Легітимність санкційної політики: аналіз практики Верховного Суду

Санкції за останні два роки стали одним із головних інструментів державної політики, спершу для подолання злочинних явищ, а в подальшому – для протидії та покарання винних у російській агресії. Однак їхня ефективність багато в чому залежить від юридичної бездоганності, яка перевіряється, зокрема й через судовий розгляд.

Маєте Телеграм? Два кліки - і ви не пропустите жодної важливої юридичної новини. Нічого зайвого, лише #самасуть. З турботою про ваш час!

Аналіз практики українського правосуддя щодо оскарження указів Президента України про застосування санкцій дозволяє прослідкувати певні тенденції. Треба зазначити, що велика кількість справ з цього приводу досі перебуває на розгляді, і тільки по десяти з них, які є відкритими, було ухвалено рішення по суті.

Передусім суд намагається встановити легітимність застосування санкцій. І у тих випадках, які стосуються обмеження права на інформацію чи обмеження права власності, українські суди застосовують «трискладовий тест», сформований практикою Європейського суду з прав людини. Переважно суди аналізують легітимність прийняття рішення, підстави такого прийняття – тобто законодавчу основу, а також «необхідність в демократичному суспільстві». 

Водночас, практично у всіх справах, критерії легітимності та необхідності в демократичному суспільстві зводяться до загальних підстав, таких як вчинення агресії Російської Федерації проти України. В окремих випадках суди все ж наводять конкретні аргументи, застосовні до справи, наприклад, твердження, що легітимна мета полягає у забезпеченні контролю за власністю особи, яка сприяла анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим (Справа №9901/783/18, рішення Великої Палати Верховного Суду (ВП С) від 03 березня 2020 року) або встановлення факту, що через ресурси, доступ до яких було обмежено, поширювалася інформація, яка створювала загрози для національної безпеки та територіальної цілісності України (Справа №9901/138/20, рішення від 06 серпня 2020 року).

Заразом є питання, які суди обґрунтовують доволі поверхово або й взагалі надають оцінку окремим позиціям сторін, не відповідаючи по суті на саме питання. Так, у Справі №П/800/217/17, рішення від 05 червня 2019 року в посиланні на «необхідність у демократичному суспільстві», ВП ВС послалася на документи, що підтверджують сам факт агресії Російської Федерації проти України, але не пояснила, як ці документи впливають на застосування санкції щодо конкретних осіб. А у Справі №9901/376/21, рішення від 02 березня 2023 року на аргумент позивача щодо юридичної невизначеності одного із пунктів із переліку санкцій, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (КАС ВС) навів посилання на причини застосування санкцій, а не обґрунтував саме визначеність конкретного пункту. 

З проаналізованої практики є тільки одна справа, в якій суд задовольнив позов і визнав Указ Президента України в частині, що стосується позивача, неправомірним та скасував його. Так, у Справі №9901/259/19, рішення від 18 червня 2020 року КАС ВС, дослідивши матеріали справи, встановив, що підстав для застосування санкцій до позивача не було. Хоч це рішення і не є показовим, не встановлює певних принципів застосування норм права чи позицій, сам факт його наявності свідчить про те, що механізм оскарження можна реалізувати. 

Водночас велика кількість справ не розглядається по суті й закривається у різних процесуальних формах через різноманітні підстави. Найпоширенішими причинами залишення позовної заяви без руху або без розгляду є пропуск строків для звернення до суду, неявка представників позивача на засідання та скасування санкцій до ухвалення судом рішення. Окрім того, остання причина також є доволі поширеною підставою для закриття провадження у справі. Основними підставами для прийняття судами ухвали про відмову у відкритті провадження є подання позову неналежним позивачем, коли санкції було застосовано до іншої особи, подання позову до неналежного відповідача, наприклад, спроба оскаржити рішення РНБО, а не Указ Президента України або порушення правил підсудності.

Проте потрібно враховувати, що ці висновки зроблені лише на підставі рішень, які перебувають у вільному доступі. Водночас справи, які містять інформацію, що становить відомості про державну таємницю, є закритими, а тому їх вплив на загальну практику оскарження Указів Президента України про застосування санкції, неможливо належно проаналізувати.

Загалом можна сказати, що на цьому етапі санкційна політика витримує судовий тест і здійснюється відповідно до засад Конституції та законодавства України. Водночас, треба зауважити, що є значні виклики щодо іншої складової санкційного процесу – блокування і конфіскації активів і ця проблематика має розглядатися ґрунтовніше.

Дослідження проведено у межах проєкту АНТС «Російські активи як джерело відновлення української економіки», що реалізується в співпраці з Національним демократичним інститутом (НДІ) за фінансової підтримки Національного фонду підтримки демократії (NED).