Шановні колеги, продовжуємо цикл статей, присвячених судовій реформі.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
У минулих публікаціях ми вже обговорювали проблемні аспекти реалізації принципу змагальності[1] в межах українського процесуального законодавства.
На цей раз хочемо приділити увагу одному з ключових, на наше переконання, інститутів принципу змагальності – попередньому судовому засіданню.
На сьогоднішній день багато суддів та практикуючих юристів недооцінюють цей інститут. Спробуємо розібратися в суті та причинах його кризи.
На наш погляд, метою попереднього засідання є встановлення процедури вирішення конкретної справи, оскільки кожна справа має певну специфіку. Зокрема, необхідно з’ясувати в чому є спірні аспекти відносин, а що не викликає спорів. Треба з’ясувати, хто саме має доказувати спірні аспекти та строки подання доказів та багато інших процедурних питань, які і складають основу «процесу». Під час встановлення такої процедури в багатьох випадках з’ясовується, хто напевніше програє – і справа закінчується угодою, без витрачання зайвих ресурсів.
Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що організація попереднього засідання дає змогу суддям більш ефективно розглянути справу.
Прикладом вдалого застосування цього інституту є Сполучені Штати. Американське судочинство активно практикує попереднє судове засідання («Pre-trial Conferences»). При чому їх може бути багато, і вони можуть стосуватись різних питань: щодо можливості примирення, щодо спірних питань фактів та права тощо.
Суть попереднього засідання в США полягає в тому, щоб на стадії підготовки справи до розгляду сторони під головуванням судді у напівофіційній обстановці (іноді тільки адвокати без клієнтів) максимально докладно обговорили питання, пов’язанні з майбутнім розглядом справи.
Українські «некримінальні» процесуальні кодекси, зокрема цивільний і адміністративний, передбачають можливість проведення такого попереднього засідання на стадії підготовки справи до судового розгляду.
Незважаючи на можливість такого «процесуального діалогу», українські судді, на відміну від американських, таку опцію наполегливо ігнорують.
Цікаво, що інститут попереднього засідання, який раніше був обов’язковим в цивільному процесі, зараз перестав бути таким. В адміністративному процесі таке засідання теж не обов’язкове. А господарський процес взагалі його не передбачає.
На сьогодні така необов’язковість попереднього засідання фактично привела до його повного зникнення. Виявилось, що суддям набагато легше відразу призначати справи до судового розгляду, і вже в ході процесу, перебираючи ініціативу на себе, встановлювати «всі обставини справи».
Змоделюємо, як сьогодні виглядає процес без попереднього засідання.
Суддя, отримавши позов, призначає справу до судового розгляду і викликає сторони.
Сторони, озброївшись позовом і, можливо, запереченнями ідуть в процес. При цьому, ні сторони, ні суддя фактично не підготовлені до розгляду справи, адже не встановлені учасники, не з’ясовані факти, не витребувані докази та ін.
Задля того, щоб розібратися в суті спору, суддя вимушено починає «готуватися», і це робиться одночасно із розглядом справи. У таких умовах він працює не «байдужим» спостерігачем чесного змагання сторін, а починає бути його активним учасником, одночасно готуючи змагання і вирішуючи хто правий. У цьому безладі через деякий час починають виникати різні сюрпризи. Наприклад, (1) може з’ясовуватись, що певні факти доводити не треба, а сторони витратили на їх доказуванню купу часу та ресурсів, або (2) певні обставини мають преюдиційний характер, або (3) певні факти має доказувати лише одна сторона або (4) треба було залучити третю сторону і багато інших процесуальних «подарунків».
Звичайно, в такому безладі сторони, не маючи уявлення, що буде треба для розгляду справи, про всяк випадок, несуть все, що мають, незалежно від того чи потребує це встановлення/доказування чи ні.
Такий безлад у процесі нерідко призводить до неефективності. Зокрема, суддя, встановлюючи факти та відшукуючи докази, може стати на бік однієї із сторін. Іноді подібний сирий підхід призводить до відвертих помилок або до затягування справ. Наприклад, через декілька засідань сторона випадково піднімає питання про призначення експертизи або про необхідність залучення додаткового учасника. Безладом під час такого «бою без правил» дуже вдало користуються недобросовісні сторони. Нерідко на стадії судового розгляду починаються відверті зловживання процесуальними правами: збільшення або зменшення позовних вимог, залучення третіх осіб або здійснення процесуального правонаступництва, оскарження підсудності, спроби заплутати суддю непотрібними документами та фактами, несподівана подача «супер аргументу» та інше.
