Складові елементи перехідного правосуддя

Вступ 

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Ця публікація має на меті продовжити тему, розпочату в попередній статті, про історичне становлення і поняття перехідного правосуддя [1] (далі – ПП), а саме ознайомити читача з основами ПП та його складовими елементами. Вбачається, що знання таких елементів сприятиме кращому розумінню механізмів впровадження ПП та його наслідків для суспільства загалом.

Переходячи до розгляду складових елементів ПП, варто зазначити, що в літературі їх також називають напрямками, ключовими концепціями або процесами.

Традиційно виділяють чотири складові елементи ПП: кримінальне переслідування (criminal prosecutions), відшкодування шкоди або репарації (reparations), пошук правди (truth process або truth-seeking) та інституційні реформи (institutional reforms) [2, c. 4; 3, c. 4; 4, c. 2; 5; 6, c. 2–3].

Саме такий підхід буде відображений у цій статті. Водночас варто зауважити, що Управління Верховного комісара ООН з прав людини наголошує на важливості проведення національних консультацій (national consultations) [7] та створення комісій з миробудівництва (peacebuilding commission) [8] для ефективного досягнення мети ПП.

До того ж А. Міхр (Mihr) пропонує дещо альтернативний підхід до складових елементів ПП і виділяє серед них визнання (acknowledgement), відновлення (restoration), кримінальне правосуддя (criminal justice) та амністії (amnesties). Такі елементи можна класифікувати за їхніми властивостями як процедурні, міжособистісні та інформаційні. Реалізація таких заходів потребує як судового, так і політичного втручання, а також проведення інституційних реформ [9, c. 1–2, 6 і загалом].

Незалежно від того, які заходи ПП імплементуватиме та чи інша держава, з огляду на наявність можливості обрати стратегію, засновану на потребах саме цієї держави, необхідно пам’ятати, що така імплементація має відбуватися з дотриманням основних міжнародних стандартів прав людини [10, c. 42; 11, c. 428]. При цьому мета ПП (неповернення до конфлікту) може бути досягнута лише за умови інклюзивності, коли до відповідальності притягають винуватців як зі сторони переможених, так і переможців, а також суспільство залучається до участі у ПП для його консолідації та формування спільного наративу.

Зрештою, хоча предметом дослідження цієї статті є складові елементи ПП, але вони не будуть ефективними, якщо в державі одночасно з такими заходами не проводяться соціально-економічні реформи, спрямовані на поліпшення умов життя громадян загалом [9, c. 14, 16–17, 21–22].

І. Кримінальне переслідування 

У зв’язку з наявністю дискусій з приводу порядку реалізації цього елемента ПП у світі та в Україні, йому ми приділимо найбільше уваги. При цьому розглядуваний елемент буде досліджуватися крізь призму дихотомії «правосуддя проти миру» (іншими словами, співвідношення необхідності притягнення винних до відповідальності та збереження миру шляхом застосування амністії). Такий вибір обумовлений прагненням автора відобразити протилежні думки з метою вироблення у читача власної академічно обґрунтованої позиції. Також, перш ніж розпочати розгляд вказаного елемента, варто зазначити, що роль Міжнародного кримінального суду (далі – МКС) у здійсненні кримінального правосуддя буде розглянута лише поверхнево, адже його діяльність заслуговує окремої уваги.

Як зазначає К. Сандоваль Віллальба (Sandoval Villalba), ПП засноване на переконанні, що винні у злочинах геноциду, проти людяності та воєнних злочинах будуть піддані правосуддю і покарано. Це переконання підкріплене такими аргументами: держави-учасниці зобов’язані за міжнародними нормативно-правовими актами переслідувати винуватців у цих злочинах, розслідувати їх та покарати винних; ефективне відшкодування шкоди (репарації) за міжнародним правом неможливе без притягнення винних до відповідальності; покладення відповідальності за скоєні звірства сприяє запобіганню їх повторенню в майбутньому [6, c. 4].

А. Міхр вважає, що цей складовий елемент ПП зосереджений навколо винуватців злочинів та притягненні їх до відповідальності, а норми міжнародного права (зокрема, міжнародних нормативно-правових актів у сфері захисту прав людини) є підґрунтям для створення трибуналів та належного функціонування національної судової системи. Крім того, цей елемент охоплює не лише боротьбу з безкарністю, але й можливість застосування амністій до винуватців, а також забезпечення безпеки за шляхом реформування відповідних державних органів.

