місяців, що призведе до збільшення розміру штрафних санкцій, які підлягатимуть подальшому стягненню.
Продовжені і строки припинення поруки. Так, порука, яка мала закінчитися під час карантину, буде тривати до кінця дії обмежувальних заходів і, як наслідок, кредитор впродовж довшого періоду матиме змогу стягнути з поручителя заборгованість та штрафні санкції.
Тобто, з однієї сторони, законодавець надає бізнесу та фізичним особам пільги в сфері оподаткування та кредитних правовідносинах у період дії карантину, а з іншого боку наділяє кредиторів можливістю стягнути з боржника суму заборгованості та штрафні санкції у більшому розмірі, що робить «антикоронавірусні» законодавчі зміни суперечливими.
Щодо продовження процесуальних строків
Запроваджений карантин значно обмежив можливості суду та учасників справи своєчасно користуватися своїми правами та виконувати свої обов’язки. Тому окрему увагу Законом №540-IX приділено продовженню процесуальних строків.
На період дії карантину у господарському, цивільному та адміністративному судочинстві продовжено, зокрема, строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, пред’явлення зустрічного позову, подання заяв по суті, розгляду справ у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, подання відзивів на апеляційну та касаційну скаргу, а також подання заяв про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про скасування судового наказу, скарги на дії органів виконавчої служби чи приватних виконавців, оскарження рішень третейського суду. Додатково для адміністративного та цивільного судочинства продовжено строки подання, витребування та забезпечення доказів, а для господарського процесу - строки зупинення провадження.
Також для адміністративного та господарського судочинства визначено, що строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину.
Аналізуючи продовження процесуальних строків, постає питання відповідності внесених змін принципу правової визначеності.
Так, законодавцем без будь-яких мотивів одні процесуальні строки продовжуються у всіх зазначених галузях процесуального права, а інші - окремо в адміністративному, господарському чи цивільному процесі, де зазначаються статті кодексів, які взагалі не містять конкретних строків, адже такий строк встановляється судом (наприклад, подання заяв по суті, відзивів на апеляційну та касаційну скарги).
Крім цього, є очевидним, що, зобов’язуючи суди адміністративної та господарської юрисдикцій встановлювати у своєму рішенні строк не менший, ніж строк дії карантину, законодавець мав на увазі саме «судове рішення», а не «рішення». Такі поняття є різними, оскільки рішення, поряд з ухвалою та постановою, є видами судових рішень. При цьому процесуальні строки (наприклад, для подання відзиву, відповіді на відзив, заперечення, додаткових доказів, заяв, клопотань) встановлюються саме ухвалою суду, тобто судовим рішенням, а не рішенням, як це вказано в Законі №540-IX.
Додатково можуть виникнути труднощі із застосуванням вказаного положення, адже суду наперед конкретно невідомо, коли закінчаться карантинні заходи та чи не будуть вони продовжені.
Насамкінець варто зазначити, що поширення COVID-19 та впроваджені карантинні заходи, які вплинули на забезпечення виконання функцій держави, беззаперечно потребували миттєвої реакції законодавців, у тому числі і щодо правового регулювання сфери судочинства.
Проте наскільки такі зміни впоралися зі своїм завданням? Судити важко, оскільки:
- строки позовної давності доцільніше було б не продовжити, а зупинити на час дії карантину, а процесуальні строки - поновлювати, встановивши, що карантин є поважною для цього причиною. При цьому неможливість вчинити ту чи іншу дію саме внаслідок запроваджених карантинних заходів повинна підлягати доказуванню. В іншому випадку наявні ризики зловживання правами та затягування судових процесів, уникнення від виконання взятих на себе зобов’язань, зволікання зі зверненням із позовними вимогами з метою навмисного збільшення розміру штрафних санкцій;
- неоднозначне юридичне формулювання внесених змін може спричинити в майбутньому збільшення судових спорів, зокрема, щодо дотримання строків процесуального характеру, і лише за судовою системою залишатиметься останнє слово в тлумаченні запроваджених змін.