Для наочності змагальний судовий процес можна порівняти із лицарським двобоєм – «судом Господнім». Формально є правила і рівні умови для обох учасників двобою: (1) рукавичка із викликом на двобій – подача позову; (2) огляд зброї, перевірка її виду, ваги, встановлення правил бою – попереднє засідання (більш активна участь судді); (3) двобій – розгляд справи (суддя має, в основному, спостерігати). Однак, суддя, який ігнорує стадію 2, не встановивши правила двобою, перетворює «суд Господній» на холопську бійку. Адже тепер лицарі можуть прийти із зовсім різними видами зброї, наприклад один із арбалетом на коні, а другий пішки з мечем та щитом. Кумедності картині додав би суддя, який, задля того, щоб хоч якось урівняти можливості лицарів, підкидав зброю то одному то іншому, або вибігав би на поле під час бою та надавав додаткові інструкції.
Наведений приклад виразно демонструє важливість проведення попереднього засідання. Адже «холопська бійка» зовсім не рідкість в українських судах, а, скоріш, правило.
Набагато краще коли справа призначається до судового розгляду після того, як всі питання з доказами та фактами вже вирішено, і залишилось лише їх дослідити, зробити правові висновки та постановити рішення.
Подібної думки притримувався і Верховний суд, коли в 2010 році постало питання про необхідність скасування обов’язкового характеру попереднього засідання в цивільному процесі, до речі єдиному процесі, який взагалі передбачав обов’язковість цього інституту.
Прихильники концепції «скасування обов’язковості попереднього засідання» вказували на те, що скасування буде узгоджуватися з принципом процесуальної економії, адже пришвидшить та спростить розгляд справи.
В свою чергу ВСУ переконував в тому, що саме на попередньому засіданні закладаються основи для своєчасного і правильного розгляду та вирішення справ. «Економія» часу на такій стадії призводить до порушення прав осіб, які беруть участь у справі.
Всупереч позиції Верховного суду, в середині 2010 року обов’язковість попереднього засідання все ж таки була скасована новим Законом про судоустрій, який був прийнятий в результаті чергової судової реформи.
Ми поставили собі питання в чому ж така глибинна неприязнь до проведення попереднього засідання? І знайшли відповідь саме в проблемі реалізації принципу змагальності у вітчизняному судочинстві. У його викривленій, «інквізиційній» природі. Суддя в такому процесі має завдання «розслідувати» «істинну» картину подій та відносин між сторонами. Це, фактично, дуже активна позиція під час всього процесу-слідства аж до винесення рішення.
Такий суддя не має свободи, він змушений з’ясовувати ВСЕ (глибина цього ВСЬОГО визначається, як правило, поточним трендом у вищих судах). А змушує суддів практика повернення справ на новий розгляд із вимогою додатково встановити «всі обставини справи, які мають істотне значення для правильного розгляду спору по суті». КАСУ взагалі вимагає від судді «вжити передбачені законом заходи для з’ясування ВСІХ обставин у справі» (принцип офіційного з’ясування). Є і інші положення, які підштовхують суддів розслідувати до кінця.
Отже, в «інквізиційному» процесі суддя намагається відігравати активну роль впродовж всього процесу. Він не має мотивації стати над сторонами, адже тоді його рішення може стати мішенню для вищих судів або дисциплінарних органів. Тому для нього стадія підготовки є лише зайвим клопотом, оскільки після неї його роль не міняється.
На противагу цьому, у змагальному процесі суддя після стадії підготовки віддає змагання сторін «на суд Господній» і в кінці просто вирішує, хто більш переконливий, і які події мали (або не мали) певну імовірність, користуючись тим, що йому надали сторони.
Таким чином, підсумовуючи, вважаємо, що стадія підготовчого провадження дуже залежить від ідеології процесуальних кодексів. Відповідно, якщо розробники проектів кодексів будуть підсилювати принцип змагальності, то розумно зробити стадію підготовки обов’язковою. Звичайно, що за такого підходу треба відмовитись від норм, які підштовхують суд «розслідувати», на користь норм, які стимулюють це робити сторони.
Відмітимо, що на сьогоднішній день запропоновані проекти кодексів запроваджують обов’язковість підготовчого засідання. Вважаємо, що подібна ініціатива є виправданою і значно підвищить ефективність проведення судового процесу. Однак при цьому важливо не наштовхнутись на попередній досвід, коли цей інститут увійшов у протиріччя із характером процесу. А це буде залежати не тільки від нових кодексів, але і від практики дисциплінарних органів та вищих судів.
Будемо і надалі тримати вас в курсі найголовніших подій у судовій реформі. До наступних публікацій…