Перехідне правосуддя: історія становлення і зміст поняття

Вступ. Події останніх років, пов’язані з Революцією гідності, збройною агресією Російської Федерації на Сході України та анексією Криму, зумовлюють необхідність пошуку шляхів подолання такої кризи. Перехідне правосуддя належить до одного із таких заходів і розглядається вже на офіційному рівні. Зокрема, 11 січня 2021 року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України оприлюднило проєкт закону «Про державну політику перехідного періоду». Цей документ знайшов відгук серед фахівців, і коаліція громадських правозахисних та благодійних організацій, до якої належить благодійна організація «Благодійний Фонд «Право на Захист», надала свій аналіз цього законопроекту [1].

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Убачається, що успішна імплементація заходів перехідного правосуддя в Україні потребує побудови належного теоретичного підґрунтя шляхом вивчення його історичної еволюції, визначення поняття та складових елементів, особливостей функціонування Міжнародного кримінального суду та інших питань. Метою цієї статті є розпочати ознайомлення читачів із перехідним правосуддям, окресливши його історію та надавши дефініцію.

І. Історія становлення перехідного правосуддя

Уважається, що поняття «перехідне правосуддя» запропонував Н. Крітц (Kritz) у 1995 році у праці за назвою «Перехідне правосуддя: як демократіям, що зароджуються, розквитатися з колишніми режимами» [2].

Не зважаючи на те, що таке поняття в ужитку менше трьох десятиліть, до перехідного правосуддя вдавалися ще в Стародавніх Афінах задля примирення суспільства, яке повернулося до демократії після повалення олігархічного ладу [3, c. 3–23]. Іншим прикладом перехідного правосуддя в історичному розрізі може слугувати проголошення в 1865 році президентом США Джонсоном амністії і помилування після громадянської війни у США [4, c. 30].

У цьому контексті також варто згадати Версальський договір, підписаний у 1919 році між державами-переможницями й переможеною Німеччиною. За цим договором провину за Першу світову війну було покладено на Німеччину та зобов’язано її виплатити значні репарації, які, як вважається, стали однією з передумов приходу до влади Гітлера і початку Другої світової війни [5].

З огляду на актуальність питання перехідного правосуддя для України варто зауважити, що Версальський договір є доказом того, що застосування перехідного правосуддя шляхом покладення колективної відповідальності може призвести до плачевних наслідків. Цей історичний приклад показує, що мету перехідного правосуддя не було досягнуто, а його неефективне застосування призвело до ще більших жертв і розрухи.

І, як підсумок указаного історичного періоду, А. Рейтер (Reiter) зазначає, що на ранньому етапі перехідне правосуддя полягало здебільшого в негайній відплаті шляхом страт чи вигнання, або ж у бланкетній амністії. Надалі у зв’язку із Другою світовою війною було змінено такий підхід на переслідування окремих злочинців і надання допомоги саме особам, які постраждали від конфлікту [4, c. 30–31]. Тому необхідно згадати Нюрнберзький процес і Токійський трибунал у 1940-х роках, які були покликані притягти до відповідальності винних за нечувані злочини, скоєні під час Другої світової війни, але відправляючи правосуддя на міжнародному рівні із повагою до прав людини [6, c. 8].

Тут варто відзначити, що вказані процеси зазнали критики у зв’язку з їхньою односторонністю, адже це була справедливість переможців, які не вважали за необхідне розслідувати власні злочини [4, c. 32], а винуватців судили на підставі політичних віянь, а не правових норм, за злочини, які не існували на момент вчинення розглядуваних діянь [7, c. 1–2, 7–8].

Водночас ці процеси мали й позитивний вплив, як-от прийняття міжнародних нормативно-правових актів у сфері захисту прав людини [4, c. 31]. Крім того, Токійський трибунал сприяв становленню післявоєнної демократії в Японії в 1950-х роках [6, c. 8], а Нюрнберзький процес надихнув на створення в майбутньому  Міжнародного кримінального суду [4, c. 31].