Суттєвим кроком у притягненні винних до відповідальності в межах ПП стало заснування МКС [9, c. 5]. При цьому Т. Лачовскі (Lachowski) відзначає, що роль МКС у кримінальному переслідуванні полягає не лише в розгляді й вирішенні справи, яка належить до юрисдикції суду, та ухваленні рішення в ній стосовно винуватців, але й у здійсненні правосуддя в широкому розумінні слова, розкриття правди та присудження справедливих репарацій жертвам [10, c. 43].

Однак зазначені твердження дослідників потребують подальшого вивчення на відповідність їх дійсності.

Насамперед, варто зазначити, що такий підхід до повноважень МКС викликає критику з огляду на розмивання його компетенції та покладення на цей Суд обов’язків, непритаманних кримінальному судочинству [12, c. 48, 56].

До того ж, як влучно зауважує Л. Малліндер (Mallinder), важливо відрізняти норми міжнародного права, які регулюють судовий порядок притягнення до відповідальності винуватців, а також норми, за якими на держави-учасниці покладений обов’язок кримінального переслідування [13, c. 210].

У розрізі можливості застосування амністії, вчена наголошує, що належне жертвам право на ефективний засіб юридичного захисту (right to a remedy), закріплене, наприклад, у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права (ст. 2) [14] та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 13) [15], не є перешкодою для застосування індивідуальних умовних амністій, за якими відповідні розслідування будуть проведені, а жертви отримують відшкодування [13, c. 211–212].

Що ж стосується права на правду (right to truth) і репарації (right to reparation), то вони не згадуються прямо в міжнародних нормативно-правових актах у сфері захисту прав людини, тому й відсутній чітко визначений порядок їх реалізації [13, c. 212–213, 215].

Щодо обов’язку кримінального переслідування і покарання (duty to prosecute and punish), який ґрунтується на міжнародних конвенціях з прав людини [16; 17], то варто зауважити, що такий обов’язок в них прямо не зазначений, на відміну від обов’язку розслідувати відповідні злочини (duty to investigate) [18, c. 131]. До того ж міжнародне гуманітарне право містить обов’язок переслідувати осіб за злочини, скоєні саме під час міжнародних збройних конфліктів. При цьому порушення Женевських конвенцій та скоєння найбільш тяжких злочинів не зумовлює обов’язку притягнути до відповідальності всіх винуватців, адже це не видається можливим через ймовірну велику кількість таких винуватців. Натомість вбачається за необхідне притягнути до відповідальності винуватців найбільш жорстоких звірств [13, c. 213–214, 221–223; 19, c. 417–422].

Таким чином, вбачається, що перший та другий вищенаведені аргументи мають бути переглянуті з огляду на вказані суттєві зауваження. Інакше прихильність до карального правосуддя і відхилення можливості застосування умовних амністій може підірвати можливість встановлення та підтримки миру в майбутньому. Як зазначає Р. Керр (Kerr), постає питання про те, що ж має на меті ПП? Чи є остаточною метою ПП притягнення винних до відповідальності та припинення безкарності або встановлення й забезпечення миру в майбутньому із застосуванням прагматичного підходу [12, c. 57]?

Що ж до третього вищенаведеного аргументу, а саме ефекту стримування у разі притягнення винних до відповідальності, то його варто розглядати враховуючи наявні кількісні, якісні та експериментальні дослідження в цій сфері, деякі з яких підтверджують, а інші спростовують наявність такого ефекту [19, c. 422–427]. Також вбачається за доцільне, вивчаючи цей аргумент, враховувати також критику діяльності МКС [12, c. 58, 63–64].

Як зазначає Т. Лачовскі, контексті ситуації в Україні необхідно розуміти, що розгляд і вирішення справ щодо України в МКС стосується не лише здійснення кримінального правосуддя per se, але й матиме (гео)політичний вплив на шляхи реінтеграції Донецької та Луганської областей до складу України [20, c. 40].

Як наслідок, хоча не варто говорити про повне спростування зазначених аргументів, на яких ґрунтується кримінальне переслідування як складовий елемент ПП, але їх також не слід вважати абсолютними або ж такими, що повністю перешкоджають запровадженню амністій. При цьому, розглядаючи таку можливість, важливо пам’ятати про необхідність дотримання певних умов, за якими права жертв не будуть порушені, суспільна думка буде врахована та, як остаточна мета ПП, буде досягнутий мирний стан.

