Право на доступ до міграційної процедури на кордоні – це одне з фундаментальних прав у сфері міжнародного захисту.
 |
Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час! |
Воно забезпечує основоположне право на життя, здоров’я, свободу в ситуації, коли людині загрожує небезпека у країні її походження. Жодну людину не може бути позбавлено права на порятунок. Дотриманню цього принципу Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) традиційно приділяє значну увагу.
Зазвичай порушення права на доступ до міжнародного захисту на кордоні розглядаються Судом за статтею 3 окремо та спільно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ). Предметом дослідження стають ситуації відмови шукачам захисту у в’їзді на територію держави-відповідача або відмови приймати і розглядати заяви про надання захисту.
Важливо! Шукачем захисту у таких ситуаціях ЄСПЛ вважає людину незалежно від того, чи вважає її такою держава-відповідач (дивись, наприклад, п. 174 рішення «М.К. проти Польщі», заяви № 40503/17, 42902/17, 43643/17, остаточне – 14 грудня 2020 року).
Чи дотримується право на доступ до міжнародного захисту на кордоні в Україні?
Питання доступу до міжнародного захисту на кордоні є вкрай актуальним для України, адже ще у 2017 році у справі «Кебе та інші проти України» (заява № 12552/12, остаточне рішення винесене 12 квітня 2017 року) ЄСПЛ визнав, що в Україні відсутній ефективний засіб правового захисту від вислання у країну, де людині загрожує небезпека, у ситуації, коли щодо неї винесено рішення про відмову в перетині державного кордону. У наведеній справі співробітники прикордонної служби відмовили громадянам Еритреї та Ефіопії у тому, щоб зійти на берег у порту м. Миколаєва і, відповідно, звернутися за захистом в Україні. Доступ до міжнародного захисту шукачі захисту отримали лише після застосування ЄСПЛ тимчасового заходу за правилом 39 Регламенту ЄСПЛ.
До сьогодні рішення про відмову в перетині державного кордону за Законом України «Про прикордонний контроль» набирає чинності невідкладно. Воно може бути оскаржено по Закону України «Про звернення громадян» або до суду, однак оскарження рішення не зупиняє його дії. Фактично на момент, коли таке рішення оскаржується, людина вже знаходиться на шляху додому.
Тож не дивно, що в останньому Інформаційному бюлетні щодо Україні Департамент з питань виконання рішень ЄСПЛ назвав «відсутність ефективного засобу правового захисту з автоматичним призупиняючим ефектом для оскарження рішення про відмову у в’їзді на територію країни шукача захисту» одним з типових порушень Україною положень ЄКПЛ. Підставою для такого висновку стало не тільки згадане вище рішення у справі «Кебе та інші проти України», але також рішення у справах «М.С. проти Словакії та України» (заява №17189/11, остаточне рішення винесене 11 вересня 2020), «Нур Ахмед та інші проти України» ( заява № 42779/12, остаточне рішення винесене 18 червня 2020), «Нур та інші проти України» (заява № 77647/11, остаточне рішення винесене 16 липня 2020).
Практика Державної прикордонної служби України складається таким чином, що після винесення рішення про відмову в перетинанні державного кордону, шукача захисту ніхто не слухає і безпосередньо шукачем захисту не вважає. Є рішення про те, що людина не має права потрапити на територію країни, і в такій ситуації довести факт звернення за захистом (адже це може бути підставою для надання Головою Державної прикордонної служби України дозволу перетнути державний кордон) майже неможливо.
«М.К. та інші проти Польщі»: чому рішення важливе для України
Практика ЄСПЛ з питання доступу до міжнародного захисту на кордоні продовжує поповнюватися новими рішеннями. Так, наприкінці 2020 року ЄСПЛ встановив порушення Польщею статті 13 ЄКПЛ, взятої разом зі статтею 3 та статтею 4 Протоколу № 4 до ЄКПЛ (рішення «М.К. та інші проти Польщі», заяви № 40503/17, 42902/17, 43643/17, остаточне – 14 грудня 2020 року) у справі дуже схожій за своїми обставинами зі справою «Кебе та інші проти України».