За вказаними вище подіями надійшла «третя хвиля» перехідного правосуддя, як її назвав С. Хантінгтон (Huntington), адже в цей період більше 50 країн перейшли від авторитаризму до демократії [8]. Ця хвиля розпочалась у 1973 році з Революції гвоздик у Португалії і тривала до розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Характерною рисою цього періоду було також створення в Аргентині в 1983 році першої комісії правди (truth commission), яка розслідувала і звітувала про порушення прав людини. Такі комісії були в подальшому створені в Чилі, Ель-Сальвадорі, Південній Африці та інших країнах. Перехідне правосуддя вказаного проміжку часу різниться залежно від обставин, у яких його було запроваджено – від масових страт колишніх лідерів поваленого режиму в Греції до бланкетних амністій у Бразилії, Іспанії чи Уругваї, або ж застосування люстрації в колишніх радянських соціалістичних республіках, як-от у Чеській Республіці, Угорщині чи Польщі, де вплив комуністичних партій після повалення режиму залишався значним [4, c. 32–34].

Якщо підсумувати особливості цього періоду, то можна сказати, що в його центрі були жертви режиму, а не його лідери. Це пов’язано зі страхом породження нових конфліктів у випадку засудження винуватців. Однак такий стан речей змінився після закінчення «холодної війни»: після розпаду Радянського Союзу вже не було сили, яка б стримувала міжетнічні сутички, а США та інші держави за такої ситуації почали більш рішуче втручатися в міжнародні конфлікти. Такі геополітичні зміни призвели до міжнародної консолідації в питаннях правового регулювання міжнародного правосуддя з метою уникнення порушення прав людей у майбутньому. Прикладами такої консолідації можуть слугувати міжнародні кримінальні трибунали створені ad hoc у Югославії та Руанді, які, однак, зазнали критики через, зокрема, географічну віддаленість від місць, де було здійснено злочини, і необхідність значних фінансових затрат на їхнє утримання [4, c. 35–36; 6, c. 8].

У відповідь на таку критику було запроваджено гібридний підхід до міжнародного правосуддя із поєднанням міжнародних і національних заходів, таких як залучення міжнародних і місцевих суддів та правників до гібридних трибуналів у проміжок часу з 1999 по 2003 роки, а саме в Східному Тіморі, Косово, Сьєрра-Леоне і Камбоджі. Проте зазначений підхід також не можна назвати повністю вдалим, адже такі трибунали зазнавали труднощів у узгодженні норм міжнародного і національного права, були недофінансовані і недоукомплектовані, і зустрічали супротив на місцях [4, c. 36–37].

Відповіддю на зазначені недоліки трибуналів було створення Міжнародного кримінального суду в Гаазі на підставі Римського Статуту, який був прийнятий у 1998 році і набув чинності в 2002 році. Відповідно до статті 5 цього Статуту юрисдикція суду поширюється на злочин геноциду; злочини проти людяності; воєнні злочини; злочин агресії [9]. Діяльність Суду також критикували у зв’язку з нездатністю дати рішучу відсіч злочинам, які в ньому розглядаються, і, як наслідок, стримувати від повторення таких злочинів [10, c. 45].

Таким чином, після окреслення основних історичних подій, які мали вплив на формування перехідного правосуддя у світі, видається за доцільне перейти вже до визначення цього поняття.

ІІ. Поняття перехідного правосуддя

Перш за все, слід зазначити, що перехідне правосуддя є лише одним із підходів, які можуть застосовуватися для побудови миру нарівні із розгортанням миротворчих сил із встановлення і підтримання миру та іншими заходами. Саме сукупність указаних заходів гарантуватиме довгострокове відновлення миру і неповернення до конфлікту [11, c. 61, 69 та загалом]. Крім того, такі заходи можуть відбуватися із залученням різноманітних суб’єктів, як-от: власне держави, у якій відбувався (або відбувається) конфлікт; міжнародної спільноти; або ж обох цих суб’єктів [10, c. 43].