Л. Малліндер виділяє такі критерії для можливого запровадження амністій під час ПП:

•  амністія має бути запроваджена за умови її демократичної легітимності, якщо її запровадженню передували публічні обговорення за участю всіх зацікавлених осіб та амністія отримала схвалення від суспільства;
• метою запровадження амністії має бути примирення та подальша підтримка миру, а не уникнення покладення відповідальності на винуватців за скоєні злочини;
• амністія має бути обмежена за обсягом і не застосовуватися, наприклад, до осіб, на яких лежить найбільша відповідальність за найбільш тяжкі злочини;
• амністія має бути умовною та застосовуватися в обмін, приміром, на правду або щирі розкаяння;
• запровадження амністії має супроводжуватися відшкодуванням шкоди жертвам злочинів та увічненням пам’яті минулих злодіянь з метою уникнення їх повторення в майбутньому [13, c. 228–229].

Як підсумок, автор статті не адвокатує жодний зі шляхів, а наголошує на необхідності свідомого підходу до питання притягнення винних до відповідальності та можливості запровадження амністії. Обираючи шлях, найбільш сприятливий для якнайшвидшого досягнення миру в Україні й подолання наслідків збройної агресії Російської Федерації, варто пам’ятати про непорушні істини. Запровадження амністії можливе лише після її схвалення на публічних обговореннях, враховуючи потреби жертв конфлікту. Навіть за умови запровадження амністії, скоєні в минулому злодіяння не можуть бути залишені без уваги та забуті без розкриття правди [18, c. 117, 119, 130]. При цьому, хоча запровадження амністії може сприяти уникненню від відповідальності винуватців, але водночас умовна амністія може слугувати знаряддям для встановлення миру і подальшої реінтеграції територій та колишніх комбатантів [9, c. 12].

ІІ. Відшкодування шкоди (репарації)

Питання репарацій як елемента перехідного правосуддя (далі – ПП) є дискусійним, адже під ним варто розуміти не лише адміністративні заходи щодо власне відшкодування шкоди, але й соціальні процеси та інтерпретацію минулого, які супроводжують таке відшкодування. При цьому, на відміну від кримінального переслідування, яке належить до карального правосуддя і зосереджене на винуватцях, в центрі цього елемента ПП є жертви конфлікту, їхні страждання і потреби та відшкодування їм шкоди. Тому такий елемент ПП належить до відновного правосуддя, яке ґрунтується на переконанні, що заподіяна жертвам фізична, психологічна і соціальна шкода має бути визнана й відшкодована з метою зцілення ран минулого та примирення [21, c. 178].

Таке переконання знаходить своє відображення в нормах міжнародного права, яке передбачає відповідальність держави [22] та індивідуальну кримінальну відповідальність за шкоду, спричинену злочинами геноциду, агресії, проти людяності та воєнними злочинами [23]. Водночас, як зауважує К. Сандоваль Віллальба (Sandoval Villalba), часто держави здійснюють відшкодування шкоди жертвам без визнання відповідальності за порушення прав людини чи злочини, щоб допомогти своїм громадянам і якнайшвидше досягти примирення в суспільстві [6, c. 6].

Також викликає суперечки в експертному середовищі визначення поняття репарацій. В міжнародному праві до репарацій належать всі заходи, спрямовані на відшкодування шкоди. Тому репарації певною мірою можуть включати до свого складу також інші елементи ПП (зокрема, розкриття правди чи інституційні реформи). Якщо ж застосовувати практичний підхід до визначення розглядуваного поняття, який є більш доцільним під час розробки відповідних репараційних програм, то репарації варто окреслити за допомогою певних осіб-отримувачів відшкодування (жертв) і відповідних порушень прав людини чи злочинів, якими їм було завдано шкоди, що підлягає відшкодуванню. В останньому випадку до репарацій не належить кримінальне переслідування, розкриття правди чи інституційні реформи, а відшкодування має матеріальне чи символічне (за типом репарацій) та індивідуальне чи колективне вираження (за складом осіб, які отримують відшкодування) [21, c. 179–180].

Звичайно, вибір певного виду репарацій залежить від політичної та економічної ситуації в країні, характеру завданої шкоди, тривалості конфлікту. Видається, що найбільш ефективним буде таке відшкодування шкоди, яке поєднає в собі всі перелічені види й забезпечить повне відшкодування фізичної, психологічної та матеріальної шкоди.