Важливим для України в цій справі є те, що ЄСПЛ проаналізував не тільки підхід Польщі щодо доступу до міжнародного захисту, але й підстави для такого підходу в законодавстві Європейського Союзу загалом.
Вважаємо, що висновки, зроблені ЄСПЛ у цій справі, мають стати поштовхом для внесення змін у законодавство та практику України щодо забезпечення ефективного доступу до міжнародного захисту на кордоні.
У справі «М.К. проти Польщі» заявники стверджували, що польська влада неодноразово відмовляла їм у поданні заяви про міжнародний захист, а оскарження рішення про відмову в’їзду до Польщі не було ефективним засобом правового захисту, оскільки воно не дозволяло їм залишатися на території Польщі до винесення рішення за такою скаргою.
Так само, як і в справі «Кебе та інші проти України», заявники не мали документів, які б дозволяли їм законно перетнути кордон Польщі, але стверджували, що не можуть повернутися до своєї країни – Російської Федерації – через ризик для життя і здоров’я.
Цікаво, що співробітники прикордонної служби, і ця позиція була підтримана Урядом Польщі у подальшому листуванні з ЄСПЛ, стверджували, що заявники не висловлювали жодного бажання подати заяву про міжнародний захист, більше того, вони не мали ризику переслідування у своїй країні, а насправді намагалися емігрувати з економічних чи особистих причин. ЄСПЛ визнав таку позицію Уряду Польщі необґрунтованою, він отримав від заявників копії заяв про визнання біженцем і вважав, що нема підстав стверджувати, що направивши таку заяву до ЄСПЛ, заявники не намагалися передати її державним органам влади.
Важливі висновки ЄСПЛ, на які слід звернути увагу і Україні, полягали в тому, що:
- польська держава була зобов’язана забезпечити безпеку заявників, зокрема, дозволивши їм залишатися під польською юрисдикцією до тих пір, поки їхні заяви не будуть належним чином розглянуті компетентним національним органом; обсяг цього зобов’язання не залежав від того, чи мали, чи не мали заявники документи для законного перетину кордону;
- до розгляду заяви про міжнародний захист держава не може відмовити у доступі на свою територію особі, яка перебуває на прикордонному пункті пропуску і стверджує, що вона може зазнати жорстокого поводження у країні, з якої прибула;
- можливість подання апеляції на рішення про відмову в перетині державного кордону не є ефективним засобом правового захисту, оскільки вона не має автоматичного призупиняючого вислання ефекту.
Що передбачає законодавство Європейського Союзу?
У справі «М.К. та інші проти Польщі» ЄСПЛ детально аналізує аргумент Уряду Польщі про те, що відмовляючи заявникам у в’їзді, вони діяли на підставі своїх зобов’язань, обумовлених членством Польщі в Європейському Союзі.
Суд категорично заперечив проти цього. Він зазначив, що положення законодавства Європейського Союзу, включаючи Шенгенський кодекс про кордони та Директиву 2013/32/ЄС Європейського Парламенту, чітко охоплюють принцип невислання, гарантований Женевською конвенцією і передбачає застосування цього принципу, у тому числі перед тим, як допустити людину на територію однієї з держав-членів. Положення цих документів спрямовані на надання всім шукачам захисту ефективного доступу до належної процедури та зобов’язують державу забезпечити, щоб особи, які подають заяви про міжнародний захист, могли залишатися у відповідній державі до розгляду їхніх заяв.
Таким чином, спираючись на практику ЄСПЛ, а також рівняючись на законодавство Європейського Союзу, відмова в перетині державного кордону не може бути підставою для відмови у наданні доступу до міжнародного захисту на кордоні. Більше того, взявши на себе обов’язок дотримуватися ЄКПЛ, Україна зобов’язана забезпечити шукача захисту можливістю оскаржити рішення про відмову в перетині державного кордону і подати заяву про визнання біженцем, перебуваючи на території України на період їхнього розгляду.