Рішення Європейського суду з прав людини за скаргами двох колишніх суддів Конституційного Суду України не назвеш дивним або неочікуваним. Не викликає особливої цікавості й мотивація. Навряд його часто цитуватимуть у Страсбурзі. Втім, кілька висновків з цієї справи для України можна зробити.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Звільнення за очевидністю
У 2010 році КС ухвалив рішення (№ 20рп/2010 від 30.09.2010), яким скасував зміни, що були внесені до Конституції у 2004 році, встановивши, що вони були прийняті з порушенням процедури. Відповідно, почала діяти попередня редакція Основного Закону.
Але наприкінці лютого 2014 року Верховна Рада прийняла Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (тих самих змін 2004 року). А за кілька днів – Постанову «Про реагування на факти порушення присяги суддями Конституційного Суду України». Одним із фактів називалося голосування саме за те рішення, відтак, за порушення присяги нардепи звільнили кілька суддів КС. Окремі з них спробували оскаржити Постанову ВР.
Зокрема, В’ячеслав Овчаренко одразу ж звернувся з позовом до Вищого адміністративного суду і вже у червні навіть отримав рішення на свою користь. У ньому говорилося про недотримання принципів незалежності судової влади, нагадувалися норми профільного закону про те, що судді КС не несуть юридичної відповідальності за результати голосування, а також наголошувалося на порушеннях як Конституційним Судом, так і Верховною Радою, процедури звільнення. Але за скаргою парламенту Верховний Суд у грудні 2014 року констатував очевидну невідповідність дій судді присязі, яку він склав, тож рішення ВАС було скасоване.
А от Михайло Колос одразу отримав відмову ВАС, бо на момент постановлення рішення вищі судді вже мали на руках позицію верховників у справі його колеги В. Овчаренка. Спроби скаржитися до ВС виявилися також марними.
Тоді ж колишні представники єдиного органу конституційної юрисдикції подалися до Страсбурга.
В Європі наголосили на надзвичайній важливості оцінки достатності гарантій незалежного та безстороннього розгляду справ заявників на національному рівні. Зокрема, питання функціонального імунітету суддів (обмеження обсягу юридичної відповідальності за результати голосування) потребувало розгорнутої відповіді. Воно, переконаний ЄСПЛ, не повинно бути мовчазно відкинуте, але має бути детально вивчене.
З огляду на важливість перебування суддів на посаді для підтримання верховенства права та демократії, на національному рівні мали б надати дуже детальне та чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги».
Оскільки ж усього цього не було зроблено, рішення про звільнення заявників не можуть вважатися достатньо обґрунтованими. За цих обставин суд у Страсбурзі констатував порушення ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині права заявників на вмотивоване рішення у їхніх справах (див. текст рішення ЄСПЛ у справі «Овчаренко і Колос проти України» (скарги № 27276/15 та 33692/15 тут).
Тож зрештою у Європі відновили справедливість?!
Традиції української визначеності
Аби надати повну відповідь на це запитання, слід трошки зануритися у проблематику, що стала причиною порушення прав суддів КС.
На думку ЄСПЛ неприпустимим є покарання та фактично політичне переслідування суддів КСУ за розв’язання складного правового питання в конституційно-правовому вимірі, яке також було предметом серйозних дебатів як в Україні, так і за її межами, про що зазначали Венеціанська комісія та ПАРЄ.
А відсутність чіткості та детальних роз'яснень Верховною Радою призвела до ситуації правової невизначеності, яка є неприйнятною, тим більше, коли йдеться про посаду у суді, який відіграє вирішальну роль у підтримці верховенства права та демократії. Верховна Рада у 2014 році використала свої дискреційні повноваження таким чином, що підірвала правову визначеність і поставила під загрозу вимогу законності для цілей ст. 8 Конвенції.
З цим важко сперечатися, водночас слід додати, що відповідно до ст. 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Отже, Рішення КС, за яке звільнили суддів, чинне до сьогодні та є частиною діючої Конституції.
І це свідчить про те, що вітчизняне правосуддя вже не визнає очевидні принципи, як functus officio – доктрина вичерпання повноважень суб’єкта ухвалення рішення, як один з механізмів, за допомогою якого у праві втілюється принцип остаточності. У судовій практиці й у правничій науці визнана доктрина res judicata, яка також утверджує значення остаточності судового рішення. Її цінність беззаперечна для розвинених правових систем світу, і часто застосовується у практиці самого Євросуду.
Але українському парламенту дозволили вийти за межі повноважень та надавати оцінку Рішенням КС і діям суддів, наслідком чого стала компіляція тексту Конституції. Бо, як відомо, у ВР відновили не всю реформу 2004 року.