Дороговказом у цьому виборі можуть слугувати Основні принципи та керівні положення, які стосуються права на захист і відшкодування шкоди для жертв порушень міжнародних норм у галузі забезпечення прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права [24]. Передусім, варто наголосити, що ці Принципи розповсюджуються, ображаючи людську гідність, на найбільш грубі порушення міжнародних норм у сфері захисту прав людини та серйозні порушення міжнародного гуманітарного права. При цьому право на захист і відшкодування шкоди складається з процесуального права-гарантії на доступ до механізмів правосуддя і матеріального права на відшкодування за заподіяну жертві шкоду внаслідок порушення національного чи міжнародного права [21, c. 183–184].

Засобами правового захисту, належними жертві конфлікту, вважаються рівний та ефективний доступ до правосуддя; адекватне, реальне і швидке відшкодування шкоди; доступ до інформації про порушення прав і механізмів відшкодування шкоди (п. 11 зазначених Принципів).

Що ж до права на повне та ефективне відшкодування шкоди, то воно може бути здійснене в таких формах: реституція, компенсація, реабілітація, сатисфакція і гарантії неповторення (п. 18 зазначених Принципів).

Окрім того, варто відзначити, що вказані Основні принципи містять в собі також пряме посилання на Римський статут Міжнародного кримінального Суду, в якому незважаючи на характер його компетенції у сфері кримінального переслідування, також містяться положення щодо відшкодування шкоди жертвам конфлікту та їх залучення до розгляду справи (ст. 19, 68, 75) [23].

Окремо слід торкнутися питання визначення жертви в цьому випадку, до якого можливі різні підходи. Жертву можна визначати за характером порушень чи злочинів, скоєних проти неї (наприклад, тортури, зґвалтування, вбивство) або за характером страждань, завданих жертві: матеріальні (шкода, завдана майну), особисті (пов’язані з життям і здоров’ям чи свободою) та нематеріальні (упущені можливості) [21, c. 187–188]. Визначення жертви нерозривно пов’язане з питанням визначення отримувача відшкодування: чи належать до отримувачів відшкодування лише безпосередні жертви, чи можуть бути отримувачами шкоди найближчі родичі у разі зникнення чи смерті жертви, чи може право на відшкодування такої шкоди бути успадковане [6, c. 7; 21, c. 190]?

Нарешті, надавши відповідь на вказані вище питання, необхідно визначитися, в який спосіб буде здійснюватися відшкодування (адміністративний чи судовий), врахувавши всі переваги та недоліки відповідного способу для жертви й держави [21, c. 191].

В контексті ситуації в Україні, варто зазначити, що питання репарацій запропоновано вирішувати через надання матеріальної компенсації за завдану шкоду, моральної сатисфакції, відновлення порушених прав. Однак це питання є відкритим і може бути вирішене також шляхом реституції, сатисфакції та реабілітації [25, c. 8–9].

Наприклад, Благодійна організація «Благодійний фонд «Право на захист» доклало значних зусиль у сфері надання допомоги жертвам в отриманні компенсації за зруйноване або пошкоджене житло внаслідок збройної агресії Російської Федерації шляхом проведення аналізу положень законодавства у цій сфері [26] і надання роз’яснень щодо порядку його застосування [27], а також адресної юридичної допомоги [28].

ІІІ. Пошук правди

Цей елемент ПП заснований на переконанні, що окремі жертви конфлікту та суспільство загалом мають право знати правду про те, що сталося [6, c. 8].

Таке переконання має під собою правове підґрунтя. Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй про праву на правду [29] містить посилання на ст. 32 і 33 Протоколу І до Женевських конвенцій від 12.08.1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, в яких закріплено право сімей знати про долю своїх родичів, зниклих безвісти [30].

Однак тривають дискусії щодо того, чи мають таке право жертви інших, ніж міжнародні збройні конфлікти, грубих порушень прав людини з огляду на відсутність прямого нормативного закріплення цього права. На думку К. Сандоваль Віллальби, таке право знайшло своє відображення в міжнародному звичаєвому праві. Проте все одно без відповіді залишаються питання щодо суб’єкта цього права, його обсягу і кореспондуючих обов’язків держави [6, c. 8].

