Відповідно до ст. 3 Господарського процесуального Кодексу України (далі - ГПК) судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору. Цей перелік законодавчих актів адресований суду як процесуальна підстава судочинства.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Акти цивільного законодавства, які підлягають застосуванню у судочинстві, наведено у ст. 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Так, основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі – закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проєкт закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проєкт закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроєкт розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проєктом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Цей перелік законодавчих актів складає матеріальне право, яке застосовується судом.
Процесуальна судова процедура у господарських судах побудована таким чином, що позивач ініціює порушення провадження, подаючи свою позовну заяву, яка вміщує предмет позову (його вимогу, що охоплюється поняттям «належного способу захисту») та підставу позову (розуміння правової норми, яка має бути застосована, до обставин, ним наведених). Отже, обізнаність позивача із законодавством, яке має бути застосовано судом, презюмується.
Далі відбувається диспозитивний та змагальний процес відстоювання своїх правових позицій сторонами. А суд у межах існуючої та закріпленої у ГПК парадигми предмета доказування, визначає перелік юридично значимих обставин для вирішення цієї справи та досліджує докази, надані сторонами, і співвідносить їх з предметом доказування щодо процесуальної здатності повноти, належності, допустимості, достатності, достовірності для того, щоб вирішити основне питання справи щодо підтвердження/спростування заявленої правової позиції позивача. У межах конкретного правового випадку.
Здійснюючи правосуддя, суд використовує певну аргументацію. Так, насамперед, він визначає тему, якої стосується ця справа. Далі він наводить норму, яка має бути застосована до цієї ситуації, співвідносить її з фактами цієї справи і на цій підставі приходить до висновку про обґрунтованість або необґрунтованість заявлених позовних вимог. Хід цієї аргументації викладається у мотивувальній частині судового рішення, з якої видно, чи почув суд сторони і чи отримали вони відповіді на свої запити.
Питання дотримання і правильності застосування судом норм матеріального або процесуального (у деяких визначених законом випадках) права впливає на саме існування постановленого судового рішення при перевірці його вищими судовими
інстанціями.
Отже, нормативна природа правосуддя закладена в самому законі. Саме вона наділяє суд, що приймає рішення, відповідною мовою аргументації, в яку суд вплітає життєві факти і обставини, що розглядаються у справі. На перший погляд, його завдання дуже просте – віднайти відповідну правову норму і застосувати її. Саме норма визначає те, як має діяти суд, щоб досягнути своєї мети. З цим дійсно не виникає проблем у разі, коли закладена у законі норма є ясною, простою для розуміння і чіткою. Це найбільш проста, нормативна модель судочинства, коли суддя має тільки уважно вибрати з кола фактів справи ті, що мають юридичне значення, і співвіднести їх із нормою закону. У цьому випадку суддя, за висловлюванням Монтеск’є, діє як рот, що повторює закон. Його завдання в такому разі полягає в тому, щоб стежити за станом чинності і редакцією закону.
Інколи процесуальна ситуація ускладняється, коли закон дозволяє судді вибрати з поміж двох або більше можливих варіантів один правовий висновок, або мотивування має ґрунтуватися на декількох нормах закону в системному зв’язку. Тут суддя має тлумачити (інтерпретувати) закон таким чином, щоб пояснити шлях своїх думок і як він привів до шуканого результату.
Варто зазначити, що чинне законодавство в галузі судочинства не містить правил вибору суддею норми (окрім хіба що кримінального процесу, бо норми кримінального права виключають неоднозначність кваліфікації дій, оскільки чітко структуровані щодо об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони, на відміну від галузей приватного права. На науковому рівні кримінальний процес має теорію кваліфікації, що суттєво полегшує роботу суддів). Законодавець не втручається в цей процес і суддя вільний у своєму виборі, покладаючи на свої плечі весь тягар відповідальності. Насправді це важка і кропітка робота судді і у випадку нормативної моделі судочинства, і у випадку інтерпретації закону. Саме тому в Верховному Суді існує Науково-консультативна рада, яка допомагає суддям і розуміти законодавство, і інтерпретувати його. І саме тому Велика Палата Верховного Суду по декілька разів
повертається до своїх правових висновків, то уточнює їх, то відступає від них, намагаючись витлумачити законодавство у спосіб, придатний для майбутніх справ. Така ситуація мала місце тривалий час, наприклад, щодо тлумачення ст. 33 Закону України «Про оренду землі», аж поки не були вироблені алгоритм дії учасників та критерії добросовісності орендаря, що надає право йому продовжити (поновити) свої договірні відносини на підставі додаткової угоди, оскільки дискусійним залишалося питання, чи є ч. 2-5 і ч. 6 цієї статті окремими правовими випадками, чи все ж потрібно вважати їх одним правовим явищем у вигляді поновлення договірних відносин.
Отже, суддя є інтерпретатором у разі тлумачення закону.
Аналіз української і зарубіжної судової практики показує, що віковічна мрія про ідеальний закон не справдилася. Це стосується і матеріального, і процесуального закону. Багато існує у нас законів, кодифікованих актів, але важко сказати, що у всіх сферах правового життя досягнуто балансу чи принаймні чіткого правового регулювання.
Тому третій, найскладніший випадок у діяльності судді має місце тоді, коли має справу з неякісним законом або з його відсутністю і відсутністю можливості застосувати аналогію (наприклад, не існує аналогії процесуального права). Або коли застосовуються правові принципи і доктрини, які не мають чітко окресленої межі. З судових рішень ЄСПЛ ми дізнаємося, як характеризується неякісність законів:
1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ґавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року); 2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року); 3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його
застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення щодо обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Аманн проти Швейцарії» від 16 лютого 2000 року); 4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Круслена від 24 квітня 1990 року); 5) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів, яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, – значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований (виділено мною – Л.Б.) (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Реквеньї проти Угорщини» від 20 травня 1999 року).
Такі ситуації можуть зустрітися в не дуже складних чи великих за своїми фактичними обставинами справах, але саме вони спонукають суд блукати юридичними лабіринтами допоки не буде знайдено вихід.
Це стосується, наприклад, понять зловживання процесуальними правами, добросовісності, фраудаторності та інших, нормативні межі яких не визначені. Саме тут суд, який вперше розглядає справу, на канві свого рішення виводить певні правові (не обумовлені нормативно) підходи до її вирішення, гармонійно узгоджуючи запити і виклики сторін справи, і вирішує конфлікт. Такі судові рішення з часом виходять далеко поза межі своїх адресатів і внаслідок неодноразового застосування набувають характеру норми. Вони свідчать про регулятивну функцію правосуддя у суспільстві, вплив на громадськість, на суспільну думку, про наявність у суду в деяких випадках ознак законотворчості. Саме такі рішення закладають підстави для майбутніх судових аргументів і висновків у подібних справах, формулюють ratio decidendi, показуючи суспільству певні правила поведінки, які з них випливають.