Як було зазначено вище, уперше поняття перехідного правосуддя було запропоновано Н. Крітцом у 1995 році, а вже в 1997 році Комісія ООН з прав людини розглядала звіт Л. Жуане (Joinet). Він розробив 42 принципи запобігання безкарності осіб, які порушили права людини, згрупувавши їх за правами на правду (right to know), на правосуддя (right to justice), на репарації (right to reparation) і гарантіями неповторення (guarantees of non-recurrence) [12]. Така ж структура, але зі зменшенням кількості принципів до 38, була збережена й після їхнього перегляду в майбутньому [13].

У 2004 році Генеральний секретар ООН у своєму звіті дав визначення перехідному правосуддю і назвав невичерпний перелік його складових частин. Так, поняття перехідне правосуддя складається із повного спектру процесів і механізмів, пов’язаних із намаганнями суспільства прийняти спадщину масштабних зловживань минулого з метою забезпечення контролю, відправлення правосуддя і досягнення примирення. До перехідного правосуддя можуть належати як судові, так і несудові способи захисту права із різним рівнем міжнародної участі або без такого, а саме (але не виключно): переслідування винуватців, відшкодування шкоди або ж репарації, пошук правди, інституційні реформи, перевірка на відповідність займаній посаді та звільнення або ж поєднання вказаних механізмів[14, c. 4]. У 2010 році Генеральний секретар ООН указав, що нормативним підґрунтям перехідного правосуддя є чотири стовпи міжнародної правової системи: міжнародне право прав людини, міжнародне гуманітарне право, міжнародне кримінальне право і міжнародне право біженців [15, c. 3].

Однак, як влучно зазначає К. Сандоваль Віллальба (Sandoval Villalba), указане визначення не дає відповіді на низку питань, як-от: чи перехідне правосуддя може бути застосовано лише в постконфліктний період; як узгоджувати міжнародне право і перехідне правосуддя; які саме механізми слід застосовувати та інші [16, c. 3].

У контексті ситуації в Україні на особливу увагу заслуговує вирішення питання застосування перехідного правосуддя в часі. Тобто, чи допустимо вдаватися до перехідного правосуддя, коли конфлікт ще триває?

Так, наприклад, Н. Рохт-Арріаза (Roht-Arriaza) вважає, що практики та механізми перехідного правосуддя можуть застосовуватися саме після завершення конфлікту, громадянської війни або репресій [17, c. 2].

Водночас П. Енгстром (Engstrom) наголошує, що нав’язування міжнародного правового регулювання розглядуваних конфліктів, їхня гібридність поєднані із самоорганізацією жертв конфліктів за сприяння неурядових організацій зумовлюють доцільність застосування заходів перехідного правосуддя і тоді, коли конфлікт ще триває. Учений пропонує в такий період зосереджувати увагу саме на діяннях, які порушують права людей, а не на конфлікті як такому [18, c. 56, 58 та загалом].

Такого ж погляду дотримується й Т. Лачовскі (Lachowski), вивчаючи ситуацію в Україні, і зазначає, що застосування заходів перехідного правосуддя під час конфлікту, який ще триває, слугує додатковим засобом вирішення конфлікту та створює підґрунтя для застосування в майбутньому тих заходів перехідного правосуддя, які характерні для постконфліктного періоду [19, c. 41]. Варто зазначити, що й українські правозахисники підтримують такий підхід до перехідного правосуддя [20, c. 5].

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що історичний розвиток перехідного правосуддя є нелінійним, а визначення його поняття є описовим і невичерпним. У такому разі держава, у якій відбувається чи відбувся конфлікт, має можливість обрати ті заходи і механізми, які найбільшою мірою придатні для досягнення кінцевої мети перехідного правосуддя саме в цій державі – забезпечення справедливості для жертв конфлікту і повернення до мирного життя. Водночас необхідно пам’ятати, що перехідне правосуддя не може бути втіленням справедливості переможців, тому до національного діалогу повинно бути залучено всіх учасників конфлікту, а під розслідування мають підпадати злодіяння вчинені як переможцями, так і переможеними.