А. Фіялковскі (Fijalkowski) вважає, що з позиції жертв, перед тим як розпочати пошук правди, необхідно визначитися, чи були дотримані такі умови: насильство або його загроза мають бути припинені; факт такого насильства в минулому має бути визнаний винуватцями або політичними лідерами; наявність проєктів, які об’єднували б громади для відбудови взаємовідносин; процес примирення має відбуватися враховуючи як психологічні та емоційні чинники, так і матеріальні потреби, нерівності в суспільстві тощо [31, c. 99].

Дійсно, вбачається, що наявність таких чинників створює найбільш сприятливі умови для початку пошуку правди, але не варто забувати, що заходи ПП, у тому числі пошук правди, можуть бути застосовані також під час конфлікту. Крім того, цілком ймовірно, що саме початок пошуку правди може призвести до визнання та припинення насильства, об’єднання суспільства. Тому з огляду на гнучкість поняття такого елемента ПП, визначаючи необхідні передумови для початку пошуку правди, варто виходити з особливостей конфлікту в державі, де застосовуються заходи ПП.

Найбільш розповсюдженим шляхом пошуку правди як елемента ПП є створення комісій з правди та примирення (truth and reconciliation commission), про які коротко згадувалося у статті про історичне становлення і поняття ПП [1]. Такі комісії є офіційно створеними, тимчасовими, несудовими слідчими органами, які зобов’язані оприлюднити у стислі строки підсумковий звіт, складений на основі прийнятих заяв, проведених розслідувань, досліджень і громадських слухань [32, c. 1].

Як зазначає П. Хайнер (Hayner), такі комісії зосереджені більшою мірою на минулому, ніж на теперішніх подіях; розслідують події, які відбулися протягом певного проміжку часу; безпосередньо та всесторонньо співпрацюють з постраждалим населенням, збираючи інформацію про їхній досвід; є тимчасовими органами, на які покладається обов’язок скласти підсумковий звіт про такі події; офіційно уповноважені на вказані дії державою, в якій проводиться відповідне розслідування [33, c. 11–12].

У процесі створення такої комісії необхідно забезпечити її легітимність. Бажано, щоб її заснування відбулося на підставі нормативно-правового акту, прийнятого законодавчим органом влади після національного обговорення, або на підставі мирної угоди. Також потребують прискіпливого вивчення такі питання: призначення неупередженого голови комісії з належною репутацією; визначення складу комісії та персоналу (наприклад, залучення міжнародних експертів); забезпечення джерел фінансування діяльності комісії; вирішення можливості одночасного запуску репараційних програм [31, c. 94–97]. До того ж у цей період варто розглянути питання амністій, адже вони можуть бути запроваджені одночасно зі створенням розглядуваної комісії. Такий підхід може сприяти найбільш повному розкриттю правди, адже винуватці прагнутимуть співпрацювати з комісією в обмін на амністію, на відміну від кримінального переслідування, коли в інтересах винуватців – уникати розкриття правди. Отже, у такому випадку можливе надання індивідуальних амністій в обмін на правду [13, c. 224–225].

Крім того, створюючи такі комісії, необхідно виходити з особливостей кожної конкретної держави, враховуючи міжнародний досвід. Наприклад, лівійський досвід може бути корисним для України. Новелою Лівійської комісії було залучення до пошуку правди лівійської діаспори, яка проживає за кордоном [31, c. 108]. Такий досвід може бути запроваджений в Україні, коли до пошуку правди будуть залучені громадяни України, які вихали звідси у зв’язку зі збройним конфліктом.

Також у контексті ситуації саме в Україні, в межах розглядуваного елемента ПП було запропоновано документувати події щодо збройного конфлікту, встановити історичну правду, інформувати суспільство належним чином про перебіг і наслідки збройного конфлікту. Зазначене можливо досягти шляхом прийняття законодавства, яке регулювало б пошук правди без викривлення історичних подій; запровадження та підтримка діяльності державних і громадських слідчих комісій для розслідування порушень прав людини та злочинів; забезпечення належного доступу до документів, які стосуються перебігу конфлікту [25, c. 10–11]. Варто зазначити, що Офіс Генерального прокурора у співпраці з громадськими правозахисними організаціями вже вживає заходів щодо документування воєнних злочинів, скоєних на території Донецької та Луганської областей [34].

ІV. Інституційні реформи

Інституційні реформи як складовий елемент ПП можна розглядати крізь призму гарантій неповторення, адже саме за допомогою проведення таких реформ можна убезпечити населення від повторення конфлікту та пов’язаних з ним порушень прав людини та злочинів [32, c. 20]. Загалом, необхідність реформування органів державної влади обумовлена тим, що порушення прав людини та скоєння злочинів стали можливими у зв’язку з неналежним функціонуванням цих органів [6, c. 9].