Навіть чинний спікер ВР небезпідставно жалівся на відсутність еталонного тексту Конституції України! На його думку немає єдиної редакції зрозумілої самої Конституції України. Тож сьогодні більшість юристів та політиків використовує електронний варіант Основного Закону України, текст якого розміщений на веб-сторінці Верховної Ради України у розділі «Законодавство України». Але ж це текст, скомпільований на основі офіційних публікацій у Відомостях Верховної Ради України.
Саме системний, наскрізний характер порушень, помножений на хаотичні реформи, і призвів до тих наслідків, що з прискіпливим виглядом, але крізь пальці, сьогодні розглядає ЄСПЛ.
Убачається, що відкривши природу системних порушень, Європейському суду з прав людини слід було вказати у пілотному рішенні на заходи, які наша держава мала б вжити для їх усунення? Але цього, на жаль, не сталося.
Тоді, якщо Україні ЄСПЛ допомогти не зміг, обмежившись формальним підходом, можливо справедливість отримали хоча б заявники?
Справедливі критерії
Спробуємо абстрагуватися від прізвищ і країни, та нехай кожен відповість на наступне запитання. Що двом суддям-науковцям, які перебували на вершині юридичної кар’єри, мали певний авторитет і повагу, яких звинуватили у порушенні присяги та звільнили, і яких потім зрадили їхні колеги на найвищому рівні,.. що цим двом чоловікам 1957 та 1953 років народження дає рішення, ухвалене через майже вісім років після звернення за захистом?
І якщо застосувати підхід про справедливий суд до самого ЄСПЛ, то цілком можна припустити, що проголошене рішення не відповідає критеріям ст. 6 Конвенції. Адже, кожен має право не просто на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, але ще й упродовж розумного строку.
Звісно, поняття «розумний строк» не має фіксованого числового вираження. Він не може бути однаковим у всіх випадках. Але за практикою Євросуду, розумність визначається такими критеріями, як складність справи; поведінка учасників процедури; важливість предмета розгляду; спосіб здійснення органами влади, зокрема судом, своїх повноважень.
Що тут можна оцінити? Складність – не виправдання. Так, цю справу не назвеш простою, але і тисячі інших справ проти України розглядаються плюс-мінус так само. Поведінка – тут способів затягування процесу у Страсбурзі в його учасників не так вже й багато. Предмет – надважливий, адже йдеться про гарантії суддів (що відзначалося у рішенні) і слід розглядати чимскоріше.
Залишається сам суд і його поведінка. Можна сказати, що поробиш, ЄСПЛ перевантажений справами, зокрема і з України, яка, крім іншого, давно є лідером за скаргами!
Але і тут можна знайти відповідь у самого ЄСПЛ.
Так, у справі «Ціммерман і Штайнер проти Швейцарії» йшлося про надто тривале (три роки) провадження у федеральному суді. Причиною тяганини було надмірне навантаження. Кількість справ суттєво зросла, а суддів – не дуже. Хоча і були проекти задля виправлення ситуації, але існували також складнощі із реформуванням системи… Знайома ситуація, чи не правда?
Але ЄСПЛ був тоді суворим: Конвенція зобов'язує Договірні держави організувати свої правові системи у спосіб, який би надавав судам можливості для дотримання вимог п. 1 ст. 6, включаючи вимогу проведення судового розгляду в межах «розумного строку». Разом із тим, зауважили високі судді, тимчасове нагромадження невирішених справ не призводить до відповідальності, якщо держава оперативно вживає заходів для подолання такої надзвичайної ситуації.
До методів, які можуть бути визнані як тимчасово доцільні, – радили в Страсбурзі, – можна віднести встановлення певної черговості розгляду справ, яка залежить не просто від дати порушення справи в суді, а від ступеня її терміновості, важливості та, зокрема, відзначення, яке вирішення відповідного спору має для особи (осіб).
Проте, якщо такий стан речей набуває довготривалого характеру і стає проблемою структурної організації, такі методи вже не можуть вважатися достатніми, і тоді не можна відкладати надалі вжиття ефективних заходів.
Але повернемося до України. Існує дійсно чимало важливих справ, що роками чекають на свій розгляд у ЄСПЛ. Так, з 2015 року лежить подібна справа ще однієї судді КС Наталії Шаптали.
І цих справ, зважаючи на колапс адміністративної юстиції у Києві через ліквідацію ОАСК, невдовзі стане ще більше, але це вже тема для окремого дослідження.
Можна констатувати, що ЄСПЛ хворіє на професійне вигоряння і більше не здатен повноцінно працювати. Водночас правильний діагноз поставлений. Щобільше, є і рецепт і ліки. Залишається лише бажання одужати.
Бо в іншому випадку, який сенс у такій інституції як ЄСПЛ, яка за фактом не може забезпечити справедливий суд.
Ну, звісно, не можна відкидати критерій унікального ставлення до нашої країни… Цікаво, скільки років і як саме у Страсбурзі розглядалася б подібна справа про високих суддів з Німеччини чи Об’єднаного Королівства?