Література

1. Висновок коаліції НДО щодо законопроєкту про політику перехідного періоду, 01 лютого 2021 року. URL: https://r2p.org.ua/vysnovok-ndo-zakonoproyekt-polityka-perehidnogo-periodu/
2. Kritz, Neil J., and Nelson. Mandela. Transitional Justice : How Emerging Democracies Reckon with Former Regimes. Vol. 1, General Considerations Washington, DC: United States Institute of Peace Press, 1995.
3. Elster, Jon. Closing the Books : Transitional Justice in Historical Perspective Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2004.
4. Reiter, Andrew G “The development of transitional justice” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 29–46.
5. Lang, Olivia, “Why Has Germany Taken So Long to Pay Off Its WWI Debt?”, BBC News (online), 02 October 2010. URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-11442892
6. Mihr, Anja, “An introduction to transitional justice” in Simić, Olivera. An Introduction to Transitional Justice Abingdon, Oxon: Routledge, 2017: 1–27.
7. Overy, Richard, “The Nuremberg Trials: International Law in the Making” in Sands, Philippe (ed). From Nuremberg to The Hague : the Future of International Criminal Justice Cambridge: Cambridge University Press, 2003: 1–29.
8. Huntington, Samuel P. The Third Wave : Democratization in the Late Twentieth Century Norman [Okla.]: University of Oklahoma Press, 1991.
9. Римський статут міжнародного кримінального суду, 17 липня 1998 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text
10. Lachowski, Tomasz, “International Criminal Court-the Central Figure of Transitional Justice: Tailoring Post-Violence Strategies, with Special Reference to Ukraine,” Polish Quarterly of International Affairs 24, no. 3 (2015): 39–58.
11. UN Peacekeeping, Report of the High-Level Panel on Threats, Challenges and Change on a More Secure World: Our Shared Responsibility, 02 December 2004, [A/59/565]. URL: https://www.un.org/en/ga/search/view_doc.asp?symbol=A/59/565
12. UN Economic and Social Council, Question of the impunity of perpetrators of human rights violations (civil and political), 02 October 1997, E/CN.4/Sub.2/1997/20/Rev.1. URL: https://undocs.org/en/E/CN.4/Sub.2/1997/20/Rev.1
13. UN Commission on Human Rights, Report of the independent expert to update the Set of principles to combat impunity, 8 February 2005, E/CN.4/2005/102/Add.1/ URL: https://www.refworld.org/docid/42d66e780.html
14.  UN and the Rule of Law, Report of the Secretary-General on the Rule of Law and Transitional Justice in Conflict and Post-conflict Societies, 23 August 2004, S/2004/616. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/2004%20report.pdf
15. UN, Guidance Note of the Secretary-General: United Nations Approach to Transitional Justice, 10 March 2010. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/TJ_Guidance_Note_March_2010FINAL.pdf
16. Sandoval Villalba, Clara, “Transitional Justice: Key Concepts, Processes and Challenges,” Institute for Democracy & Conflict Resolution, Briefing Paper (2011): 1–13.
17. Roht-Arriaza, Naomi, “The new landscape of transitional justice” in Mariezcurrena, Javier., and Naomi. Roht-Arriaza. Transitional Justice in the Twenty-First Century : Beyond Truth Versus Justice Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2006: 1–16.
18. Engstrom, Par, “Transitional Justice and Ongoing Conflict” in Sriram, Chandra Lekha. Transitional Justice and Peacebuilding on the Ground : Victims and Ex-Combatants London: Routledge, 2013: 41–61.
19. Lachowski, Tomasz, “Transitional Justice in Ongoing Conflicts and Post-War Reconstruction: Reintegrating Donbas into Ukraine,” Polish Political Science Yearbook 46, no. 2 (2017): 36–54.
20. Закірова С., “Перехідне правосуддя: сутність концепції, світова практика та уроки для України,” Громадська думка про правотворення 184–185, no. 19–20 (2019): 3–14.