Як зазначає П. де Грейфф (de Greiff), інституційні реформи спрямовані на забезпечення умов, за яких буде досягнута рівноправність у відносинах між громадянами й органами влади [35, c. 34].

Досягнення такої амбітної мети потребує застосування багатогранних заходів, до яких належать такі:

• законодавчі зміни до міжнародних та національних нормативно-правових актів з метою ефективного забезпечення захисту прав людини;
• структурні реформи органів державної влади задля забезпечення законності їх функціонування та доброчесності працівників у таких органах;
• створення наглядових органів в органах державної влади для забезпечення їх підзвітності громадськості;
• роззброєння, демобілізація та реінтеграція – розпуск незаконних збройних формувань, забезпечення їхнім учасникам права на справедливий суд з подальшою реінтеграцією до суспільства;
• навчальні програми у сфері міжнародного права, прав людини та міжнародного гуманітарного права для осіб, які працюють в органах державної влади [36].

Також інституційні реформи можуть відбуватися у вигляді люстрації та перевірки осіб на відповідність займаним посадам (lustration and vetting). Саме такі заходи будуть розглянуті більш детально через значну увагу до них міжнародної спільноти, науковців, а також у зв’язку з тим, що в Україні вже наявний досвід запровадження люстрації.

Такі інституційні реформи впроваджуються шляхом деполітизації (призначення на посаду осіб за їхніми професійними навичками, а не через відданість владній верхівці) та професіоналізації (добір неупереджених і кваліфікованих працівників за результатами конкурсу) [37, c. 306–307].

Під люстрацію можуть підпадати як державні службовці, так і особи на виборних посадах, особи, які займають керівні посади в державних університетах, банках чи засобах масової інформації, судді, працівники прокуратури та слідчих органів, навіть вчителі та священники. Якщо буде виявлено, що вказані особи зробили свій внесок у репресії, збройний конфлікт або співпрацювали з агресором, то вони підлягають звільненню. Люстрація може відбуватися шляхом звинувачення у співпраці з репресивним режимом, яке ґрунтується на архівних чи інших даних, або шляхом добровільного зізнання [38, c. 137–138, 140].

Під час перевірки здійснюється оцінка добросовісності працівників для визначення їх відповідності вимогам державної служби (дотримання прав людини, законність походження коштів тощо) [39, c. 4].

За допомогою перевірок вирішується лише питання можливості подальшого продовження роботи особи в певному державному органі. Завдяки люстрації, хоча вона також може вирішувати таке питання, можливе реструктурування державного апарату загалом. Метою люстрації та перевірок є відновлення суспільної довіри й повернення легітимності органам державної влади шляхом швидкої заміни старої владної еліти на нову та перешкоджання першим продовжувати працювати в державних органах після їх очищення; зміцнення благонадійності зазначених органів внаслідок звільнення з їхніх лав осіб, які не заслуговують на довіру; підвищення ефективності та підзвітності органів державної влади її громадянам після усунення старої владної еліти. Незважаючи на те, що такі заходи здійснюються без кримінального переслідування, але звільнення та неможливість обіймати певні посади, як їх результат, все одно слугують позитивним сигналом для суспільства та поштовхом для подальшого розвитку правової держави [38, c. 139, 142–146].

Зрозуміло, що впровадження розглядуваного елемента ПП може зазнавати труднощів у зв’язку з відсутністю політичної волі з метою уникнення вказаних наслідків для осіб, які підпадають під люстрацію або перевірку [6, c. 10]. Крім того, зазначені заходи також зазнають критики, тому що люстровані особи обмежені у своїх правах на доступ до державної служби; застосування люстрації та перевірок може призвести до покладення колективної, а не індивідуальної відповідальності, однакової для осіб, які займали керівні посади протягом тривалого строку, а також для підлеглих, які працювали у відповідному органі протягом незначного проміжку часу; такі заходи можуть стати на заваді швидкого й ефективного примирення, адже звільнені особи будуть зацікавлені в тому, щоб чинити супротив змінам; звільнення старої владної еліти так чи інакше призведе до втрати досвідчених кадрів, які не можуть бути одразу та повною мірою замінені новими елітами. Зрештою, викликає сумніви достовірність секретних архівів, які використовуються для звинувачення осіб, оскільки такі документи могли писатися під тиском, на підставі доносів або неперевіреної інформації [38, c. 144–146].

З метою уникнення вказаної критики варто звернути увагу на розроблену Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини організаційну структуру запровадження перевірки осіб на відповідність вимогам державної служби, в якій визначаються передумови для запровадження відповідних інституційних реформ і ризики такого запровадження, а також містяться настанови щодо розробки та впровадження цих реформ тощо [39].

З огляду на наявність значної критики люстраційних процедур, запроваджених в Україні одразу після Революції гідності [40, c. 303–307; 20, c. 46; 38 c. 152], під час розробки наступних інституційних реформ в умовах збройної агресії Російської Федерації варто взяти до уваги вказані настанови, а також напрацювання експертів. У межах розглядуваного елемента ПП пропонується реформувати органи державної влади, в тому числі органи місцевого самоврядування, посилити їхній потенціал та впроваджувати такі реформи з належним організаційно-правовим забезпеченням [25, c. 11–12].

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що міжнародне право не містить вичерпного переліку складових елементів ПП. Водночас традиційними напрямками ПП вважають кримінальне переслідування, відшкодування шкоди або репарації, пошук правди та інституційні реформи. Шляхи впровадження вказаних елементів також розрізняються з огляду на гнучкий підхід до їхнього визначення. Таким чином, відсутня панацея для порядку реалізації цих елементів. Тому вбачається, що держава, в якій відбувається чи відбувся конфлікт, має застосовувати заходи ПП, зважаючи на особливості політичної, економічної та соціальної ситуації, враховуючи стандарти прав людини та міжнародний досвід.

Література

1. Лузан Тетяна. “Перехідне правосуддя: історія становлення і зміст поняття”, Юридична Газета online, 28 квітня 2021 року. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/sudova-praktika/perehidne-pravosuddya-istoriya-stanovlennya-i-zmist-ponyattya.html
2.  UN and the Rule of Law. Report of the Secretary-General on the Rule of Law and Transitional Justice in Conflict and Post-conflict Societies, 23 August 2004, S/2004/616. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/2004%20report.pdf
3. UN Office of the High Commissioner of Human Rights. Analytical Study on Human Rights and Transitional Justice, 06 August 2009, A/HRC/12/18/. URL: https://digitallibrary.un.org/record/662694
4. UN. Guidance Note of the Secretary General: United Nations Approach to Transitional Justice, March 2010. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/TJ_Guidance_Note_March_2010FINAL.pdf
5. International Center for Transitional Justice. "What is Transitional Justice?". URL: https://www.ictj.org/about/transitional-justice
6. Sandoval Villalba, Clara. “Transitional Justice: Key Concepts, Processes and Challenges”, Institute for Democracy & Conflict Resolution, Briefing Paper (2011): 1–13.
7. UN Office of the High Commissioner of Human Rights. Rule-of-Law Tools for Post-Conflict States: National Consultations on Transitional Justice, 2009. URL: https://www.ohchr.org/Documents/Publications/NationalConsultationsTJ_EN.pdf
8. UN General Assembly. Report of the Secretary-General on Peacebuilding in the Immediate Aftermath of Conflict, 11 June 2009, A/63/881–S/2009/304. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/pbf_090611_sg.pdf
9. Mihr, Anja. “An introduction to transitional justice” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 1–27.
10. Lachowski, Tomasz. “International Criminal Court-the Central Figure of Transitional Justice: Tailoring Post-Violence Strategies, with Special Reference to Ukraine”, Polish Quarterly of International Affairs 24, no. 3 (2015): 39–58.
11. McEvoy, Kieran. “Beyond Legalism: Towards a Thicker Understanding of Transitional Justice”. Journal of law and society 34, no. 4 (2007): 411–440.
12. Kerr, Rachel. “International criminal justice” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 47–67.
13. Mallinder, Louise. “Can Amnesties and International Justice Be Reconciled?” The international journal of transitional justice 1, no. 2 (2007): 208–230.
14. Організація Об’єднаних Націй. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 16 грудня 1966 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text
15. Рада Європи. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 04 листопада 1950 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text
16. UN General Assembly. Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide, 09 December 1948, A/RES/3/260. URL: https://www.un.org/en/genocideprevention/documents/atrocity-crimes/Doc.1_Convention%20on%20the%20Prevention%20and%20Punishment%20of%20the%20Crime%20of%20Genocide.pdf
17. UN General Assembly. Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment, 10 December 1984. URL: https://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/cat.aspx
18. Fijalkowski, Agata. “Amnesty” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 113–136.
19. McEvoy, Kieran. and Mallinder, Louise. “Amnesties in Transition: Punishment, Restoration, and the Governance of Mercy”. Journal of law and society 39, no. 3 (2012): 410–440.
20. Lachowski, Tomasz, “Transitional Justice in Ongoing Conflicts and Post-War Reconstruction: Reintegrating Donbas into Ukraine”, Polish Political Science Yearbook 46, no. 2 (2017): 36–54.
21. García-Godos, Jemima. “Reparations” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 177–200.
22. UN, Draft articles on Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts, with commentaries, 2008. URL: https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/commentaries/9_6_2001.pdf
23. Римський статут міжнародного кримінального суду, 17 липня 1998 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text
24. UN General Assembly, Basic Principles and Guidelines on the Right to a Remedy and Reparation for Victims of Gross Violations of International Human Rights Law and Serious Violations of International Humanitarian Law, 16 December 2005. URL: https://www.ohchr.org/en/professionalinterest/pages/remedyandreparation.aspx
25. Закірова С., “Перехідне правосуддя: сутність концепції, світова практика та уроки для України”, Громадська думка про правотворення 184–185, no. 19–20 (2019): 3–14.
26. Право на захист. “Аналіз постанови № 767 Кабінету Міністрів України щодо грошової компенсації за зруйноване житло”, 11 вересня 2020 року. URL: https://r2p.org.ua/analiz-postanovy-%e2%84%96-767-kabinetu-ministriv-ukrayiny-shhodo-groshovoyi-kompensacziyi-za-zrujnovane-zhytlo/
27. Право на захист. “Процедура отримання компенсації за зруйноване житло”, 28 вересня 2020 року. URL: https://r2p.org.ua/proczedura-otrymannya-kompensacziyi-za-zrujnovane-zhytlo/
28. Право на захист. “7 років до компенсації за зруйноване житло”, 16 квітня 2021 року. URL: https://www.facebook.com/right2protection/photos/a.1388304861485252/2847324242249966/
29. UN General Assembly. 68/ 165: Right to the Truth, 18 December 2013, A/68/456/Add.2. URL: https://undocs.org/A/RES/68/165
30. Організація Об’єднаних Націй. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), 08 червня 1977 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#Text
31. Fijalkowski, Agata. “Truth and reconciliation commissions” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 91–112.
32. UN Office of the High Commissioner of Human Rights. Rule-of-Law Tools for Post-Conflict States: Truth Commissions, 2006. URL: https://www.ohchr.org/Documents/Publications/RuleoflawTruthCommissionsen.pdf
33. Hayner, Priscilla B. Unspeakable Truths : Transitional Justice and the Challenge of Truth Commissions 2nd ed. New York: Routledge, 2011.
34. Офіс Генерального прокурора. “В прокуратурах Донецької і Луганської областей створені управління нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту”, 23 січня 2020 року. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/news?_m=publications&_c=view&_t=rec&id=265302
35. de Greiff, Pablo. “Theorizing Transitional Justice” in Nagy, Rosemary, Williams, Mellissa S., Elster, Jon. Transitional Justice, New York: New York University Press, 2012: 31–77.
36. International Center for Transitional Justice. "Institutional Reform". URL: https://www.ictj.org/our-work/transitional-justice-issues/institutional reform#:~:text=The%20reform%20of%20state%20institutions,prevent%20the%
    20recurrence%20of%20violations.&text=When%20transitions%20to%20democratic%
    20government,of%20such%20institutions%20is%20vital
37. Kostadinova, Tatiana. and Milena I Neshkova. “Reforming post‐Communist Bureaucracies: The Effect of Transitional Justice”. Governance (Oxford) 33, no. 2 (2020): 305–321.
38. Stan, Lavinia. “Lustration and vetting” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 137–155.
39. UN Office of the High Commissioner of Human Rights. Rule-of-Law Tools for Post-Conflict States: Vetting: an Operational Framework, 2006. URL: http://www.concernedhistorians.org/content_files/file/TO/260.pdf
40. Bachmann, Klaus, and Igor Lyubashenko. “The Puzzle of Transitional Justice in Ukraine”. The international journal of transitional justice 11, no. 2 (2017): 297–314.